трусонули бричку, що вiд поштовху у вiзника впала з рудої голови ярмул-ка i весь вiн стрепенувся вiд переляку.
— Ой, гевулт! — злякано крикнув єврей i зашарпав вiжками. Конi, круто повернувши назад, почали дертися на кам'яну кручу, ковзатись i битися; бричка перехилилася.
— Ферфал! — закричала стара єврейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зiскочити з брички.
Вiд цього крику схопилася в бричцi й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дiвчина, але на її худому, блiдому личку з великими чорними очима лежав вiдбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквiтлий органiзм. Молода єврейка злякано озирнулась i почала теж кричати.
— Тпру! Тпру! Проклятi! Щоб ви здохли! — заспокоював вiзник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. — А ви, мешiгене, мовчiть! — повернувся вiн до жiнок. — Тiльки коней лякаєте! Ну, Сара — дитина ще, їй i бог простить, а тобi, Ривко, старiй дурепi, соромно.
— Oй пане Гершку, випустiть iз брички, на бога! — волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.
Так, це були нашi давнi знайомi, якi зникли безслiдно з Малої Лисянки. Але Гершко не мiг одiйти вiд коней; вiн тiльки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жiнки безпорадно борсались у бричцi й злякано верещали. Нарештi Ривцi пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв'язанi ноги.
— Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв'язанi ноги… Я не можу! — благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомитi могла перекинутися.
— Вiзьми ось ножа! — крикнув Гершко.
Ривка пiдскочила до брички, мерщiй поперерiзувала вiрьовки, що повпивалися в бiле тiло темно- червоними рубцями, й допомогла Сарi вилiзти з брички. Дiвчина була така квола, що стояти не могла i зараз же сiла на кам'яному виступi.
Довго прововтузився Гершко з кiньми, поки заспокоїв їх, вивiв на шлях i перепряг, бо бричка майже була перекинулася.
— Заждiть мене тут, я огляну спуск, — сказав нарештi вiн, додавши пошепки Ривцi: — Ти гляди, стара, за Сарою, — з ока не спускай!
Та за Сарою нiчого було наглядати; вона, мов тiнь, безсило сидiла на каменi, i хiба що вiтер мiг пiдхопити її i понести в золотисту млу…
Довго не повертався Гершко; вiн блукав десь поблизу, бо чути було лайку то лiворуч, то праворуч. Та ось нарештi почувся його голос по той бiк навислої скелi. Йому вiдгукнувся жiночий.
— Другого спуску пуриц' не знайде; нашi конi до нього звикли й самi спускаються, iх бiн аїд, — казала, виходячи з-за скелi й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахмiття. — А ви загальмуйте колесо й зведiть свої конi за вуздечку.
— Що ж, нiчого не зробиш, доведеться скакати з цiєї кручi, — бурчав Гершко, чухаючи потилицю.
— Я можу провести жiнок… я знаю слiчну стежку, — запропонувала жебрачка свої послуги.
— Хоч їм допоможи, добра iзраїльтянко, — зiтхнув Гершко й, звiвши до неба очi, додав: — А Єгова заплатить тобi за добре дiло сторицею.
— I заплатить Єгова через вас, шановний мiй пурице. Я жiнка бiдна, убога, живу тiльки милостинею й щедротами обранцiв божих…
— Добре, гiт, тiльки проведи їх!
Єврейка низько вклонилася Ривцi й Сарi на знак того, що вона готова служити їм.
Ривка встала, але Сара хоч i пiдвелася насилу, не могла рушити з мiсця. Ривка з жебрачкою змушенi були взяти її попiд руки й повести, а правдивiше — майже понести з гори вниз.
— Чого це вона в вас така хвора? — поцiкавилась жебрачка.
— У дорозi захворiла… Лежала все… ну, ноги й попухли, — ухильно вiдповiла Ривка.
— Зо? Буває, буває… Ось у нашому мiстечку моя знайома теж довго лежала: так у неї ноги, як ось i в панночки, аж посинiли!
У цей час нашi подорожнi вийшли з-за скелi й пiшли понад краєм кручi. Перед ними вiдкрився чудовий краєвид. Долина Днiстра здавалася глибокою, прорiзаною ущелиною, на днi якої вирувала й билася об скелi досить широка, але вся вкрита каламутною пiною рiка. Протилежний берег був теж високий i горяний, але контури його лягали м'якими лiнiями й кучерявилися темною зеленню лiсiв, що задивлялися в воду. З височини, на якiй стояли нашi подорожнi, було видно, що за смугою лiсiв розляглися смарагдовим оксамитом ниви, по яких подекуди пробiгав свiтло-срiблястий полиск.
— Ой мамо, як гарно тут i страшно! — скрикнула Ривка.
— Чого страшно? — здивувалася жебрачка. — Тут, хвала боговi, спокiйно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам'яний мур, — показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лiвого берега, — не долiтає нiякий шум, нiякий гвалт з гори й з iнших бокiв… Ми там у ямi, як на тому свiтi. Хлопiв у мiстечку мало, ми майже всi свої… Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нiбито на горi бунтують хлопи проти панiв, а пани наче зiбрали конфедератiв i рiжуть хлопiв, палять їхнi села, а де запопадуть, то й наших грабують та вiшають… Такi страхiття розказують, мов тi кари єгипетськi, або як за Гамана… борони, боже! — торохтiла говiрка єврейка, обережно ступаючи краєм урвища. — А до нас нiхто й не заглядає… В нас онде й дороги путящої немає. Стрибай, як хочеш, iз скель!
Слова єврейки, 'що в цiй ямi кiнець свiту', 'що сюди нiхто й не загляне', били в серце Сари ножами, вина з тугою озиралася кругом i з жахом ступала тремтячими ногами, неначе кожен крок наближав її до вiдкритої могили… нi, не до могили, — вона б у могилу пiшла з радiстю вiд своїх катiв, вiд їх нелюдських катувань, — а її ведуть у кам'яну в'язницю, звiдки нiхто не визволить її, звiдки не долинуть до дорогих людей нi зойки її, нi останнiй крик нерiвної боротьби.
— Вус? Я не про тi страхи, — заговорила нарештi Ривка. — Вiд хлопських страхiв пуриц мiй втiк, i, правду кажучи, кращого мiсця, бiльш прихованого немає на цiлому свiтi! А я ось про що: про цi урвища, що й дна не видно, а коли йдеш, то в головi наморочиться, у вухах дзвенить i в очах зеленi кола. Я ось про цi провалля… Ну що, коли зiрватися тут, кiсток не позбираєш!
— Авжеж, не позбираєш! — кивнула головою жебрачка. — Цiєї весни зiрвався он з того мiсця, що перед нами, а може, й з своєї охоти стрибнув, якийсь подорожнiй, — так до дна не долетiв: розiрвало його об гостре камiння на шматки, i знайшли на днi тiльки шапку та цiпок…
Сара здригнулась i на хвилину зупинилася.
'А що, коли?.. I за мить усе щезне, всi страхiття, муки!' — промайнула в неї думка. Урвище було за п'ять ступнiв.
— Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого! Оно перелякала її… Та не встигла Ривка доказати, як Сара, зiбравши останнi сили, рвонулася й, вислизнувши з рук сторопiлих супутниць, кинулася до прiрви. Одчайдушний крик завмер на устах жiнок; жах прикував їх на мiсцi… Ривка бачила, як Сара хитаючись наблизилась до страшного урвища й кинулась туди, витягши руки вперед… Стара скрикнула й затулила очi руками, та через секунду її штовхнула жебрачка:
— Вона зачепилась, бiжимо!
Коли Ривка вiдкрила очi, жебрачка вже була на краю прiрви й, напружуючи всi сили, щось тягла.
— Допоможiть! Вислизає! — гукала вона, задихаючись.
Ривка пiдбiгла до неї.
Жебрачка держала в руках край Сариної спiдницi й намагалася вхопити ноги дiвчини; мабуть, нещасна кинулась у провалля, не добiгти до краю урвища, — тiло її перевалилося, але падiння затримав гострий камiнь, за який зачепилася її спiдниця. А втiм, легка тканина рвалася, й непритомна жертва, що висiла над прiрвою, ось-ось мала зiрватися вниз.
Багато довелось докласти обом жiнкам зусиль, поки їм пощастило схопити Сару за ноги й витягти на найближчий карниз.
Але вона лежала непритомна, а пiд руками не було води. Жебрачка порадила вiдтягти Сару подалi вiд урвища, на вiтер.
У цей час до них пiдбiгла кучерява обiдрана дiвчинка з чорними виразистими очима.
— Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрiзь шукаю! — кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи
