в головному корпусі Катеринославської вязниці. Натовп кинувся до вязниці, бажаючи злінчувати розбійника, на прізвище 'Білошапка'.
Найбільше надійну частину нашу — ескадрон кінноти, — відрядив я о 10 год. ранку, для захисту вязниці. О 11-й годині') діло загострилося і я змушенй був виїхати на місце подій особисто. Картина була грізна: 5–6 тисячний; розлючений спротивом військ, натовп буквально обложив весь довгий фасад вязниці. Збентежена адміністрація очікувала, що ось-ось натовп опанує положення, а тоді разом із 'Білошапкою' дістанеться і їй. Я наказую кінноті демонструвати кінну атаку з там, щоб очистити навколо вязниці певний необхідний простір. Сурмач трубить атаку, шаблюки блищать у повітрі коні рухаються, натовп свистить, лається, погрожує, але відступає. — Ми трохи очистили терен, всім легше. Питаю начальника вязниці, чи нема другого виходу, щоб вивезти цю саму 'білошапку' в инше місто губернії; показується — ні. Розпочинається цілоденна гра на нервах. Кілька разів кіннота переходила до наступу… Цікаво було спостерігати натовп — і досі ще ввижається мені фігура одного підстаршини; він був зо всіма регаліями: чого тільки він не начіпляв на себе: — Юрія всіх чотирьох ступенів, медалі — й за вірність, і за службу й хоробрість… Я переконався, що тут мала місце найпідліша маскарада, з метою — виглядом 'старого одборного служаки' краще впливати на маси. Був це якийсь звір у образі людини: — його уста, як якийсь кулемет, викидали із себе найдобірнішу московську лайку. Саме біля нього громадилася головна маса голоти. 'Огнищ' було ще кілька, лише в центрі їх були ріжні фігури: довговолосий, невмитий студент, істерична студентка… Назагал, утворився якийсь кошмар. Очевидячки, довго стримувана злочинна активність просто вибухнула. Вояки трималися добре: на вульканичні виступи маси вони відповідали більше сміхом, іноді робила своє діло й влучна репліка. Одначе, втома почала давати себе знати й в 5-й год. вечера командір ескадрону доніс мені, що кіннотчики втомилися, що коні цілий день не їли, що поміж вояками йде розмова, що може й не варто б себе із-за 'Білошапки' мучити, бо 'Білошапка' є справді душогуб і покарати його слід; та, знов-же таки, й коні… Я вже з досвіду знав, що означають подібні розмови, — початок деморалізації, — тимчасом, як на мою думку, треба було лише витримати, бо видко було, що натовп також перевтомився… Колективний, навіть і випадковий організм, має своє самолюбство, — я рішив допомогти йому вийти з такого становища й з цією метою надіслав до нього двох своїх молодих старшин, з наказом улаштувати мітінг, на котрому ухвалити резолюцію про контр-революційну діяльність начальника залоги, прокричати славу 'совітам', а потім спрямувати натовп до Штабу Совіта, для персонального доручення постанови членам Совіту. Маневр удався, як не можна краше… за пів години я вже чув прокляття на мою адресу, трохи пізніше славу й ура начесть 'Совітів', а далі, — під спів 'Інтернаціоналу', натовп рушив в напрямку міста. Це був найвищий час і для моїх нервів… В канцелярії вязниці я просидів доброї пів години, поки опанував себе. За годину 'Білошапки' вже не було в Катеринославі.
Ледве ліквідували мицю подію, як насунулися инші неспокої. Так, пригадую собі заворушення на грунті змагання здобути зброю в гарматних касарнях. Справа стояла так: із запасного дивізіону позвонили до мене у вечері й просили обовязково завітати до касарень, бо вояки вимагають від команди зброї. Я відмовився, сказавши, що тепер не маю часу, а надїду завтра по полудні. Я потрібував часу на орієнтування й на 'вкроплення' в маси гарматчиків своїх людей. Кажу 'своїх людей' не тому, що їх спеціяльно організував. Цього не було ні тоді й ніколи опісля, — це приходило само собою, — через якийсь нематеріяльний телефон улаштовувався контакт моральний і фізичний однаково думаючих вояків. Також ніколи біля себе я не організував ні від ворогів, ні від 'своїх' людей жадної охорони, але я її почував, — вона завжди приходила сама, як із землі. Так було в нашому військово-українському русі завжди у відношенню до кожного начальника-вождя, чи він був старший начальник чи молодий сотник. Бувало так, що біля свого помешкання (у Єпифанова, Новодворянська й Проспект) часто натрапляв на варту, або — захожу в кімнати, а у мене сплять кілька вояків. Питаю джуру, що це за 'гості', — він винувато усміхаеться і загадково каже: 'Так буде краще'. А це означало, що, вештаючись по місті, поміж наших ворогів, козаки довідалися 'щось недоброго' й от, за дозволом сотника, вартують.
Я дуже жалкую, що в моїй памяти не заховалися призвіща численної нашої молодої старшини, яка власне тоді виконувала надзвичайно цікаву ролю.
Вернуся, одначе, до опису епізоду в артилерійських касарнях. Коли я прибув до них, то вже збори були в повному ході. При моїй появі затихло, визначився коридор, яким я перейшов аж до самої імпровізованої з касарнянних меблів трибуни. На моє поздоровлення — відповідь, президія відводить мені почесне місце, почувається певний респект перед командіром, що був у боях. Це було, між иншим, характеристичне на ті часи. Я це почуваю, відповідно до цього корегую свою поведінку. Треба ще зазначити, що як на фронті, так і в запіллю в кінноті й гарматах ніколи не тратився що до старшини певний службовий такт. Певно тут відбивався кращий добір старшини і вищий рівень самих мас, та до того-ж частини ці краще й заховалися (вихова й навчання), як піхотні, бо, порівнюючи з піхотою, мали менші втрати в основному свойому персональному складі. А це давало змогу краще зберігти й фізіономію частин, їх традиції, гонор…
У комітетах цих родів війська завжди були старшини, які часто дуже влучно маневрували в тому хаосі понять, боротьби, чуток і т. д., які мали місце в 1917 році. Також не рідко було знайти тут і підстаршину на свойому місці, тоді, як у піхоті саме підстаршини з рабів, рятуючи свої шкури, робилися хамами, демагогами останньої марки. Я собі ясно уявив ріжницю між авдиторією, скажемо, 228 й 264 полків й гарматчиків запасних бригад і почував себе не погано.
Питання стояло так: чому гайдамакам (а вони провадили своє формування в касарнях гарматчиків) видають зброю, а гарматчикам — ні?!
Переслухавши кількох бесідників, я взяв слово. Тиша — чути кожний рух, як зачиняються й відчиняються двері касарні. Я боронив позицію начальників: гайдамаки, мовляв, частина молода, потрібує вправ, а гарматчики знаходяться в зовсім инших умовах, і це кожний толковий, боєвий і чесний гарматчик зрозумів сам. Вислухали; жадної критики. Я питаю: може кому неясні мої вияснення, — мовчанка. Тоді бажаю ім вірно служити батьківщині й відїзджаю. Демагоги силкуються відновити загублений активізм, але помилки не винагородять, — питання переходить у стадію затяжну, а через те й менше гостру.
Був і такий випадок: у частинах відчувався брак тютюну. Ось хтось і кинув салдатській масі, що це жиди ховають тютюн: його багато, але вони хочуть на цьому мати гешефт. 'Совіт' візьми та й благослови: зробити патрульнии обход усіх крамниць.
Комісар Лоський аж за голову схопився, бо й було з чого: це було на тодішні обстивини рівновартним благословенню на погром. На урядовій нараді, в якій узяв участь і наш прокурор, надзвичайно пряма й високоморальна фігура, ми рішили знову піднести це питання на спільному засіданню урядових та політичних інституцій, але й тут компромісової лінії не знайдено. На це треба було ще загального засідання у театрі. Тут діло виграно, — знов завдяки Українцям, які берегли місто. Численними пропозиціями підчас зборів так діло ускладнили, що в ініціяторів 'погрому' не стало пороху на узасаднення своїх домагань. Правда, без маскаради не обійшлося: так, я бачив одного лікаря Українця в селянському жупані; одного старшину в шинелі без відзнак і т. д. Що-ж, коли цими простими засобами здобувалися позітивні рішення, то приходиться їх виправдати.
Так, латаючи одну справу, ми приходили до нової біди… Не легко було, але все-ж можливости для праці були. А до праці штовхала нас усіх якась жагуча жадоба здобутися на нові позиції в національній справі. Політичні провідники завжди тримали мене в курсі політичних подій; частенько я бував на їх засіданнях. Признаюся, що ще не завжди схоплював складну політичну обстановку й тому уважав за краще при голосуванню утримуватись. Цікаво було на цих сходинах. Тут можна було почути палку промову проф. Біднова, спокійно-розважливу аргументацію вчителя математики Вирового, перепалку с. д. Феденка — з 'огненим' С. Романченком, який говорив голосно и може тому мав прізвище 'Гармідер', хоча кінчав він завжди ясно зредагованою пропозицією. Бував на зборах и інж. Труба, комісар освіти, — виступав не часто, але коли входив у дискусію, то, завдяки своїм переконанням та вдумливій аргументації, позицій легко не здавав; його шанували й слухали з увагою. Були й соціялісти-федералісти, але сиділи здебільша тихо, наче соромилися. Вони були, властиво, радикал-демократи, а 'с' причепили собі пізніше, бо цього вимагала революційна мода. Вперше тоді я познайомився на цих зборах і з п. I. Мазепою. Видно, що він не був ще призвичаєний до виступів, говорив річево, але, так-би мовити, сам конфузився своїх слів. Як тяжка артилерія, виступав завжди лікар Павловський. Ходили там і нашістаршини, але вони лише слухали й тулилися біля студентів, між якими висувався своїм активізмом ст. Б. Властиво, ці сходини й давали напрям усій нашій діяльности, гуртувалися біля них багато й инших патріотів. Так, помалу, творилася нова губерніяльна централя, яка у своїй діяльности числилася лише з центром у Киіві.
