муніційної бази стає питанням дальшого існування армії, і тому захоплення Вознесенського, де по відомостях мала бути гарматна база, стає від того часу черговим завданням Команди.
Опис нашого війська був би незакінчений, коли б я не пригадав 'козаченят', що добре оздоблювали козацький стан. Ці хлопята намагалися мати цілком козацький вигляд, доброго коня, зброю й навіть козацькі чуби. Особливу популярність мали два Олекси — Олекса Чорноморець і другий Олекса — партизан з конвою, 'Шурка' й Редька Василь, учень 4 гімназіяльної кляси.
Мушу ще кілька слів сказати про людей, що командували окремими дивізіями армії.
Отаман Гулий — Командир Запорожців; в армії російській був старшиною інженерних військ і в 1917 р. дійшов до ранги капітана, мав 'Георґієвського' старшинського хреста.
До українського військового руху отаман Гулий прилучається з перших же часів національної революції. Активність та умілий провід повстанцями в полі склали йому популярність на всьому півдні України.
Отаман Гулий вміло використовує довіря до нього українських мас, проводить широку організацію своїх загонів і охоплює нею всю південно-східню частину Правобережжя.
Всіма його вчинками керувала віра в національне діло, безкорисне служення нації та змагання вивести революцію на шлях державного будівництва.
Авторитет отамана Гулого поміж отаманами повстанчих груп і загонів на Херсонщині, Катеринославщині й далі вгору по Дніпру був виключний. Махно, що не визнавав нікого, вважав для себе часами корисним скоординовувати свою працю з діяльністю отамана Гулого.
Коли на півдні популярність отамана Гулого була найбільшою, то на півночі це місце належало отаманові Юркові Тютюнникові. Вихований на Звенігородщині (Київщина), в обстанові селянського побуту, Юрко Тютюнник у своїй діяльності партизана використовував своє знання психології селянської маси: звичайні селянські курені під його орудою часто виказують гнучкість, дисциплінованість і добру бойову впертість.
Коло 32 років, середнього зросту, добре збудований, білявий — він імпонував на масу манерою своїх промов і логікою примітивною й безапеляційною.
До природженого хисту треба віднести здібність його в керуванню загонами й уміння виходити щасливо з тих обставин, коли смерть зазирала вже в очі кожному з партизанів.
Не посідаючи попередньої військової освіти, отаман Юрко Тютюнник скоро заняв видатне місце між партизанами України, бо якраз належав до тієї категорії войовників, що на війні пізнали військовий фах, на полі ж здобули довіря підлеглих і право на заступлення значних військових становиськ.
Отамани Гулий і Тютюнник були найбільш відомі й уславлені, і тому большевики вживали багато енергії щодо видання провокаційних плякатів і відозв, щоби заплямувати їхню діяльність і тим відвернути від них селянські маси.
Присутність у війську цих двох партизанів із їхніми найближчими співробітниками не могла не сприяти в значній мірі успішному перебігові нашого Зимового Походу, бо властивості партизанщини для деяких старших начальників напочатку були мало знайомі.
До тої ж категорії партизанів-начальників я залічую й в.о. начальника Штабу Армії, підполковника Долуда. Без сумніву, попередня військова освіта не відповідала становиськові, до чого він, зрештою, і сам ставився цілком свідомо; та треба зазначити, що за час перебування його в Галицькій армії в ролі команданта групи, на північ від Львова, він придбав необхідний досвід — характер чинів у районі його групи наближався до характеру партизанських.
Опріч того в особі вартового Отамана полковника Ткачука (дежурний генерал) підполковник Долуд мав доброго співробітника по штабу. Ці два булавні старшини, властиво, й були моїми найближчими помішниками в штабній праці, при чому це були справжні слуги справи, а не якісь прислужники: їхнім правильним, сміливим, чесним і реальним поглядам я надавав особливої ваги.
Волинську дивізію вів отаман Загродський. Карєру свою військову в колишній армії російській почав перед Світовою війною з рядовика; під час цієї війни був іменований прапорщиком і дослужився до ранги поручника. Революція застала його на посаді курінного.
В Українській армії був на 'Запоріжжі', там же командував Дорошенківським полком, потім був помішником командира дивізії, а згодом під час боротьби з добровольцями перейняв командування Волинською групою, з нею він і вирушив у Зимовий Похід. Таким чином, не в приклад отаманам Тютюнникові й Гулому, отаман Загродський всю службу пройшов у стройових частинах. Між козацтвом він користувався з популярности за турботи й персональну відвагу. Під час хвороби отамана Загродського на поворотний тиф місце його заступав полковник Никонів, старий досвідчений жовнір, видатний старшина з майже 30-ти річним попереднім службовим стажем.
Молодих, порівнюючи, командирів дивізій оточувала стара, досвідчена й хоч молода, але видатна старшина. Окрім згаданого вже полковника Никонова в поході взяли участь полковники Башинський, Алмазов, Крат, Дубовий, Яшниченко, Троцький, Зеленевський, два Стефанови, Чижевський, Вишневський, Влощенко, Волосевич, Вовк, Добротворський, Палій-Сидорянський, Петрів (вмер у січні в с. Худоліївці).
Такі були риси, що визначали напрямок оперативної й організаційної праці в армії.
Після реорганізації армія представляла з себе окрему рухливу, майже кінного козацького типу групу, що мала три відділи збірного типу й один окремий кінний полк (3-й кінний полк).
Тепер, коли ми звернемося до праці Українського Уряду взимі 1919/20 р. під той період, то побачимо й там подібне ж стремління відродити наше військо: Полковники Удовиченко й Безручко організували 2-у (потім переіменовану в 3-ю) і 6-ту Стрілецькі дивізії.
Так відбулося відродження Української Наддніпрянської армії.
В цьому розділі я подаю виключно про Наддніпрянську Українську армію, залишаючи на боці Галицьку, що вимагає окремої розвідки.
Висновок:
1. В останню революцію Українська нація вперто прагнула до організації власної збройної сили.
2. Поруч із змаганнями відродити колишню Козаччину у провідників українського руху постійно підноситься змагання до організації регулярних військових формацій.
Мандруючи по Україні з села на село, з хутора на хутір, я, сам того не сподіваючись, знайшов відповідь на питання, розвязання якого я шукав уже давно, ще за часів дореволюційних. Мене, перед очима якого пройшло кілька тисяч нашого українського козацтва, завжди вражало в ньому багатство духовного обличчя, з яким так гармонувало гарне фізичне розвинення. Часто-густо поміж українськими рекрутами доводилося бачити новобранців-селян, що носили на собі всі ознаки інтелігентности. Це явище завжди вражало мене, і мимоволі зявлялося питання: звідки ця інтелігентність? Що спричиняється до витворення такого типу серед нашої молоді?
Приглядаючись тепер до оточення, що в ньому виростала ця селянська молодь, я починав розуміти вагу цього оточення, яку воно мусіло відогравати у вихованню нашого юнацтва.
Широким, пишним степам і родючій землі, гарному підсонню й південному сонцю, тобто природньому оточенню, в якому виростає наше юнацтво, треба, без сумніву, віддати чимале значіння; проте самому селу, а особливо хаті, з їх трудовим режимом, самобутнім побутом, повним цікавої характерности звичаїв, що час від часу порушують буденне життя селянина-хлібороба, — маємо ми, на мою думку, найбільш завдячувати багатство духових якостей нашого юнацтва.
Напрочуд гарні пісні, народні перекази, музика, малярство, різні хатні вироби з яскравими ознаками дійсного мистецтва, гарний одяг, чепурні будівлі — все це є виказом внутрішніх вартостей і потреб народньої душі, все це оздоблює обстанову, де виховується з дитячих літ наше юнацтво.
У минулому українська нація створила цілу військову організацію — козаччину, що витворила свій лицарський особливий світогляд; за часів російської імперії — гвардія, кіннота комплектувалися сливе виключно нашим юнацтвом, воно ж майже для всієї російської армії давало підстаршинські кадри. Чи не було ж це виявом у новітніх поколіннях дідичних лицарських войовничих прагнень і нахилів?
Ці прикмети нашого юнацтва — дорогоцінні. І в руках старшини-психолога, що до того зверне увагу ще й на інші властивості нашого юнацтва — самолюбство, часом навіть надзвичайно розвинену індивідуальність, яка противиться грубим одноманітним формам 'солдатчины' й охоче йде на режим, що має в своїй основі дбайливу працю над серцем і розумом юнацьким; у руках доброго старшини наше юнацтво
