пошту, телеграф і обеззброїти залогу; командирові 2-ої сотні обеззброїти вартовий батальйон і технічний курінь Ч.У.Г.А., а 3-й пластунській сотні й повстанцям (селянам) обсадити позицію поза Балтою в напрямку на ст. Балту, поки не підійде наша піхота. В місто заїхали без жадного стрілу; почало світати, коли від 2-ої сотні приїхав до командира полку козак із донесенням, що від церкви, в напрямку на стацію, йде колона технічного Галицького куреня й що командир розїзду, хорунжий Протченко, просить допомогти йому обеззброїти курінь (біля 350–400 душ). У цей час почулася кулеметна стрілянина в напрямку зі шляху, що на стації Борщі, а через яких 5 хвилин хорунжий Протченко їхав поперед колони технічного куреня. На запит командира до хорунжого Протченка, що за стрілянина, той пояснив, що командир Галицького технічного куреня на домагання хорунжого Протченка відмовлявся зупинити колону, кажучи, що має наказ стати на ст. Борщах і відступати на Одесу. Хорунжий Протченко зауважив йому, що місто зайняте повстанцями й партизанами та що московський наказ не важний; на це командир куреня сказав, що вас тут є дуже мало (в розїзді було 15 душ). Тоді хорунжий Протченко вирвав кулемета у галицького стрільця, вискочив поперед колони з криком:.Лягай — я стріляю' — та відкрив вогонь у повітря. Колона лягла. Після цього хорунжий Протченко обняв команду над колоною й привів її до місця постою штабу полку. Командир куреня й більша частина старшин носили на кашкетах червоні зірки, у стрільців — ні один із нас цього не помітив. Під час цієї розмови почувся страшенний вибух, і з одного з домів повалив сильний стовп диму. Виявилося, що москалі підірвали свою канцелярію. Балта почала горіти. У цей час почали з усіх сторін входити до Балти селяни- повстанці. 5-й піший полк і курінь з 5-го пішого збірного полку зараз же повів наступ на ст. Балту, а 4-му Київському кінному полкові наказано було зайняти с. Сінне й нести охорону на ст. Борщах.
Ніч з 23 на 24 пройшла спокійно, лише начальник застави, що була на ст. Борщах, доніс, що стацію зайняли 2 бронепотяги й один ешельон кінноти, що прийшли з Одеси. О 17-й годині 24 квітня москалі укрито ввійшли до с. Сінного, де спокійно стояв кінний полк. Почався бій на вулиці. Коні були порозсідлані, але тут багато допомогли селяни. У той час, коли козаки повискакували на вулицю й вступили у бій із москалями, селяни сідлали й виводили коні. За якої півгодини полк було вибито з села, й він старався затриматися на висотах поза селом. До вечора 24 квітня трималися на запасній позиції; звязку з 5-м пішим полком не було, висланий розїзд доніс, що вліво так само знаходяться москалі, а не наша піхота. Вночі 24 квітня командир полку дав наказ відступити на с. Немирівське, звідки рано мали ми знову повести наступ на м. Балту. О 1-й години ночі прийшов селянин зі штабу дивізії та повідомив, що між нами й 5-м пішим полком врізалися москалі, через що й звязку в нас не було. Удосвіта знову було чути стрілянину в напрямку од м. Балти. Рано 25 квітня командир полку сотник Грибовський рішив обійти москалів істилу зі сторони ст. Борщів і напасти на Сінне — Балту. О годині 7-й рано був узятий до неволі кінний розїзд із охочого московсько-комуністичного відділу (того, що прибув із Одеси), начальник його вказав, де знаходиться той охочий відділ, батареї й обози. Сотник Грибовський наказав пластунам прикривати батарею сотника Чорного, а двом сотням кінноти заатакувати ворога зненацька. В цей час (година 7-а) наші донесли, що ворожа піхота наступає поза с. Сінним на м. Балту. Скритими підступами сотник Грибовський підвів полк непомітно до московської кінноти, що була спішена — розляглося гучне 'Слава!'; заскочені зненацька червоні не пробували навіть сідати на коней, а кинулися втікати на с. Сінне. Кінний полк почав переслідувати ворога, що втікав, і напоровся в селі на ворожий обоз, що так само горячково запрягав коні. В цей час сотник Чорний відкрив сильний вогонь по червоних. Ворожа піхота так само безладно втікала. Все змішалося так, що не можна було розпізнати, де москалі, де наші — тільки було чути крики: 'Товарищі! Єщо путь к Одессє нє отрєзан'. У цей час кілька наших кіннотчиків понеслося в атаку на ворожу батарею і її захопили, а полковник Шраменко та підполковник Климач із кількома козаками (5-го полку) одразу повернули дві ворожі гарматі й почали бити по тих, що відступали, з їхніх же гармат. Тут ми здобули великі трофеї — кулемети, гармати й великий обоз'.
22-го квітня 4-й Київський полк здобув село Немирівське, що на схід від м. Балти, звідки полкові наказано було взяти Балту. Місцевість наступові сприяла. Місцями лежали ліси, а до самого міста тягнулися балки й добрі скритні підступи. Місто взагалі лежить у балці.
Від с. Немирівського дорога йде лісом, місцевість до самої Балти не рівна. Навколо Балти місцевість має ґрунт суглинкуватий.
23-го квітня. Балту взято. 4-й кінний полк розположився в с. Сінному, що на півд. — захід від міста. Село так само лежить у балці. До нього веде багато скритих підступів і балок. Для наступу війська дуже сприятлива місцевість. Полк виставив охорону в напрямку на ст. Борщі.
24-го квітня. Москалі під прикриттям 2 бронепотягів ведуть наступ по двох напрямках:
1) зі ст. Борщів кіннота й піхота на лінію Сінне — Балта;
2) зі ст. Бірзули на ст. Балта й на місто, при чому відділ, що йде на Сінну, обсаджує село, 5-й кінний полк відїздить від 5-ої дивізії, і це примусило відступити 4-й кінний полк на висоти, що на північ від с. Сінного.
25-го квітня. Москалі опанували стацію й місто Балту, а один відділ — село Сінне й насідають на піхоту 5-ої дивізії. Щасливо заскочивши в тил, кінний полк вибиває червоних із села Сінного й веде наступ на Балту, примусивши червоних у безладді втікати.
Розділ II
Марш-маневр у район Ольгопіль — Піщана (25 до 27 квітня). Галицька армія стає на революційний шлях. Командир бригади отаман Шепарович при єднується до армії
У боях з 22 по 25 квітня Українській Армії пощастило розбити всі ворожі відділи, що їх москалі кинули були з ріжних напрямків до повстанського району Ананьїв — Бірзула — Балта. Щождо повстанців — то вони могли спокійно розійтися по своїх хатах.
Командування армії завжди старалося не затримувати війська довший час на одному місці й тому ніколи само не підбивало селян на повстання. В цьому разі ініціятива повстання виходила з самого населення, тому командування армії, як ми це бачили, зараз же заявило отаманові Пшонникові, що за 3 дні армія буде продовжувати свій марш.
27-го квітня командування угруповує армію навколо Ольгополя. У самому місті став штаб армії та частини Волинської дивізії, в Чечельнику — частини Київської дивізії, у Піщаній — Запорозька дивізія, а 28–29 квітня армія пересунулася до Бершаді й тут затрималася, щоби дати можливість частинам трохи відпочити й після того вже розпочати свою, останню вже, серію боїв. Цей наш марш-маневр маскувався коротким рейдом Чорних на ст. Бірзулу.
27-го квітня до складу Української Наддніпрянської Армії приєдналася кінна Галицька бригада отамана Шепаровича, що вже з 6 квітня була в таборі повстанців і числила в своєму бойовому складі 400 їздців, 30 кулеметів та 150 багнетів (піхота на возах) — на загальне число 1,000 люду.
27-го квітня з Піщаної (в околиці Бершаді) прибув до штабу армії (Ободівка) відпоручник Галицької Армії четар Білецький із отаманом Заболотним. Четар Білецький мав уповноваження від Галицького Повстанчого Комітету й часово перебував, яко звязковий, при Отаманові Заболотному.
З їхніх інформацій виявилося, що Галицька Армія вирішила повстати проти червоних і приєднатися до Наддніпрянської Армії, але точних дат про термін початку повстання четар Білецький не мав.
Це скріплювало командування в його рішенні йти на Вапнярку, — треба було поспішати.
У дневнику Галицької кінної бригади про події, що відбулися перед командируванням четаря Білецького, значилося таке:
'У квітні 1920 р. питання про війну з Польщею було вже для москалів питанням вирішеним. Все стверджувало їхню підготовку до воєнної кампанії на весну. Фронт червоного війська вже існував: на півдні він перебігав по лінії Ямпіль — Жмеринка — Вінниця й далі на північ (всі пункти в руках червоних), але командуванню нашому було відомо, що на зазначену частину бойової лінії штаб XII червоної армії висунув Галицькі бригади, а саме на напрямок Вапнярка — Жмеринка — Проскурів — ІІІ бригаду.
По Дністрі аж до Одеси також були розкидані окремі галицькі частини. В цих частинах було неспокійно. Червоний прапор — був для них лише формальною зовнішньою ознакою, — необхідним додатком
