нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька.
— Не розумiєш! — похмуро вiв далi генеральний обозний. — А вчора що ти наговорила пановi губернатору: 'Гайдамаки своїх не чiпають', — передражнив вiн дочку. — Га?
— То й що? Хiба це неправда, тату?
— Правда, правда… Не з усякою правдою в очi лiзь. Та й зовсiм неправда, — вигукнув вiн, вдаривши по столу кулаком. — Не гайдамака я, не розбiйник, i гайдамаки мене за свого не мають. Я — генеральний обозний вiйська її пресвiтлої царської милостi! По лiсах iз ножем не ховаюсь i добрих людей не грабую!
— I вони не грабують, вони за хрест святий iдуть!..
— Ха-ха! За хрест iдуть, — перебив дочку iз злобним смiхом обозний. — А кишенi не забувають. Розбiйники, гвалтiвники, лотри! Га! Нiякого послушенства знати не хочуть. Для них i шибеницi мало!
— Батьку, та хiба ви забули про те, що казав нам отець iгумен i вся братiя в Мотронинському монастирi? Хiба не крають вам серця страхiтливi вiстi, що їх приносять утiкачi з польської землi? Господи боже! — Дарина сплеснула руками. — Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпiв ще нiхто на землi!
— Терпить, терпить! — пробурчав обозний. — Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого — на все його воля: отже, треба їй скоритися.
— Скоритися? — з запалом вигукнула дiвчина. — Нi, ми повиннi об'єднатися всi, всi — козаки, гайдамаки й запорожцi — i визволитись од полякiв.
— Тс! — просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. — Схаменися, що ти верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твiй прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашої братiї вже зробив цей веселий променад.
Дарина мовчала похнюпившись, тiльки груди її високо здiймалися та на щоках горiли яскравi плями.
Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокiйнiше:
— Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогоднi ми б з тобою тут не сидiли… Гей, дочко, покинь цi химери, не дивися на дурнiв, якi, певно, за канчуками скучили. Щоб я бiльше таких слiв не чув! Бач, хвилюються, галасують… А яка користь? Навiщо нам встрявати в чужi справи? Моя хата скраю — нiчого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи i пам'ятай завжди: на чиєму возi їдеш, того й пiсню спiвай.
Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анiтрохи не збентежив доччин погляд, вiн навiть не зрозумiв його i вiв далi:
— Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тiльки за те, що я їздив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотiв я — ти умовила… Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачнiшi. — Обозний важко зiтхнув i сiв у крiсло. — Добру новину скажу тобi, дочко.
А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмiшкою вiв далi:
— Жених трапляється, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш нiж поглянеш на нього.
У вiдповiдь дiвчина здригнулась i насилу вимовила:
— Хто ж такий?
— Хто? Наче й сама не здогадуєшся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогоднi- завтра генералом буде!
— Ви жартуєте, тату! — тремтячим голосом промовила Дарина.
— Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: приїде до нас для остаточної резолюцiї.
— Тату, я не пiду за нього, — рiшуче сказала Дарина.
— Що-о?.. — обозний пiдвiвся в крiслi, притримуючись руками за бильця, i втупив очi в дочку, немовби не зрозумiвши сказаних нею слiв. — Не пiдеш? То якого ж тобi ще принца треба? Самого губернатора чи сiятельного князя?
— Не князя i не губернатора, а нашого козака.
— Козака?! — обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. — Щоб я тебе, доньку генерального обозного, вiддав за козака? Нi, не для того я видряпувався i боком, i поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно… Годi дурiти! Будеш за полковником.
— Тату, та вiн же москаль…
— То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чуєш? Та з таким зятем можна он куди вилiзти! Дарина спалахнула.
— Хоч би там що, а за полковника не пiду! — промовила вона твердо. — Я його не люблю, а шлюб без любовi — то великий грiх перед богом, i на такий грiх мене нiхто не змусить пiти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю.
— Ти, ти… Ти смiєш? — обозний схопився з мiсця, обличчя його палало гнiвом. В цю мить дверi вiдчинилися, увiйшов козачок з пакетом, повiдомивши, що його привiз гонець од генерал-губернатора з Києва.
Почувши це, обозний одразу змiнився на обличчi. Вiдпустивши козачка, вiн розiрвав конверт i швидко пробiг очима присланий папiр; обличчя його набрало стурбованого виразу.
— Губернатор кличе негайно до себе у важливiй справi, — промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. — Дай боже, щоб се не було наслiдком твоїх слiв. Зараз вирушаю, довiдаюсь, в чiм рiч. — Вiн склав папiр, сховав його в кишеню каптана i, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотiв, щоб слова його голками впились у мозок дiвчини: — Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогоднi… Якщо без мене приїде полковник, прийми його пристойно, як i личить нашому званню i рангу. Та пам'ятай, щоб я бiльше вiд тебе дурниць не чув… Пiст незабаром кiнчається. I коли на те буде божа воля, через два тижнi ти будеш дворянкою, полковницею.
Обозний круто повернувся i вийшов.
Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так i закам'янiла посеред кiмнати. Тим часом у дворi зчинилася метушня, i хвилин за п'ятнадцять дiвчина побачила, як з двору виїхав ридван, у котрому поважно розсiвся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слiдом за ним помчав i губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота i, перемовляючись, пiшла до своєї роботи. Незабаром затих i стукiт колiс ридвана.
З Дарининих грудей вирвалося полегшене зiтхання; знесилено опустилася в крiсло, та, помiтивши у дворi тiтку, яка швидко йшла вiд льоху до хати, квапливо пiдвелася й вийшла через другi дверi в сад. Дiвчинi хотiлося нiкого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самiй; на одну думку про розпити, нарiкання i умовляння тiтки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад i, вiдчинивши хвiртку, ступила в лiс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пiшла повiльнiше. Їй раптом пригадалося, як на цiй самiй стежинi страшна циганка ворожила Найдi… Даринi здалось, нiби вона й зараз чує той сухий i скрипучий голос… Дiвчина здригнулась, але тривожнi думки одразу ж стерли цей спогад…
Пiсля розмови з батьком Даринi все уявлялося в похмурому свiтлi. Очевидно, вiн твердо вирiшив вiддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна рiч, не зверне уваги нi на її сльози, нi на її благання, нi на її вiдразу до нього, то батько, певно, схоче силомiць доскочити свого. У неї лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихiд. Що ж робити? Як врятуватися вiд цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди i як? Повiдомити Найду? Але ж вiн покинув монастир, i хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, ховається в лiсах, збираючи гайдамакiв? А може, вже пiдняв десь повстання? Та якби вона навiть i знала, де вiн нинi, то кого б послала до нього? Немає в неї такої вiрної людини.
Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли її силомiць потягнуть до вiнця! О господи, як це їм обом не спало на думку, що батько може вiддати її замiж? Адже повстання триває не день i не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамакiв, може переїхати з нею десь на лiвий берег, куди не долетить навiть звiстка про коханого! Та вони тодi й не подумали про це… А тепер що дiяти?
Дарина зупинилась на мить у затiнку розлогої липи, з болiсним напруженням перебираючи можливi вiдповiдi на своє запитання, i, не знайшовши жодної задовiльної, пiшла далi. 'Невже ж вiн, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарештi її вiддадуть замiж за полковника? Нi, нi! В неї не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де вiн, що з ним, щодня ждати звiстки про його смерть у бою або страту? Нi, такої муки вона не витримає! Туди, до нього!
