злiсть ставала все похмурiшою.
Дощ тим часом ряснiшав, киреї на Петровi й Лящевi понамокали й настовбурчились, наче дзвони.
Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помiчав нiчого: нi голоду, нi втоми, нi вогкостi, що пронизувала його, одна тiльки думка про те, що вiн малодушнiстю своєю занапастив i Сару, й себе, i все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.
Нарештi здалеку почувся гучний кiнський тупiт, i Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур i Довгонос. Обличчя в обох були стурбованi.
— Немає, нiде й не проїжджали, — заговорив Качур ще здаля, — а час би вже й бути, якщо вони туди поїхали; на всякий випадок я доручив своєму хлопцевi й iншим стерегти, i якщо тiльки вони з'являться, то зразу ж, не зволiкаючи, примусити Гершка замовкнути навiки. Тiльки навряд чи вiн тепер i поїде туди: пан губернатор з панiєю, панною i всiма панами вибираються кудись iз замку, допiру повози проїхали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятованi, але що робити?
— В погоню за ним! — нестямно скрикнув Петро. — Розшукати його слiди, в нього кованi конi.
— Слiди?! — перебив його Лящ. — Хоч би й були якiсь слiди, то цей дощ уже давно змив їх.
— Нi, нi, панове! Не можна це самим вирiшувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, — заперечив Качур. — Та й оглянути Гершкiв двiр теж не вадить.
— Правда, — одривчасто промовив Петро. — То їдьмо ж туди, у Гершкiв двiр, i скликати всiх…
Товаришi поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розiрвалися й розпливлися по небу. Косе промiння сонця ринуло на землю, i все кругом заблискотiло.
— Ого-го! — промовив Лящ, оглядаючись на сонце. — Одначе вже не рано, i дуже не рано!
На слова його нiхто не вiдповiв; усi були охопленi тривогою й страшним передчуттям.
Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворi. Швидко позiскакувавши з коней, вони змiшалися з юрбою.
— Що там, що там таке? — закричав Петро, проштовхуючись уперед.
— Та ось що! — вiдповiв йому один iз селян, що стояв попереду. — Ми чекаємо його там, на греблi, а вiн зовсiм в iнший бiк подався!
— Як же так?
— А ось дивися сам, це ж вiн навмисне й лiсу розiбрав.
Селянин показав Петровi й товаришам його на розiбрану лiсу з того боку, куди вночi виїхав Гершко. Не могло бути нiякого сумнiву, що лiсу розiбрали тут саме з цiєю метою; на землi неподалiк валялася частина збруї, батiг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, i ще кiлька речей.
— Так i є! Одурив, проклятий! — скрикнув у розпачi Лящ. — Ну от, а тепер шукай вiтра в полi!
— Авжеж, — обiзвалися голоси, — виїхав у степ, а потiм бiс його знає, куди повернув!
Не вiдповiдаючи нiчого на цi зауваження, Петро кинувся за лiсу, сподiваючись знайти хоч якi-небудь слiди.
— Ге, слiдiв шукаєш, хлопче, — заговорив до нього сивий дядько. — Думали й ми про це, теж оглянули все: якби 'не цей дощ, то можна було б по травi розшукати слiд, а тепер пропало!
Петро глянув на степ, що стелився за лiсою, i одразу ж переконався в правдивостi цих слiв, — найменшого слiду не видно було в степу, трава, рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землi i вкривала степ рiвним оксамитним килимом.
Якусь хвилину стояв вiн так у нiмому розпачi, — коли нараз до його слуху долинув гучний крик:
— Пустiть, пропустiть! Є звiстка.
Петро зразу ж упiзнав голос Семена Гудзя, одного з своїх односельцiв, яких було послано в розвiдку.
Усi розступилися, i задиханий Гудзь з батогом у руцi i з збитою на потилицю шапкою вискочив уперед.
- Є звiсточка! Бачили, бачили! — закричав вiн.
— Де? Коли? Як? — почали питати з усiх бокiв.
— У Кирилiвцi рано-вранцi…
— У Кирилiвцi? Ого, далеченько! — здивовано вигукнув Качур.
— У Кирилiвцi… — говорив, затинаючись, Гудзь, насилу переводячи подих. — Кiлька душ бачило. У парокiннiй бричцi рудий жид iз старою…
— А Сара? — з тривогою перебив його Петро.
— Нi, молодої не бачили з ними.
— Так то не вони! — скрикнув Петро.
— Авжеж, — пiдхопив i Качур, — не вони; Сара була з ними.
— Вони, побий мене бог, — гаряче запевняв Гудзь. — I бричка їхня, i конi — один буланий, а другий чорний з лисиною на лобi. Люди розказували, та й стара жидiвка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змученi конi були.
— Нi, не вони, не вони! Де ж би могла подiтися Сара? — скрикнув у вiдчаї Петро.
— Гм… Де могла подiтися? Та це зрозумiло. Якщо тiльки Гершко довiдався, що вона християнка… — заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився.
I всi збентежено замовкли…
Вузькою лiсовою стежкою поволi їхали Качур i Петро. Потомленi далекою дорогою i лiтньою спекою, конi ступали лiниво, понуривши голови. У лiсi було прохолодно. Столiтнi дуби й граби, сплiтаючись своїм могутнiм гiллям, утворювали над головами подорожнiх ажурне смарагдове склепiння; крiзь нього пробивалося яскраве промiння сонця й падало м'якими свiтлими плямами на зелений мох i траву, що встеляли пiднiжжя дерев. Петро й Качур їхали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводi Качура, кинувся, за згодою громади, до сусiднього лiсу, де, як сказав Залiзняк, стояла велика ватага гайдамакiв; але там їх уже не було: гайдамаки, як їм сказали селяни з найближчих сiл, перейшли до Лебединського лiсу. Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирiшили заїхати спершу в Кирилiвку, щоб iще раз розпитати самим, куди звiдти повернув Гершко. Петро плекав iще в глибинi душi надiю, що довiдається там щось про Сару; але те, що вiн узнав, було зовсiм невтiшне. Усi, хто бачив Гершка, потвердили, що молодої єврейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозi, здавалося б, не було в неї нiякої можливостi. Звичайно, пiд час ночiвлi, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилiвки, тому Петровi залишалося тiльки одне страшне припущення, пiдказане Качуром… Вистежити Гершка, впiймати його, вирвати в нього жахливу iстину — ось чого жадав тепер Петро. Вiд Кирилiвки йшли тiльки два шляхи — один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумнiву, що вiн подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малiй Лисянцi нiякою небезпекою, тим бiльше, що й губернатор з усiєю своєю командою подався в Умань, а тому перший намiр Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося вiд болю, вiн переборов себе й вирiшив з Качуром насамперед поїхати до Лебединського лiсу, щоб попередити гайдамакiв, якi там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки їхали обидва вершники, поринувши кожен у свої думки. Петро нiяк не мiг одiрвати думок вiд образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя.
Перед очима Петра невiдступне стояла картина страшного насильства. Темна нiч, нiма, глуха, безпросвiтна. Рудий Гершко iз спотвореним вiд лютi обличчям… Ривка… Чiпкi пазури їхнi впиваються в тонку шию Сари… Вона судорожно б'ється, виривається з їхнiх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивцi! Востаннє розплющує вона очi, сподiваючись побачити його, свого коханого, свого рятiвника Петра, але кругом нема нiкого, нi душi… вона намагається впiймати за руки своїх убивць, вона напружує всi сили, щоб вирватися… крикнути… дихнути… немає порятунку! Чiпкi руки душать їй шию залiзним кiльцем… нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце… кривава пiна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипiння завмирає в неї на устах…
Нiма, глуха нiч накриває чорним саваном убивць. А вiн, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому свiтi, сидить за десятки верст у засiдцi, в яру, i навiть на думцi не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає вiд рук страшних душогубiв!
Серце Петровi нестерпно, боляче щемiло, немов стиснуте обценьками; вiн робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одiгнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усiма страшними
