Пiд прапори Залiзняка й Найди ринули звiдусiль юрби озброєних людей, i до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне вiйсько.
Передусiм вирiшено було оволодiти всiма укрiпленими мiстами Київщини, а тодi вже вирушити далi — на Подiлля, Волинь i на саму Варшаву.
Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу вiйни: Залiзняк роздiлив вiйсько на кiлька сильних загонiв; ядро кожного з них складалось iз досвiдчених запорожцiв i гайдамакiв, решта ж були нашвидкуруч озброєнi селяни; кожен загiн очолював випробуваний ватажок.
За кiлька днiв цi страшнi загони затопили всю Київщину, Смiлянщину, скрiзь несучи жорстоку помсту.
Незабаром перед гайдамаками впали Смiла, Черкаси, Медведiвка, Млiїв.
Заграва пожеж освiтила всю Україну, а тим часом наскоки гайдамакiв не зустрiчали з боку Корони нiякої протидiї.
У Польщi на той час було лише двi тисячi коронного вiйська, i через розгнуз дану сваволю магнатiв вiд уряду не можна було добитися жодної допомоги. Марно шляхтичi слали гiнцiв за гiнцями, благаючи негайно прислати вiйська…
Озброєнi ватаги конфедератiв спричиняли ще бiльше сум'яття: уникаючи зустрiчi з загонами гайдамакiв, вони нападали на беззахисних селян, з нелюдською жорстокiстю зганяли на них свою безсилу злобу i тим викликали ще бiльшу лють у серцях грiзних месникiв i всього населення.
Скрiзь, де з'являлися загони гайдамакiв, мiсцевий сiльський люд — парубки, дiди, жiнки й навiть дiти — всi, хто мiг тримати в руках зброю, приєднувалися до них i з несамовитою люттю кидалися на своїх мучителiв, якi так довго пили їхню кров.
Немов страшна лавина, росли вiйська Залiзняка i Найди.
'У шляхта залишалася тiльки одна надля на порятунок — сховатися за стiнами тих мiст, володарi яких утримували свої власнi команди.
Найбiльш укрiпленою серед таких мiст була Умань. Туди й кинулись усi ляхи, усi євреї, яким пощастило втекти вiд гайдамакiв.
Але гайдамаки швидко посувалися на пiвдень, розтiкаючись у своєму русi по Уманщинi й Брацлавщинi.
Сгрии привид панiчного жаху мчав перед вiйськами месникiв, хапаючи своїми чiпкими, крижаними руками всiх утiкачiв, яких наздоганяв на своєму шляху. Його моторошний подих долетiв урештi й до Кам'янки, куди Гершко перевiз свою дочку.
Коли Сара впала серед свiтлицi, усi вирiшили, що вона померла, тiльки стара Рухля не втратила самовладання.
З дитинства вона розумiлася на тих фарбах, знала, як згубно дiють вони на органiзм, але й знала, як рятуватися при отруєннi ними.
Покликавши Ривку, вона з її допомогою одразу ж зняла з Сари вбрання, перенесла дiвчину до кiмнати, поклала на постiль, а потiм кинулася в пекарню i повернулася з глеком молока, змiшаного з розколоченими бiлками. Трохи пiдвiвши Сару, Рухля почала вливати їй у рот цю сумiш, а Ривцi наказала розтирати дiвчинi руки й ноги.
Пiдбадьоренi клопотами старої, яку єврейське населення вважало за тямущу лiкарку, смiливiшi з гостей почали допомагати їй.
Коли дiвчину примусили ковтнути молока, Рухля намiшала сiрчаного цвiту з вугiллям, розколотила цю сумiш у водi й влила її у Сарине горло, потiм обклала небогу пляшками з теплою водою i припарками з гарячого тiста, силкуючись за всяку цiну зiгрiти її.
Нарештi зусилля старої дали наслiдки: на Сариних губах з'явилася пiна, а слiдом за тим усе її тiло затряслося вiд страшних корчiв i з рота полилась яскраво-зелена рiдина.
— Пiдведи її i пiдтримуй голову! — крикнула Рухля Ривцi й, полегшено зiтхнувши, промовила до гостей i Гершка: — Ну, тепер можна сподiватися на порятунок.
Рабин, що був серед гостей, пiдiйшов до Гершка, який у своєму драному лапсердаку так i вкляк на мiсцi, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив:
— Великий бог Авраама, Iсаака та Iакова, i ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль i змiни її на радiсть. Якщо господь захотiв врятувати цю дiвчину, то вiн поверне її знову до нас i звiльнить тебе вiд тяжкого грiха й ганьби… Ти знову знайдеш дочку, а благородний Хаїм дiстане жiнку, прекрасну й чесну єврейку, гiдну доньку своїх праотцiв… Тiльки терпiння, треба дати їй спершу одужати… I не вдавайтеся до насильства…
— Так, так… Передусiм спокiй i сон, — поспiшно заявила Рухля, — а там… тс-с-с! — вона приклала палець до уст i хитнула головою в бiк Сари, яка розплющила очi. — Дайте їй заснути, а за лiкування я сама вiзьмусь i, якщо бог захоче, вилiкую.
В цю мить дiвчина знову заплющила очi i впала на подушки. Гостi злякано обернулись до Рухлi, але стара заспокiйливо кивнула головою, замахала руками й прошепотiла:
— Тс!.. тс!.. Це сон — не смерть… Тепер добре… На краще! Усi поквапилися вийти навшпиньках з кiмнати й залишили Сару пiд опiкуванням старої.
Рухля сказала правду: Сара не померла. Лiки старої єврейки подiяли й вирвали дiвчину з лап смертi. Та ще три днi свiдомiсть не поверталася до неї. Сара покiрно пила лiки, якi давали їй, дозволяла розтирати себе, навiть приймала їжу, котру готувала Рухля з якимись особливими заклинаннями. Та напiвбезтямний погляд дiвчини виразно говорив, що все це виконує тiльки її тiло, а душа десь зникла й не бере участi нi в чому.
— Дарма, дарма, це на краще! — вiдповiдала Рухля на зiтхання Ривки, яку лякав безтямний погляд Сари. — Якби вона була притомна, гiрше було б: вона не стала б приймати нi їжi, нi лiкiв, i нам не вдалося б виходити її.
— Ой вей! — недовiрливо похитувала сивою головою Ривка. — Ну, що з того, що ми виходимо її тiло, коли господь вiдiбрав у неї розум?
— Не турбуйся! Виходимо тiло, тодi повернеться й розум, — запевняла Рухля. — Треба тiльки не хвилювати її, заспокоїти, обманути.
— Ой вей мiр! От ускочили в халепу! — зiтхнула Ривка. — I так уже набралися через неї стiльки муки, стiльки клопоту! Не знаю тепер, де доведеться скласти свої старi кiстки?.. Забилися сюди, а тут люди таке кажуть… таке… ой… ой!.. Вiд страху аж ноги тремтять…
— Бог змилується над нами… там у вас ще гiрше… Тiльки б виходити її, то можна втекти далi.
— Ой, ой! Коли б тiльки швидше!..
— Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити… Знайдуться в мене ще кращi лiки. Слова старої справдилися й цього разу.
На шостий день уранцi, коли Рухля, за звичаєм, сидiла бiля Сариного лiжка й плела панчоху, раз у раз спiдлоба зиркаючи на хвору, що лежала з заплющеними очима, вона раптом вiдчула на собi чийсь погляд.
Рухля швидко пiдвела очi й зустрiлася з пильним поглядом Сари. Але вiн уже був не безтямний i каламутний, як досi, а гострий, палаючий, сповнений ненавистi й так змiнив обличчя дiвчини, що Рухля наче й не впiзнала її. Та й важко було впiзнати в цiй виснаженiй iстотi колишню красуню Сару. За час хвороби вона страшенно схудла, щоки її позападали, риси обличчя загострилися, шкiра й навiть бiлки очей вкрилися густою жовтизною…
— Ой мамеле, мамеле! Пiзнала мене, пiзнала мене, моя цуро! — скрикнула
Рухля, радiсно сплеснувши руками. — Ну, що, як тобi, адаманте мiй золотий? Вона взяла дiвчину за руку й схилилася над нею з радiсною усмiшкою. Та Сару, очевидячки, не зворушила радiсть тiтки: з неприхованою огидою вона вирвала в неї свою руку й мовила уривчасто:
— Перли?..
— Ой-ой! Ось про що згадала, цуро моя! — невимушене заговорила Рухля, нiби й нч помiчаючи ворожого погляду небоги. — Вони тут, у мене, добре захованi: тепер уже нiхто не вкраде.
— Де їх знайшли? — перебила її Сара, так впиваючись своїми величезними очима в обличчя старої, що навiть Рухлi стало моторошно.
— А де ж, моє золоте яблучко? У цього клятого скупника Янкеля, щоб його дiти нiколи долi не знали!
