А саме — я хочу сказати про ті два психологічні типи вояків, що повстали в нашому війську з самого початку його відродження, як нашої національної збройної сили. Вони були ще в перших наших українських частинах, за часів Центральної Ради; можна було їх намацати в кадрах вояків у Гетьманській армії, але особливо яскраво ми знаходимо їх у полках і загонах Директорії, а навіть і в тій невеличкій числом групі, що взяла участь у Зимовому Поході.
Пишучи ці рядки, не маю ні до кого жадних упереджень, а, навпаки, добрі товариські взаємовідносини.
Твердо скажу, що в мене зберігся непоправний оптимізм у нашій справі, й маю ясне передчуття, що те неспокійне крило нашої військової родини, що вічно пошукує за ефектом, відіграє ще ролю в тій фазі нашої наступної боротьби, і дуже хотілося б, щоб на цей раз воно знайшло своє місце.
Для першого типу — війна існує для війни, вона — його стихія, апаратом боротьби в нього являється досить мозаїчна організація: в людському складі можна було бачити, кого хочете — від старшини і козаків високої кваліфікації та з високими моральними якостями до ляндскнехтів, хинців, латишів і т. д.; поміж худобою — верблюди, коні, воли, в озброєнню — теж безсистемність, імпровізація.
Особа командира-отамана в подібному організмові відігравала найбільшу ролю; то була персона- грата. То був тип, що сильно наближався по своїй вдачі до корсарів, з тією різницею, що імпульсом були не грабіжницькі інстинкти, а розпалений до білого горту патріотизм, помста за заподіяні кривди, свідомість необхідности і т. п. У нас, у нашій дійсності вони набрали спеціяльного кольориту; рями регулярної армії були для них затісні — степ, де б могли вони герцювати, був для них природньою ареною.
Перебування подібних вояків у армії, взагалі, було винятковим, але в умовах походу 1918–1919 р.р. вони були бажані, більш того — їм належало віддати першенство, й елементи регулярні це зрозуміли, — навіть більше скажу — уважливо й пильно переймали від них їхні способи боротьби.
Звичайно, як правило треба числити, що з виходом даної особи зі строю, спинялося й організаційне життя частини й, навпаки, народжувалося там, куди вона переносилася, словом, подібно до ролі матки в бджолиному рою.
З другого боку, ці самі партизани на час Зимового Походу, коли увійшли вони в сталий дотик із частинами регулярними, зробили певний поступ: щоденна дійсність все більше й більше змушувала їх вносити корективи до своїх організаційних, тактичних і політичних метод; типи, подібні до Волоха, Григорієва, Божка, остаточно банкрутують, і лишаються на поверхні лише ті, що виказали здібність до змодернізування, як Тютюнник, Дяченко й інші.
Їхня витривалість, активність, зручність у тяжких умовах приносила чимало послуг для справи нашої національної боротьби, але все ж властиві їм риси, що саме — про те всім відомо, вимагали ставитися до них, як до чинників екстра-сильних.
Поруч із ними стоїть нормальний і звичайний для нас тип вояка, що для нього війна являється засобом — тяжкою повинністю. Цей останній тип числом переважає.
Детально свій особистий погляд на цю другу групу вояків та його інструктування я висловив уже в своїх двох працях 'Від сотника до підполковника' і 'Моральний елемент війська — виплекання його й доцільне його використання'.
Існування цих двох типів у нашому війську є фактом, і з ним не рахуватися не можна; рахувалися з цим мої попередники, довелося рахуватися й мені. Значно пізніше, вже після Зимового Походу, ми теж відчули це питання, коли стало на чергу дня призначення командантів груп у нашій армії. Небіжчик Головний Отаман С. Петлюра також узяв участь у нараді, де обговорювалися кандидатури. Як ми не комбінували, все були якісь перешкоди й, нарешті, у Головного Отамана вирвався досить влучний вираз: 'Так! Трудно впрягти в одну телєгу коня і трепетную лань'.
У міру сил Командування під час походу лагодило різні тертя, які виникали поміж двома цими основними типами, що творили певні течії в армії.
Поки була зима, панував тиф поміж козацтвом, поки частини не набули в собі знову мязів, — усе було гаразд.
У повітрі запахло нарешті весною, а з нею все частіше й частіше виникали тертя й непорозуміння між цими двома основними течіями, а нарешті під Плетеним Ташликом сталося перше більше непорозуміння. З невеликої тактичної помилки, що допустилося командування Волинської дивізії (полковники Никонів і Башинський) отаман Ю. Тютюнник робить казус-беллі; Команда Армії визнає помилку командування Волинської дивізії й робить йому догану. Проте Ю. Тютюнника це не задовольняє, він починає вести агітацію проти Команди Армії, обвинувачуючи її в безхарактерності, демонстративно подає рапорта про хворобу, думаючи тим викликати в армії хвилю протесту. Але це не впливає на армію, що на 3/4 а в тому числі й значна частина самої Київської дивізії, лишається вірною Начальній Команді.
Цілий місяць Ю. Тютюнник офіційно не бере участи в справах, але, побачивши, що діла йдуть своєю чергою і без нього, і, до всього, не погано, він на мою пропозицію погоджується 'видужати'. Командування для компенсації дає йому провід в операції при стації Долинській. Тут він успіху не має, не будемо говорити чому; він сконфужено приводить мені певні пояснення про причини неуспіху й надалі стає слухняним, коректним і корисним партизаном. Як командир невеликої групи вояків з усіх родів війська він був незамінимий; ніхто краще від нього не міг із нічної темряви чи денної мли вразити ворога в його 'ахілесову пяту', вміло й загодя намацану, а потім так само звинно ухилитися від ворожого рипосту.
За довгу партизанську діяльність у нього виробилося око — він ще здалека міг оцінити, чи варта шкурка вичинки'; проте все це було прекрасно, коли він проводив сам, коли ж відділ його був лише складовою частиною в ширше скомбінованій операції, він звичайно ремствував: усе йому здавалося, що робиться не так, або що від нього вимагається більше, ніж від інших. Таким він лишився й у своїй праці літературній.
Подивіться на всі його твори: 'За Державість' під редакцією Певного, 'Зимовий Похід', 'Бої Київської дивізії на Поділлю в 1920 р.' під редакцією полковника Лушненка, 'З поляками проти України'.
Всюди його рефлектор вигідно репрезентує його власну постать і, водночас, лишає в тіні все, що є навколо.
Перші три праці написав він із метою створити поміж громадянством опінію, що за зручним партизаном криється діяч ширшої формації, бо в ті часи Ю. Тютюнник ішов до булави; не було авантюри, що на неї він не давав би своєї згоди. Проте в дійсності ці твори та й два пізніші — не представляють нам позитивних рис його постаті, а, навпаки, малюють його, як глибокого дилетанта в стратегії, тактиці, адміністрації та політиці.
Думаю, що продовжу свою характеристику наших вояків, коли скажу ще кілька слів про другого нашого видатного партизана — отамана Гулого. Протипоставлення цих двох фігур дасть нам ще новий матеріял для наших характеристик, бо Гулий, хоч був і партизаном, якраз належав психологічно до другої групи вояків.
Спершу подам нотатку зі щоденника його начальника штабу, солідного старшини, полковника Крата. Він пише: 'Гулий — бойовий російський офіцер, георгієвський кавалер. Герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо коло нього'. Додам — численні рани не знижували його запалу. У бою й, узагалі, в ділі він забував про себе, в протилежність Ю. Тютюнникові; для нього було першим діло, а потім — власна амбіція. Він не хворів на бонапартизм. Коли на початку лютого він зі своїми партизанами приєднався до армії, тобто без жадного примусу признав наше Командування, то без усякого вагання я призначив його на посаду командира Запорожців, або, як прийнято між запорожцями говорити, на 'Запорожжя'.
Питаємося, як же ставилося Командування Армії в даних обставинах до обох цих типів вояка? Належачи психологічно до вояків, що для них війна була засобом, і будуючи на цьому елементі хребет армії — воно й не могло не віддавати належного першій групі вояків — не могло не використовувати їх в інтересах справи, оцінюючи їхню безсумнівну здібність до партизанських чинів.
У відповідному поділові бойових завдань, в уважливому ставленню до процентового відношення цього елементу до всієї маси вояцтва з одного боку, а з другого — в справедливій оцінці їхніх позитивних якостей — Начальна Команда шукала виходу.
Перехожу до наступного моменту, а саме — до боїв під Вознесенським (15–18 квітня), що ними розпочинається остання серія боїв при успішному розвязанню яких Командування надіється витворити
