— Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! — майже голосно скрикнув вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди, якi почали вже звертати увагу на цю цiкаву сцену. — Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу?
— Тут не мiсце, не час, пане полковнику… — з зусиллям вiдповiв молодий чернець, але голос його затремтiв i урвався.
— Та хоч одне слово… Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?
— Потiм… потiм, — уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залiзняковi на юрбу прочан кругом.
Справдi, їхня коротка розмова привернула до себе увагу людей.
Залiзняк поспiшив одiйти набiк, але так, щоб не згубити з очей молодого ченця. До слуху його долинули гармонiйнi звуки, що врочисто розливалися по церквi, почувся шум вiд руху багатолюдного натовпу, який ставав навколiшки… Залiзняк машинально перехрестився, але молитва не заворушилася в його душi. Несподiвана зустрiч з дорогим товаришем, котрого вiн давно вважав загиблим, перевернула нараз усi його думки i сповнила груди i радiстю, i тривогою, i подивом.
Отже, цей блiдий i суворий чернець i є той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвiсти з Сiчi? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати своє палке серце пiд холодними складками чернечої ряси?
Яка таємниця ховається в його суворому й сумному поглядi, ранiше такому вiдважному, гордому й смiливому?
Залiзняк задумався. Йому було вiдоме все життя Найди, i нiщо в цьому життi, здавалося, не могло провiщати такого сумного кiнця. Вiн знав Найду майже з дитячих лiт: запорожцi, якi брали участь в одному з гайдамацьких походiв, знайшли десь цього хлопчика ще зовсiм маленького й забрали з собою в Сiч, де вiн став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик рiс, розвивався i виявляв усе бiльше й бiльше здiбностей до вiйськових наук i письма. Запорожцi вирiшили вiдправити його для вищої науки до Києво-Братської академiї. Молодий запорожець звернув i в академiї на себе увагу ректора своїм бистрим розумом i неабиякими здiбностями; та душа його рвалася до рiдного Запорожжя i вiйськового життя. Дiйшовши до фiлософiї, юний Найда покинув академiю i втiк на Сiч, де всiєю душею захопився вiйськовими подвигами.
Усе Запорожжя, починаючи вiд кошового i кiнчаючи останнiм кашоваром, полюбило Найду, як рiдного сина, i за його одвагу, i за його щиру козацьку душу, вiддану вiрi, батькiвщинi й товариству. Залiзняк, бувши вже о тiй порi курiнним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його бунчуковим товаришем, i молодий звитяжець незабаром прославився на всю Україну своїми блискучими подвигами — i в сутичках з татарами, i в таємних гайдамацьких наскоках на Польщу.
I несподiвано цей герой, на якого покладалися такi гордi надiї, кидає все, вiдмовляється од свiту й замикається за монастирською стiною?
Залiзняк глянув у бiк Найди.
Незважаючи на зовнiшнiй спокiй, видно було, що чернець боровся з сильним душевним збентеженням: руки його тремтiли, вiн раз у раз випускав то свiчки, то грошi, якi йому давали богомольцi; на блiдому обличчi його то спалахував, то згасав тривожний рум'янець. Здавалося, в цю хвилину вiн був так само далекий вiд молитви, як i Залiзняк.
I звiдки могла з'явитися в цьому палкому серцi ненависть до життя й прагнення до чернечого сану? Звiдки?
Залiзняк ще раз пробiг у думцi всi вiдомi йому факти з життя Найди i не знайшов у них вiдповiдi на своє запитання. Рокiв зо два тому Найду було послано вiд Запорозького вiйська до Глухова, у гетьманську канцелярiю, та в iншi мiсця з листами до значної козацької старшини. Пробув вiн там мiсяцiв два i без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося Залiзняковi, повернувся вiн трохи заклопотаний чи засмучений, але не бiльше. Потiм вiн пiшов з гайдамаками в Польщу, та там i пропав.
В однiй сутичцi з ляхами, коли перевага виявилась на боцi полякiв i гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали товаришi скрiзь, але марно, i всi подумали, що Найду наздогнали ляхи i вбили. I нараз ця зустрiчi
Залiзняк почав з нетерпiнням чекати закiнчення служби. Чекав вiн недовго. Незабаром почувся голос iєромонаха, що промовляв слова останньої заамвонної молитви. Люди заворушилися; однi пiшли до виходу, iншi почали проштовхуватися вперед, щоб поцiлувати хрест. Залiзняковi довелося пустити в хiд свої могутнi плечi, щоб проштовхатися до дверей. Догнав вiн молодого ченця вже на папертi. Той, як видно, чекав його.
— Менi треба поговорити з тобою, друже мiй коханий, зараз, негайно, — звернувся Залiзняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя.
— Радий бачити тебе, пане полковнику, — вiдповiв чернець, потуплюючи очi.
— Але тiльки поговорiмо без свiдкiв. Є в тебе окрема келiя?
- Є, прошу пана полковника iти за мною.
Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинкiв з маленькими гратчастими вiкнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, i сам пiшов уперед; за ним рушив Залiзняк, їм довелося пробиратися крiзь густий натовп прочан, що заповнив весь монастирський двiр.
Мовчки йшов Залiзняк, поринувши в свої думки, як нараз дзвiнкий голос почувся ззаду i примусив його зупинитися.
— Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що розмовляв з нами! — долинув до його слуху молодий жiночий голос. — Господи, який же вiн i гарний, i страшний!
Залiзняк оглянувся й зустрiвся з захопленим поглядом Прiсi. Вони з братом стояли тут же, осторонь вiд iнших прочан, i дивилися, як виходили люди з церкви.
На суворому обличчi Залiзняка з'явилася ласкава усмiшка.
— Страшний? — промовив вiн весело, пiдходячи до Прiсi. — Ну, на ось тобi цю абищицю, щоб пам'ятала 'страшного', — вiн зняв з свого пальця перстень i дав його дiвчинi, що так i зашарiлася. — А тобi, парубче, — додав вiн, — я подарую, як заїду до вас, шаблю на ворогiв i напасникiв наших. Кланяйтеся ж там од Залiзняка, од Максима, панотцевi Хомi й своєму татовi.
Сказавши це, вiн квапливо рушив за Найдою.
Пiдiйшовши до довгої будiвлi, молодий чернець вiдчинив низенькi надвiрнi дверi, й Залiзняк слiдом за ним увiйшов до невеликої напiвтемної келiї.
То була тiсна, низька кiмната з малесеньким гратчастим вiкном i склепiнчастою стелею. У кутку, праворуч вiд дверей, стояв сяк-так збитий тапчан з кинутим на нього снопом соломи; бiля вiконця притулився такий же збитий з дощок стiл, на якому лежали двi-три книги в шкiряних товстих оправах i велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два грубих дерев'яних ослони доповнювали убогу обставу келiї. Усе в нiй було таке суворе i вбоге, таким холодом вiяло вiд її бiлих оголених стiн i вiд сiрої кам'яної пiдлоги, що серце Залiзняковi стислося при думцi, що його юний товариш доброхiть ув'язнив себе в цiй тiснiй домовинi.
Схвильований, приголомшений, вiн мовчки спинився посеред келiї. Чернець помiтив, яке враження справило його житло на Залiзняка.
— Сiдай, пане полковнику, — промовив вiн, показуючи на ослiн, — будь дорогим гостем, даруй тiльки, що нiчим менi тепер пригостити тебе, як бувало колись.
— Ех, яке там пригощання! — з сумом промовив Залiзняк. — Дай обняти тебе щиро, мiцно, по- козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! — примовляв вiн, стискаючи Найду в обiймах i гаряче пригортаючи його до своїх могутнiх грудей. — Подумай тiльки, два роки тебе оплакувала вся Сiч, усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом озвався!..
— Знаю… але я не мiг…
— Не мiг? Ех, ех, отак дiти про матiр пам'ятають! Та розкажи, голубе, що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не доберу… в мене мозок горить… Я ж тебе, як рiдного брата, люблю, та й усi, всi…
Слова Залiзняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвiтилася ясна радiсть, а обличчя зашарiлося. Вiд глибокого хвилювання йому перехопило подих…
— Врятувався од ворогiв i сховався в цiй обителi, — промовив вiн з зусиллям.
— То ти, виходить, сховався тiльки на час пiд цiєю чорною рясою вiд переслiдування панiв? — радiсно
