перейшли з табору У.Н.Р. до нової ідеології; організація Української Червоної армії й окреме командування.
Переговори не допровадили ні до чого: червоному козацтву було запропоновано віддати зброю на протязі 24 годин, за що було обіцяно урочисту зустріч.
Радянці не погодилися, і У.К.П. наставила над ними, замість Революційної Ради, Революційний Комітет Правобережжя (Немоловський, Савицький, Войцеховський), й волохівці пішли знов у дорогу на південь.
Околичне селянство поставилося до волохівців вороже, а через це волохівці примушені були поховатися зі своїми червоними прапорами, бо селяни не пускали їх навіть до хати. Тут, під Уманню, Волох був зовсім морально пригнічений і нарешті прислав до нас одного з місцевих боротьбістів для переговорів і порозуміння та з пропозицією забути старе; командному складові боротьбісти робили пропозиції дуже широкого маштабу, а саме:
стати основою майбутньої Української Червоної армії. Крім того Волох, що знав про обурення проти нього самого всього нашого війська, вимагав забезпечення собі власного життя.
Післанець від Волоха в командного складу нашого успіху не мав (приймали його — я, отаман Тютюнник та полковник Долуд). Відповідь була рішуче негативна; щождо самого Волоха, то було визначено, що тільки виключна ситуація вимагає від нас здержатися від акції проти них, бо щохвилини могли надійти частини червоної армії.
Згубивши надію досягти чогось у переговорах з командним складом, Волох та боротьбісти, через своїх агентів у місті Умані, розпочали свою працю серед загонів полковника Литвиненка й одночасно вислали уповноважених представників назустріч червоним, що саме тоді наближалися до Христинівки.
Командування попередило залогу міста Умані про небезпеку. В бойовий розпис наказом по армії також був внесений коректив, а саме: отаманові Тютюнникові було доручене загальне керування Уманською військовою групою, що складатиметься з його дивізії та загону полковника Литвиненка.
Отаман Тютюнник видав відповідний оперативний наказ і зробив деякі зміни в угрупуванні військ, але, очевидячки, збоку залоги м. Умані не було виявлено належної дбайливости, і вранці 11 січня о 4 годині більшість нашої залоги волохівці обеззброїли, старшину здеградували, а полковника Литвиненка[55] присудили до розстрілу.
Обурення нашого війська з приводу Волохового нападу було страшне. Не вважаючи на те, що розрахунок часу показував, що 11 січня червоні могли бути вже коло самого міста Умані, треба було дати вихід цим настроям і реагувати на напад Волоха, зрештою, хоч в формі демонстрації, та утворити таку ситуацію, що полегшила би нашим полоненим можливість утекти.
Ранком 12 січня наша армія підступила до міста Умані. Вночі курінь морської піхоти та піші козаки полковника Нельговського (Київської дивізії) вдерлися в південно-східню частину міста й захопили більшу частину другого Гайдамацького Волохівського полку. Переляк у місті був страшенний, але використати його не можна було, бо через допит полонених та наших втікачів, а також військовою розвідкою (Гайдамацька сотня Запорожців зробила дуже активну бойову розвідку) було виявлено, що попереднього дня до міста Умані ввійшла добре озброєна, одягнена та вимуштрувана бригада Таращанської дивізії (коло 3,000 багнетів, добре забезпечена кулеметами) і що між волохівцями та червоними було досягнуто повне порозуміння.
Ці новини зясували детально ситуацію, і можна було кожної хвилини сподіватися підходу ще нових червоних частин. З огляду на нові обставини, частинам армії було видано наказ про вихід та посередження в районі Перегонівки, Степанівки й Голованівського, тобто на два невеликі переходи на південь від Умані.
Таким чином Волох і на цей раз уник справедливої кари, бо нарешті большевики повірили, що він змінив свої погляди.
Недовго тяглося святкування Волохівців; незабаром їм було запропоновано 'укомплектувати' собою частини Червоної армії. З приводу цього Волох видав до свого загону такого наказа:
'Пролетарі всіх країн єднайтеся! Командуючий червоними радянськими військами Правобережжя України. Наказ № 53. Ревставка.
Згідно наказу Ревкома Правобережжя української комуністичної партії касується командування Правобережжя. Всі частини, підлеглі мені, входять до 3-ої бриґади 60 дивізії. Товариші червоні козаки! Розстаючись і прощаючись з вами після довгої й тяжкої праці, я певен, що й без мене ви будете продовжувати велике діло, почате нами.
Ви вже зробили велику роботу, але перед нами ще більша, ще відповідальніша. Знищивши цілу низку ворогів пролетаріяту, остаточно ще не знищена на Україні Петлюрівщина — партизанщина. Петлюрівщина тепер сидить не тільки на Україні, але сидить у всіх буржуазних державах. Петлюрівщиною користуються тепер всесвітні посіпаки й поміщики, банкіри, попи, купці й інші. Вони тепер усіх засобів вживають, аби підвести того, кого після так легко використають Гетьманщина та Деникінщина. Товариші червоні гайдамаки! Памятайте свій обовязок. Ще зусилля, й ми переможемо. Сьогодня день обєднання червоного шлика з червоною зіркою — велике обєднання для спільної праці бідного селянства та робітництва. Обєднання пролетарських озброєних сил. Дивлячись на це обєднання, буржуазія всього світу скрегоче зубами від лютости і труситься, як у пропасниці, від жаху. Так уперед же за всесвітню революцію! Хай живе ІІІ бойовий комуністичний Інтернаціонал! Слава червоним гайдамакам! Слава червоним салдатам! Слава!!!'
Так покінчила своє існування волохівщина, а сам Волох помалу сходить на зовсім мале становище мурина, що вже робив своє діло'.
Розділ V
Перші організаційні кроки (грудень 1919 та січень 1920 р.р.)
Залишаючи набоці випадок із Волохом, наша армія в районі Уманщини одержала можливість трохи відпочити й розпочати свою реорганізаційну працю. Нею малося на меті пере творити рештки частин нашої армії на військові організми, що відповідали б характерові партизанських чинів з одного боку, й давали б можливість, в разі потреби, перейти знову до нормальних формацій.
Маючи це на увазі, Командування Армії встановило такі вимоги:
1) Кожна група реорганізується в дивізію тієї ж назви; вона складатиметься з одної пішої бригади, одної гарматної частини (2–4 гарматі) й технічної сотні.
2) Кожна дивізія зміцнює, як тільки можливо, свій кінний полк різними дрібними кінними частинами, а якщо можна, то формує полк другої черги.
3) 3-я Стрілецька дивізія продовжує формування 3-го кінного полку.
4) Всі частини заховують свої бувші назви.
5) Зайві штаби розформовуються та йдуть на зміцнення бойових частин.
6) Особливу увагу групи мають звернути на розформування всіх зайвих обозів, транспортів і нестройових частин.
Скоротити обози до minimum'а, як того вимагав характер наших походів, було неможливо, бо, за браком грошей, частини мусили мати при собі цукор, збіжжя, спирт — як засіб виміну[56]. Питання про заопікування хворими було особливо гострим, бо тиф продовжував свою руїнницьку працю й далі; здається, не було ні одної людини, що під час походу не перенесла б тої або іншої форми цієї хвороби (треба пригадати, що тоді вся Україна була в тифозній пошесті). Більшість козацтва переносила цю хворобу на возах, і лишень деяких було залишено по селах і містечках. Через те обози при армії мусили бути великими.
Штаб Волинської та Київської дивізії, стосунково, були в доброму стані, щождо штабу Запорожців, що одночасно мусив виконувати функції й штабу армії, то тут справа виглядала значно гірше, бо, як то вже було зазначено вище, весь штаб Запорожців на стації Полонному був інтернований поляками; лишились тільки: армійський пан-отець Пащевський, два мої адьютанти — сотник Миколаєнко та четар Кочуржук, сотник Копац — начальник технічного війська, скарбник штабу, якому ледве вдалося втекти з полону з грошовою
