дивляться на небо коли засяє вечірня зоря щоб сісти за стіл до урочистої вечері, а дітвора поспішала нести вечерю до своїх хресних, до дідусів і бабунь.
До св. Вечері, бувало, запрошували подорожніх, бідних, самітніх, а для відсутніх чи для душ померлих за столом залишали вільне місце.
В час визвольно-революційних подій, повстанці та армія УНР, в ці дні часто гостили по хуторах і селах з селянами за спільним святочним столом. І все це було таке дороге та рідне, таке свіже мов би відбувалось учора.
Холодноярські отамани Хмара і Завгородній в 1921 році, сівши за святвечірній стіл, насамперед спом'янули в урочистій тиші полеглих своїх вояків, побратимів-козаків, відвівши вільне місце за столами. Довше патріотичне слово виголосив Хмара, підкресливши що вони віддали своє життя за Волю України. З жалем згадав він і цілий український народ перед яким стелеться многостраждальний шлях під московською неволею.
— Комуна, — говорив він, — щоб лекше нас побороти, поневолити, поділила нас на кляси: багатіїв, середняків, бідняків та наймитів. Нацьковує одних проти других, сіє ненависть, ворожнечу, злобу щоб ми самі себе поїдали, нищила а комуна на цьому мала користь.
Багатіїв, продовжував Хмара, комуна вже звишила, а тепер черга прийшла до середняка. ' Ми тобі дали землю, кажуть большевики, а ти нам давай хліба, а коли не хочеш добровільно дати, силою заберемо'. А бідняків поки заспокоюють обіцянками. А як владу закріплять за собою то і до бідняків прийде черга.
— Я ставлю пряме питання, чи приносив коли будь окупант, чужинець добро поневоленому народові? Ніколи! Він приходить для визиску, для насильства і грабунку!
— Правильно! — дружньо відповіли старшини Хмарі.
Отаман продовжував:
— В часи визвольної боротьби наш нарід мусів би стати одностайно в лави Армії УНР, гідно обороняти Самостійність України, на жаль того не сталося. Одним набридло воювати, другі втомилися, інші сподівались що хтось інший виборе їм Україну, а були ще й такі що пішли за славу, за нагороди в лави ворожої армії. І так неволя знову над нашою знедоленою Україною.
Отаман тяжко зітхнув і продовжував:
— Грушевський і Симон Петлюра не мали сили цю розбурхану стихію спрямувати в одне русло і кинути на ворога, дати большевикам належну відсіч. А тут і з іншого Іоку небезпека. Німці на спілку з землевласниками-поміщиками скинули Уряд УНР і поставили Гетьмана, який в обороні поміщицьких маєтків своїми карними загонами підняв проти себе 75 % населення. І цим своїм нерозумним вчинком допоміг большевикам а себе повалив.
Після відходу гетьманату, прийшла Директорія на чолі з Петлюрою, але й вона не була в силі навести порядок бо в нашому запіллі наплодилось безліч отаманчиків, які поборювали один одного і цим допомагали комуні.
1920 рік, почалася Польсько-Російська війна. Армія УНР пішла в наступ. Ми думали допомогти і вигнати комуну зі своєї Батьківщини. Народ наш уже впізнав доброту комуни і на наш заклик ставав у повстанські ряди, але трагедія була в тім, що не було зброї. Тепер не ті часи, що йшли проти ворогів з кійками, косами, вилами чи шпилями /шпичками/. У комуни є гармати, кулемети, гвинтівки, набої й гранати, що виробляються в їхній Росії.
Ми мали частину озброєних, а інші мусили добувати у ворога собі зброю. Спільники зрадили. Чи в такому стані могли б ми перемогти мільйонову червону армію? Звичайно, що не могли.
Отаман Хмара продовжував;
— Про себе і про вас я менше дбаю, наша доля вирішена, а що в майбутньому робитиме комуна з нашим народом, того я не знаю.
Виступав Завгородній і старшини, вони запевняли, висловлювали глибоку віру в майбутню перемогу України за свою державність з московським зайдою.
Старшина Залізняк в своїй промові висловив думку що большевики, перемігши Україну доберуться й до інших. Що Північ велика, лісів там рубати досить, туди й будуть висилати непокірних де вони рубатимуть ліси, добуватимуть золото, руду та інші поклади й будуватимуть московщині і большевикам міста та комунізм.
На наших, українських родючих просторах большевики заведуть комуни, заставлять людей в комунах працювати, увесь хліб під вартою відправлятимуть в московщину а в селах люди голодуватимуть. Я думаю, що так робитимуть московські большевики, бо так робили царі. Адже ж люди старі ще знають як кат Петро 1-й загнав наших козаків на північ будувати Петербург на болоті, і що з того болота в Україну ніхто не повернувся. А ще розповідають як лярва Катерина друга, тоже цариця московська, січ нашу зруйнувала. Те саме й тепер наближається на Україні.
Після цього обговорення існуючого стану, старшини розійшлись по своїх мешканнях.
Так скориставши з спокійного періоду, козаки перебули в цьому затишному селі і новий рік. Потім перейшли до іншого села і там відсвяткували Водохреща, напились свяченої, спожили спільний обід і намітили плян дальшого вимаршу.
Подякувавши господарям хати за святочний обід, старшини розійшлися.
Другого дня ранком рушили в дорогу, так як плянували: на Журавку, Турію, Розливи, Лементарівку, Розумієвку і далі… Маршували без поспіху. По дорозі боїв з червоними обминали, маскуючись як червона частина що переходить до Кременчука на демобілізацію. В дорозі іноді від 10 до 20 козаків відокремлювались, їхали до недалеких сел щоб роздобути печаток та штампів різних комуно-советських самоуправ, це для виготовлення повстацям на випадок самоліквідації, потрібних посвідок.
Зайшли до лісу Раєвського, тут мали невеличке пристановисько. В цьому лісі до загону от. Завгороднього, з тактичних міркувань, знову приєднався Гриць Довженко, мешканець Федваря. Він, як вище згадувалось, був ранений і довший час перебував на лікуванні у потайному місці. Вилікувавшись, прийшов був додому відвідати родину, але за ним прибула советська міліція на чолі з чекістом, заарештували. Зв'язали Довженкові руки і ноги, і залишили під охороною міліціонера, а самі перейшли в другу половину хати переночувати.
Охоронник Г. Довженка задрімав, жінка Довженка розрізала йому зв'язані руки і дала ножа. Довженко розтяв мотузок на ногах і був вільним. В цій хвилі охоронник відкрив очі, Довженко вдарив його ногою в живіт і він покотився. Вирвавши з рук міліціонера рушницю, Довженко вискочив прожогом на подвір'я, і поміж деревами та кущами утік. Повернувся назад до своїх побратимів-партизан.
Це була загальна радість що Гриць врятувався і повернувся немов би з того світу. Але тут же зродилась в партизан тривога що чекісти помстяться над його дружиною й дітьми за втечу.
Це партизанське передбачення здійснилося. Незабаром дійшла чутка що чекіст справді замордував доню Довженка, а дружину арештували і відправили до Златопілля, і звідтіля до Одеського ЧеКа яке очолював Красний Льова. 19 травня 1923 року її було розстріляно. Малолітній синок Довженка чудом лишився живим. Сусідка, що мешкала в другій половині хати, сказала чекістам що це її син, і цим добросердечним вчинком врятувала життя хлопчикові.
Так жорстоко комунари мстяться на своїх противників.
Михайло Дорошенко та Гриць Довженко, побратими по зброї 1920—22р.
Гриць Довженко передав дозвіл тій жінці й далі мешкати в його хаті та доглядати синочка. Сам же він діяв у партизанскім загоні аж до половини 1923 року, а потім, в час самоліквідації партизанки, змінив собі прізвище, так як і інші, назвав себе ГІлужником і став сибіряком. Одружився з партизанською розвідчицею Галиною, що походила з Лемвнтарівки, і помандрували обос на Волинь, де вони дістались до Шляхової і там замешкали. Добрі приятелі допомогли знайти працю, влаштуватись і там вони щасливо прожили п'ять років.
Дружина Галина, як розповідав Гриць, дуже часто хв. — воріла, бо будучи розвідчицею довелось її зазнати багато труднощів, лиха, голоду і холоду, там і застудилась.
Після смерти Галини, перенісши ще одну болючу втрату, Гриць зійшовся з удовою, що була старша від нього на 14 років. В 1941 році, коли вибухла війна з німцями, Довженка обставини змусили залишити жінку, з якою прожив він 10 років і повернутися у своє рідне село Федвар. Там він поселився біля сина, у свойхаті.
