Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років

Слово до земляків

Ну то що ж, землячки — 'трудоробчики',
посмутились тепер, причаїлися.
Де ж усмішки глумливі поділися.
Посміхались колись над Петлюрою,
то ж посміймось тепер під комуною.

Ви з своїх діячів насміхалися,
до московських катів прислухалися.
От і маємо вже їх мільйонами,
що нас пруть на Сибір ешельонами.

Ленін брехні точив, мов для дурників,
а ви слухали всіх тих халтурників.
Правди з Москви не діждалися,
славно з себе самі насміялися.

Тепер брехні Москви мохом вкрилися,
а нам ярма смарі залишилися:
Біло-царські брудні, засмальцьовані,
на комуністично, в кров пофарбовані.

До колгоспів нас голодом загнано,
все, що мали, Москвою загарбано.
Рідну мову, культуру задушено,
для Москви, як рабів, робить змушують.

В Москві норми для кожного зладжено,
підганяйлів на шиї посаджено
і назвали те все 'стаханівщина',
а насправді то є сатанівщина.

За протести, Сибір та в'язниця жде,
знайти правду надії немає ніде,
а хто сміє бажати буть вільними,
тих Москва уважає божевільними…

Не з злорадости я ці слова пишу:
гіркий жаль за всіх нас я в душі ношу,
що нагоду таку ми прогавили,
на коліна себе ми знов поставили.

Сини й дочки за всіх нас караються,
підняти з колін намагаються,
Москві правду без страху виказують,
до волі для себе і інших народів показують.

І хоч в тюрмах, таборах знаходяться
Але, імена їх по світі розходяться,
світлі вчинки їх інших окрилюють,
тьму в'язниці народів розвіюють.

1970 Михайло Дорошенко.

Післяслово

Походжу я не тільки з давнього козацького роду-родоводу Дорошенків, але й зі славних, оспіваних козацькою минувщиною, округ: Чигирин, Суботів, Мотрин Ліс, Холодний Яр, та й неосяжні степи півдня.

Є переказ від старих людей і мого роду, що в козацьку давнину на самітньому тоді острівці річки Інгулець, що протікає поміж лісами Чорним і Чутою, а нині нижче селища ' Веселий Кут', /що взяло назву від музики та співів козацьких / був і оборонний курінь, що звався 'Дорошенківський'.

Сліди його сторіч залишились і до нині, не лише там, а і по лісі Чорному. Там мій дядько, монах Іреней, збирався строїти манастир св. Михаїла в 1913 році, а закінчив життя своє в Афоні.

Батьки мої та дід і прадід, окрім прапрадіда, були всі хліборобами і скотарями, чим і я теж мав би бути, але мені хотілось учитись.

Народився я 21-го травня 1899 р. у великому селі Цибулеві на Херсонщині, а нині Кіровоградщина. Вищої освіти не добув, а це тому, що богобоязний священик Онехтій, на прохання мого батька дати мені рекомендаційну посвідку для вступлення в середню школу вчитися, мав відповісти:

— А хто ж тобі, Іване, буде воли пасти, толоку й степ орати?

Так я посвідки й не одержав. Кінчив тільки двохклясову земську школу.

Ось тому моє щире прохання до ласкавих і терпеливих читачів — не осуджувати недостріляного, тричі оглушеного автора, за недогляди мовні, граматичні і стилістичний, бо пишу так як мати навчила.

А вирішив я подати в цій своїй праці, хоч і з перепективи більше як 60-ти літ, все те що затрималось в моїй пам'яті, що бачив, що сам переніс і пережив, що чув від безпосередніх свідків або ж учасників кінця згадуваних і писаних тут подій легендарної холодкоярщини 1919-23 р.

Написавши цю скромну працю спогадів я низько хилю свою сиву голову перед св. пам'яттю 110 літнього діда Трубина, та безстрашних селян-повстанців холодноярщини, які склали свої голови у збройній боротьбі з московськими загарбниками-ордами, в обороні ПРАВА бути господарем у Рідній Хаті, на своїй відвічно рідній землі, та з метою і вірою що стану читачеві, а зокрема людям пера в пригоді. Тисячі поляглих