'Закопав скарб!' — пiдставив у думцi Найда й почав розбирати далi.
'Грошi, аби постаткувати доро… зiбрав я червiнцiв два…'
Тут стояла теж замiсть слова блiда чорнильна пляма.
'Чого ж два? Два казани? Два мiшки? Два барила? — промайнула думка в Найди. Не затримуючись на цьому, вiн побiг очима далi. — '…кий дiамантiв та рiзних кош… i все се за…'
'Закопав, — пiдставив Найда, — в потайному… кому належить визволити… тому вiдкриваю таємницю сю… я цiле життя… вiтчизнi нашiй… шлях таємний…'
Хоч тепер уже було цiлком ясно, що в записцi йдеться про якийсь величезний скарб, схований запорозьким козаком, але де його закопано, куди податися шукати його, було, як i ранiше, невiдомо.
Записка кiнчалась тими ж словами: 'шлях таємний'.
А втiм, цi клаптики становили, як видно, незначну частину записки, запеченої в проскурi: треба було передусiм зiбрати всi iншi її частини.
Задихаючись од нетерпiння, кинувся Найда розламувати й решту проскури, обережно виймаючи з неї клаптики паперу. Уже вся проскура була розламана, i йому лишалося тiльки скласти свою мозаїку, як зненацька сильний порив вiтру дмухнув у вiкно, змiв iз столу на пiдлогу всi клаптi й загасив лампадку.
Розпачливий зойк вирвався з грудей Найди, вiн насилу зачинив вiкно й заходився збирати розвiянi клаптики паперу, але в темрявi нiчого не бачив. Тодi вiн кинувся в сусiдню келiю по свiтло, не забувши при цьому замкнути за собою дверi.
Повернувшись iз свiчкою, Найда насамперед глянув на пiдлогу й полегшено зiтхнув — клаптики паперу лежали тут, розкиданi вiтром.
Найда старанно замкнув дверi, запнув вiкно, засвiтив лампадку й поставив її коло iкон. Воскову свiчку вiн прилiпив до столу й, зiбравши всi клаптi, сiв їх складати.
Чималенько довелося йому поморочитися, поки всi клаптi було складено. Та, закiнчивши цю роботу, вiн iз жахом помiтив, що в кiнцi записки не вистачало трьох маленьких клаптикiв i самий кiнець був одiрваний.
Притиснувши складенi клаптики товстою бiблiєю, щоб вони часом знову не розлетiлися, Найда кинувся шукати тi, яких бракувало. Вiн перевернув усю келiю, поодсовував усi свої простенькi меблi, перетрусив постiль, обдивився кожну шпаринку, але папiрцiв не було нiде…
— Куди вони могли подiтися? Невже їх занесло вiтром?
Лоб Найди вкрився холодним потом… У тих загублених клаптиках було, певно, головне.
В одчаї кинувся вiн надвiр, сподiваючись хоч там знайти тi клаптики, але вiдразу ж зрозумiв, що сподiванка ця безглузда… Дощ лив, як з ринви, i коли б навiть занесенi вiтром папiрцi й лежали тут, то вода б за цей час зовсiм позмивала чорнило… Та навiть i змитих папiрцiв нiчого було шукати, бо потоки води, що бiгли по двору, мусили б уже давно понести їх за собою.
Чи вiн iз'їв клаптики, яких бракувало, чи їх занiс вiтер — однаково: треба було примиритися з фактом — так чи iнакше, вони загинули.
Не марнуючи часу на даремне бiдкання, Найда повернувся в свою келiю. Через те, що загубленi клаптики нiяк не можна було розшукати, вiн вирiшив спробувати вiдтворити змiст записки по тих уривках, якi лишилися.
Взявши товстий аркуш паперу. Найда тонко намазав його медом i наклеїв на нього пiдiбранi клаптики. Тепер записка набрала такого вигляду:
'Року божого вiд народження панського 1750 я, раб божий, козак запорозький… скарб… Цiле життя своє збирав грошi, аби постаткувати дорогiй вiтчизнi моїй, зiбрав я червiнцiв два… битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий… i все се за… у потайному мiсцi… Тому, кому належить визволити край наш з лядської неволi, тому вiдкриваю таємницю сю, хай обряще вiн усе те, що збирав я цiле життя, i хай добуде за його допомогою волю вiтчизнi нашiй. На нього надiюсь: перст божий вказує на нього — шлях таємний… вiд… гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi, де впадає в неї рiчка… звана, поверни коня й поїдеш лiвим берегом угору проти течiї. Наступного дня надвечiр побачиш на лiвому березi рiчки високу кручу, а на вершинi її великий сiрий камiнь, подiбний до голови вепра. Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш… а… розчахнутий дуб, одну по… блискавка, а друга… похилившись… пройди пiд… роною, спинися пiд… звiдти сто крокiв уперед там пi… пiвсписа… камiнь… на тому мiсцi… ра й Павла… сонця сiмдесят три кроки, там по…'
Тут рiжок записки був одiрваний, на цьому клаптику вона й закiнчувалась. Найда взявся до роботи.
Перша частина записки збереглася цiлком, за винятком кiлькох слiв, котрi вiн пiдставив без будь-яких труднощiв. Перше змите слово, без сумнiву, було 'закопав', тим паче, що в iншому мiсцi пiсля слiв: 'I все се' — стояв початок слова 'за…', а далi розмазана пляма. Найда пiдставив i сюди слово 'закопав' i прочитав: 'i все се закопав у потайному мiсцi'. Тiльки над рядком: 'зiбрав я червiнцiв два… битих талярiв казан великий, дiамантiв та iнших коштовних речей казан малий' — довелося трохи задуматися.
— Чого два? Два барила, два казани, два мiшки?
А втiм, це не мало особливого значення, та оскiльки далi згадувалося слово 'казан', Найда пiдставив його сюди i прочитав:
'Червiнцiв два казани, битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий'.
Це була величезна сума, i свiдомiсть того, що вiн може стати володарем всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди вiдновити втрачений змiст записки.
Далi йшло таке неясне мiсце: 'вiд…гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi де впадає в неї рiчка… звана'. Тут знову було двi плями.
Для будь-кого iншого було б вельми нелегко на основi таких невиразних даних визначити дорогу, якою слiд їхати, але для Найди це було справою кiлькох хвилин. Вiн знав напам'ять назви всiх малих i великих рiчок у запорозькому степу, розташування мiст, мiстечок, селищ i навiть окремих хуторiв.
Перебравши все це в пам'ятi, Найда досить легко вiдновив назву рiчки, вiд якої збереглась лише початкова лiтера 'С'.
'До рiчки Саксаганки', — прочитав вiн. Пiдставленi лiтери якраз заповнили розмите мiсце.
Тепер уже зовсiм легко було вiдкрити назву гарду, i Найда без усякого вагання вписав слово: 'Незаймалiвського'.
Таким чином, уся перша частина записки була вiдтворена: Залишалася друга, неясна, заплутана.
Поволi, слово по слову, читав Найда неяснi мiсця: 'Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш', — далi йшов пропуск.
— Що ж побачиш там? — спитав себе Найда. Пiсля пропуску стояла лiтера 'а', потiм знову пропуск i 'розчахнутий дуб'.
'А' сполучало цi два речення. 'Побачиш щось, а в тому, що ти там побачиш, є й отой розчахнутий дуб'. Але що це може бути?
'Побачиш гору, а на нiй розчахнутий дуб'? — пiдставив у думцi Найда, але зараз же вiдкинув цю гадку. Якби та гора була вища за кручу, то не можна було б побачити з кручi дуба, що росте на тiй горi, а якби вона була нижча, то дуб було б так само видно й з рiвного мiсця, як i з кручi. У всякому разi, в записцi мало б бути сказано так: побачиш гору, вийди на неї, й там росте дуб. Тодi, може, 'яр'? Це коротеньке слово теж пiдходило до змитого мiсця, що лишилося на паперi.
— Побачиш яр, а в тому яру розчахнутого дуба, — голосно промовив Найда й зараз же вiдкинув цю думку.
Хто б же закопував скарб у яру? Адже щовесни дощi розмивають яр водою; крiм того, й дуби не ростуть на низинi.
Що ж це можна було побачити з тiєї кручi? Лiс, гай?
Цi коротенькi слова також пiдходили до пропущених мiсць. Але навiщо ж треба було видиратися на кручу й на камiнь, щоб побачити гай? Гай же не голка, i в степу його можна побачити за десяток верст. Чому ж виникла потреба в автора таємничої записки так точно вказувати мiсце, з котрого треба було дивитися на той гай?
Найда на мить задумався, та ось обличчя його спалахнуло, очi загорiлися, i вiн кинувся до столу.
— Чому? — мало не скрикнув вiн уголос. — Та тому, що йому треба було точно вказати напрямок, в
