чортове гнiздо… Але диякон засмiявся на цю пропозицiю.
— Ну, пане, в'ївся ти на цього гаспида — i се добре… Та не настав iще час… У нього там, за мурами, набереться сотнi зо три жовнiрiв та гармати… То коли б нам не поламати своїх зубiв — це одне; а друге — он приїхав вiд отамана Неживого посланець: полковник Залiзняк скликає всiх, хто може тримати шаблю в руцi й ладен вiддати життя за кревний люд та за вiру, щоб на Маковiя поспiшали в Мотронинський монастир; там вiн дасть усiм розпорядження, там розправлять крила нашi орли i вдарять звiдти ошую й одесную на демонiв!
— I менi можна туди їхати? — несмiливо спитав пан Левандовський.
— Ти хоч i католик, а серце в тебе руське… Ми тобi вiримо…
— Такому пановi не вiрити? Адже ж вiн довiв… Вiримо, як собi! — загомонiли селяни.
— I побрататися, братiє, з таким паном за честь! — промовив диякон i притиснув католика-пана до своїх широких грудей.
— За честь! За честь! — пiдхопили всi, поскидавши шапки.
— Спасибi, панове! — подякував Левандовський.
Чоловiки взялися пiдбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жiнки розшукували на майданi, на вулицях i в левадах тiла своїх батькiв, братiв, чоловiкiв… З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небiжчиками, вiддаючи їм останнє цiлування. Не чути було нi стогону, нi плачу… Тiльки iнодi блiдi губи шепотiли прокльони…
Тим часом село горiло, нiхто й не думав його гасити… Вiльний вогонь перелiтав з однiєї хати на iншу, пiдкрадався тинами до ожередiв соломи… Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках i застилав небо жовто-бурою пеленою… Тiльки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов її хрести й банi були облитi кров'ю.
Настав похмурий, задушливий вечiр. Важкi чорнi хмари затягли все небо i вкрили землю вогкою мертвотною тiнню. Вiтер ущух, нерухоме повiтря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепокоєнi ластiвки. Усе провiщало страшну нiч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повiльно посувалися юрби прочан.
В цьому, звичайно, не було нiчого дивного, бо завтра в монастирi мала вiдбутись урочиста вiдправа з нагоди свята Маковiя. Але вигляд прочан мiг нагнати мимовiльний страх на кожного зустрiчного: обличчя у всiх були похмурi, у декого з-пiд свит виглядали кiнцi шабель, iншi ж, незважаючи на завтрашнє свято, несли на плечах коси й сокири; жiнок i дiтей не видно було зовсiм.
Пiших прочан обганяли озброєнi з нiг до голови вершники.
Посеред дороги поволi рухалися велетенськi чумацькi мажi, до верху навантаженi й укритi кiнськими шкурами; подекуди з-пiд шкур виглядали хвости в'яленої таранi.
Великi чумацькi воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жалiслива монастирська братiя, щоб почастувати на Маковiя прочан; дивне було тiльки те, що на вибоях у навантажених копченою i в'яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничi у довгих важких свитах, якi геть ховали їхнi обличчя й постатi, неквапливо, мовчки ступали бiля своїх возiв. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й iнша якась причина, примiром можливiсть небажаних зустрiчей, примусила їх ховати свої обличчя.
Перед тим, як в'їхати в лiс, вози зупинялися.
— Хто їде? — лунав iз хащi тихий оклик.
— Вози з таранею! — вiдповiдали чумаки й зникали в темнiй глибинi лiсу. Швидко насувалася нiч, край неба раз у раз спалахували лиховiснi блискавицi, а чорна паща лiсу поглинала все новi й новi юрби загадкових прочан.
Тим часом на монастирському дворi стояла велика метушня. Мовчки, нечутно шастали по двору ченцi, готуючи все потрiбне для вiдправи: розставляли нещодавно прибулi вози з залiзною таранею — спочатку бiля церкви пiвколом, а коли вже там не було мiсця — по крутому схилу гори, виносили з церкви аналої та iкони, розстеляли килими.
Брама не зачинялась, а тiльки охоронялася посиленою сторожею. Монастирський двiр не мiг умiстити сили-силенної прибулих прочан — вони строкатими гуртами снували по всiй околицi.
Згори здавалося, що глибоко внизу серед кущiв i низьких заростей стривожено метушаться цiлi полчища мурашнi.
Люд, який заповнив монастирський двiр, мовчки стежив за приготуваннями, тiльки приглушенi вигуки вряди-годи порушували лиховiсну тишу.
Дверi церкви були розчиненi навстiж. У глибинi, бiля намiсних образiв, блимали двi-три лампади, наповнюючи церкву таємничими сутiнками.
Обриси монастирських будiвель уже потопали в темрявi, й на чорному тлi яскраво рiзьбилися лише освiтленi вiкна келiї отця архiмандрита.
У нiй зiбралися iєромонахи, диякон Аркадiй, отець Антонiй, настоятель Єлпiдифор, Залiзняк i Найда.
В кутку, перед образами, темнiв аналой з iконою i хрестом на ньому. Бiля аналоя стояв отець Єлпiдифор; поверх чорної ряси на ньому була траурна єпiтра-хиль; присутнi оточили його тiсним колом; обличчя у всiх були зосередженi й сповненi суворої мужностi. Тiльки на обличчi Найди крiзь зовнiшню суворiсть виразно проглядала страшна, потаємна мука.
За цю добу вiн пережив непосильну й для козацького серця боротьбу, та все-таки вийшов з неї переможцем.
Гонець, посланий ним у Лебединський монастир, привiз лише пiдтвердження страшної звiстки, переданої Найдi Залiзняком: справдi, сильний польський загiн обложив монастир з усiх бокiв, i пройти туди було неможливо.
Страшний вiдчай охопив козакове серце, але залiзна воля взяла гору, i Найда залишився на мiсцi, влаштовуючи й готуючи все для наступного фатального дня.
У келiї було тихо. Отець Єлпiдифор погортав требник, розкрив його, поклав на аналой i звернувся до всiх схвильованим старечим голосом:
— Братiє, поки нога наша не переступила порога цiєї келiї, усе ще перебуває в смиренному спокої на нашiй бiдолашнiй Українi; та тiльки-но вийдемо ми за порiг, по всьому рiдному краю спалахне пожежа, й нiхто вже не спроможний буде погасити її. Що вона передвiщає нам — порятунок чи ще гiрше лихо? Єдиний вседержитель свiту вiдає про це. Можливо, ми, слiпi слуги його, ведемо в цей час на заклання вiтчизну свою! Помолимося ж, братiє, йому, всевiдаючому i всеблагому, хай пошле вiн нам свою допомогу: бо не помсти шукаємо, не користi й земної слави, а спасiння святого хреста нашого й захисту для старих, вдiв i сирiт. На страшну справу зважились ми, не вiдаючи волi промислителя… Помолимося ж йому щирим серцем, усiєю душею, хай зглянеться вiн на нашi страждання i пошле своє благословення!..
Усi мовчки опустилися на колiна; настоятель тремтячим голосом читав молитви; присутнi повторювали за ним пошепки кожне слово, з надiєю i благанням зводячи очi на темнi лики святих. Нарештi отець Єлпiдифор обернувся до молiльникiв, проказав звичайний вiдпуст i перехрестив усiх.
Першими пiдiйшли до хреста Залiзняк i Найда.
— Чада мої возлюбленi! — сказав Єлпiдифор, пiдносячи їм хрест. — Вам вручили ми долю святої церкви й нашого краю. Заприсягнiться ж у цей страшний час, що не для користi, не для слави поведете ви за собою малих сих!
— Присягаємось муками Христа, спасителя нашого! — промовили разом Залiзняк i Найда, пiдiймаючи вгору руки. — За вiру i за волю народу ми вiддаємо своє життя i життя тисяч братiв, i коли хоч одна горда, себелюбна думка скаламутить наше серце, коли хоч раз рука пiдiйметься з велiння нашої гординi, — хай ми тодi не матимемо вiчного спасiння, хай нас вiдлучать вiд святої церкви нашої навiки!
— Амiнь, — закiнчив Єлпiдифор, обнiмаючи Залiзняка й Найду. — Хай благословить вас господь i дарує вам перемогу.
— Вiримо, пречесний отче, i надiємося! — палко мовив Залiзняк. — Ех, шкода тiльки, що немає превелебного отця iгумена… Коли б менi той папiр, присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу!
— Папiр є! — обiзвався хтось за спиною Залiзняка тихим голосом. Полковник швидко обернувся й побачив за собою отця Антонiя. З уст Залiзняка замалим не зiрвався мимовiльний вигук, але Антонiй подав йому ледве помiтний знак i пошепки сказав:
