розпростертого долi сивого запорожця велетенської будови.
На його головi, прикрашенiй бiлим, як снiг, оселедцем, зяяла широка рана, — кров на нiй запеклася й перетинала весь череп почорнiлим рубцем; очi в старого були заплющенi, обличчя вкривала смертельна блiдiсть. Найда швидко опустився на колiна й, припавши головою до грудей запорожця, радiсно вигукнув:
— Живий, живий!
Потому вiн уважно оглянув оану на головi:
— Нiчого страшного, ослаб тiльки, можна ще виходити… Ану, панове, пiднiмiмо лишень його та швидше покладiмо десь у затишному мiсцi!
Козаки насилу пiдняли запорожця й перенесли в одну з келiй. Там його поклали на ослонi з дерев'яним узголiв'ям, пiдмостивши киреї.
Розбите вiкно завiсили рясото, що валялася на пiдлозi, й засвiтили вцiлiлу вiд розгрому лампаду.
Дiдовi влили в рот трохи горiлки й побризкали його водою, пiсля чого вiн одразу прийшов до пам'ятi. Отаман тепер глянув на запорожця уважнiше, i йому здалося, що вiн уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того — воно збудило в його серцi якесь радiсне хвилювання.
'Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Сiч, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успiхи у вiйськовiй науцi й бойовiй звитязi, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю i примовляв: 'Старайся, синку, вчись… будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!'
— Славний лицарю, дiду любий! Чи ви пiзнаєте мене? — спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.
Той пильно подивився на отамана, i раптом у тьмяних очах його блиснув радiсний вогник:
— Аякже, аякже… пiзнав, коли я ще на сьому свiтi i якщо менi не ввижаються привиди… Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!
— Раб смиренний його святої волi, — вiдповiв отаман.
— Найда? — ледве чутно перепитав запорожець.
— Еге ж, дiду, коханий мiй, Найда.
— Отже, господь явив менi свою ласку… — спроквола заговорив поранений. — I врятував мене… хоч я, може, й чужого вiку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов'язку… i послав любого й рiдного моєму серцю… з яким хоч перед смертю розважу душу.
— Та ви, батьку мiй, пораненi не смертельно, а тiльки ослабли вiд утрати кровi.
— Я й сам так думаю, — згодився запорожець. — Мене ще й дрючком не доб'єш… Рани, як на собацi, присохнуть. I я цiєю рукою ще немало покладу наших ворогiв! — пiдвищив вiн голос. — Тiльки дай менi напитися студеної води… А то нiяк не мiг доповзти до колодязя…
Вода вiдразу освiжила дiда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загонi; вiн оглянув рани, змочив їх горiлкою, присипав порохом i вмiло перев'язав, а хворому порадив випити склянку горiлки.
Пiсля перев'язки поранений тiльки трохи скривився i, усмiхнувшись, сказав:
'Мовби щипає… та дарма!' — i навiть пiдвiв голову, спершись на руку.
— Каторжнi ляхи, — розповiдав старий запорожець, — пробралися в монастир, мов злодiї… таємним лазом… i напали зненацька… перебили охорону… Що накоїли гаспиди-розбiйники — то й подумати страшно. Я лежав пiд трупами й нiчого не бачив уже…
— Дяка боговi, батьку, що вашi очi не бачили цих страхiть, а то б ви самi вирвали їх iз лоба, щоб бiльше й на свiт божий не дивитися!
— О! — простогнав запорожець. — Пiдведи тiльки, господи, мене iз смертного ложа, i вони ще згадають дiда Свирида Тарана! I як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привiз сюди поранених, щоб пiдлiкувати їх i тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рiдним, зустрiнуся… I ось, коли кругом нашi орли-бiлозорцi б'ють шулiк i гадюк, коли довкола палають панськi маєтки й княжi замки — нараз чималий загiн з команди проклятого Кшемуського, пiд проводом того звiра Стемпковського, виринає тут… Вночi чую тривогу i передсмертнi крики… Вибiгаю й бачу, що вже висаджують дверi в церквi… А монахи там замкнулися з велебними iєрархами… Я кидаюсь iз своїми хлопцями в самiсiньку гущу… Кришу направо й налiво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене… У головi враз закрутилося, наче в млинi, а в ушах задзвенiло… i земля стала пiдi мною хитатися… Блиснула думка, що кiнець менi приходить… то я до хлопцiв: 'Тiкайте, — мовляв, — i мерщiй кличте сюди Залiзняка!..' Один iз них прорвався через браму до лiсу, а другий десь заховався… От уже не знаю, як i чого… тiльки вiн як гукне: 'Панове! Гайдамаки!' — то ляхи й кинулися навтiкача! Я лежу напiвживий i чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирi, бо тут, за мурами, оборонятися легше… Та куди там — не слухають: 'Брама, — репетують, — зламана!' I всi — до лясу! А насправдi гайдамакiв i не було, хлопець навмисне обдурив… Тiльки де вiн потiм дiвся — не знаю… Я вже другий день на цьому кладовищi; вилiз з-пiд трупiв i доповз до сiней, усе шукав води… спрага мене мучила… Ну, й дуба дав би, звiсно, коли б господь не послав вас, моїх рятiвникiв…
Ця розповiдь стомила знесиленого вiд втрати кровi дiда, i вiн, ледве доказавши останнi слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:
— Це вiн не зомлiв, а наче б теє… заснув од безсилля… То нехай спочине: це на краще!
Найда прислухався до тихого дихання пораненого i заспокоївся.
— А чи можна його взяти з собою? — пiсля довгої мовчанки спитав знахаря отаман.
— Навряд… Дороги, либонь, не витримає… Рана тяжка, а сили поки що замало… З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, поїсти й попити — ну i прибуло б кровi… Тодi зовсiм iнша справа… Ач який велетень, старовинного заводу… Хiба такий не витримає? Еге! Тiльки що не кажи, а на це потрiбен час!
— Тодi хай побуде тут, — вирiшив Найда. — Але треба залишити п'ять-шiсть надiйних хлопцiв, щоб доглядали його i на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали їй вiдсiч-Отаман послав Петра з наказом до козакiв будь-що полагодити мiст, а надто браму, i звелiв, щоб прийшло кiлька чоловiк копати братськi могили й ховати мученикiв.
У монастирських майстернях знайшовся рiзний столярний iнструмент i вiрьовки — це допомогло швидше полагодити мiст i ворота. Тим часом у храмi з гакiв i цвяхiв знiмали трупи замордованої братiї i клали їх посеред церкви, а на цвинтарi копали глибокi й широкi ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не вiдходив од запорожця, пильнуючи його неспокiйний сон. А Найда в цей час устиг обiйти iз смолоскипом монастирськi стiни та рови й переконався, що вони не пошкодженi. Бiля брами отамана наздогнав Охрiм i сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця — вiн щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келiю, дiд Свирид уже напiвсидiв, спираючись спиною й лiктями на попiдмощуванi киреї.
— А що, батьку, як вам? — спiвчутливо спитав отаман.
— Та бачиш, сину, вже сиджу… — посмiхнувся запорожець. — А завтра стоятиму, а пiслязавтра… чого доброго, й ворога битиму.
— Тiльки для сього треба теє… набратися сил… а для сил ось це зiлля помiчне… — I знахар подав якусь настоянку, в котрiй за основу правили горiлка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе.
— Це ти, сину мiй коханий, справедливо величаєш мене батьком… — лагiдно заговорив вiн. — Багато що тобi вiдомо… багато дечого я давно збирався тобi розповiсти, та ось замалим не забрав своєї таємницi в могилу… Але господь не схотiв того… Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: менi треба побалакати з ним…
— Гаразд, — вiдповiв знахар, — тiльки б лiпше пановi лицарю зараз спати, нiж теревенити…
— Встигнемо, голубе! Виспатися можна i в могилi, а поки язик повертається в ротi, то чого ж i не потеревенити?
— Та воно так, звiсно… як помiркувати… — знахар не доказав i вийшов з келiї.
— Сину мiй! — вже мiцнiшим голосом, хоч i перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. — Я маю право назвати тебе цим iм'ям i пригорнути, як батько, до своїх старечих грудей… — I вiн простят жилавi руки до Найди, що сидiв перед ним на низенькому ослiнчику. Отаман вiд
