Євреї на Україні

Особливо запеклого характеру ця боротьба набрала в ході війни 1648–1654 років. “Літопис Самовидця” розповідає:

“…Гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міськіє — усе забияли, не щадячи ані жон і дітей їх, маєтности рабовали, костели палили, обвалювали, ксіонзов забияли, двори зась, і замки шляхецкіє, і двори жидовскіє пустошили, не зоставаючи жодного цілого…

І многіє на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую віру приняли, але зась знову, час углядівши, до Полші поутікавши, жидами позоставали, аж рідко которій додержал віри християнской. І так на Україні жодного жида не зостало… Так же і на потомтой стороні Дніпра, аж по самій Дністр, тоє же ся стало…”

Треба віддати належне безпомильному класовому інстинктові українських мас, які не милували як чужих, так і “своїх”, посполитих гнобителів. “Не тил жидов губили і шляхту, але й посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда била…”98 — каже літописець.

Звичайно, вигнання євреїв з України не було тотальним і безоглядним. Прийшовши в Галичину, читаємо в “Історії Русів”, Хмельницький наказав “очищать города и селения Малороссийские от управления Польского и от униатства и Жидовства и восстановлять в них прежние, на правах и обычаях русских, устроения и свободы… Причем те из Поляков и Жидов жителей, кои, не обладая Русским народом (тобто не тримали українців у кріпацтві), были ему полезны и обращались в одних свободных промыслах и ремеслах, оставлены на своих местах без всякого озлобления. А по сим правилам и обширный торговый город Броды, наполненный почти одними Жидами, оставлен в прежней свободе и целости… и только взята от Жидов умеренная контрибуция”.⁹⁹

Як бачимо, євреї-ремісники та зайняті вільними професіями, тобто люди праці, не зазнавали репресій. Це зайвий раз переконує в тому, що в основі конфліктів місцевого населення з євреями на Україні, як і всюди, лежали соціальні, класові, а не національні причини.

Торкаючись причин цієї страшної, народної трагедії, не можна поминути авторитетних свідчень такого видатного вченого, як М.Костомаров. Дозволимо собі навести тут кілька витягів з його дуже важливої праці “Іудеям”.

“Когда иудеи, — пише історик, — расселились в Польше и Малороссии, они заняли место среднего сословия, сделались вольными слугами и агентами могучего панства: они прильнули к сильнейшей стороне, и было им очень хорошо, пока народ, восставши против панства, не подверг своему осуждению и помощников последнего. Иудеи, имея в виду только свои и своего племени выгоды, стали извлекать их из тех отношений, какие образовались между панством и хлопством. Таким образом, иудей стал фактором пана. Пан доверил ему все свои доходы, свои шинки, мельницы, заводы или свои имения и своих подданных, даже иногда и веру последних… Иудей почитал себя действующим справедливо и законно, ибо закон был то, что было угодно сильному классу, правившему страною”.¹⁰⁰

Українці, каже Костомаров, майже ніколи не дивилися на євреїв неприязно з релігійної точки. Адже дружили вони з татарами-мусульманами і йшли з ними на поляків; дружили і з поляками, поки ті не вивели їх з терпіння.

“Иудей для украинца немил потому, что он считает последнего способным его обмануть, воспользоваться его стесненным положением для своих выгод, прижать его, если будет случай. В иудействе для южноруса есть что-то если не враждебное, не постоянно тяготеющее, то холодное, бесчувственное к его состоянию, прозябающее в его среде только для себя, проходящее по одной с ним жизненной дороге, но к другим целям. Он знает, что Иудей всегда ему посторонний: высечет ли его эконом — Иудей не почтит сочувствием его раны; возьмут ли у него дочь на растление — Иудей посмеется над его горем, а может быть, и сам поможет его свершению; повезут ли его сына в рекруты — Иудей не разделит с ним семейного горя; неурожай ли у него, пожар ли — Иудей не пожалеет об этом, если не увидит, что бедствия эти простираются на него самого. Нет у него с Иудеем ни дружеской беседы, ни общей трапезы; поселянин обращается к нему только тогда, когда есть нужда, и притом зная, что Иудей будет наблюдать одну свою пользу. Иудеи не затруднятся пользоваться как угодно безнравственностью южноруса. На лице этого народа южнорусы будут видеть начертанную холодной рукой судьбы надпись: 'Я сам по себе, ты сам по себе'”.¹⁰¹

Живучи у чужому для них суспільстві, євреї “не могли иначе сохранить свое существование, как овладевая слабыми сторонами этого общества для того, чтобы обратить в свою исключительную пользу его жизненные силы”. На Україні вони діяли так само, як і скрізь: вивчали пружини українського суспільства, узнавали його слабкі сторони і користувалися ними.

“Слабейшая сторона нашого общества в эпоху соединения нашого с Польшею состояла в разрыве между панством и народом и отношениях власти первого над последним. Иудеи ударили прямо в эту струну. Способствуя порабощению и унижению народа, они в то же время обращали в свою пользу значительную выгоду, какую получало панство, мазали панов по телу собственным их салом, как выразился один из наших старых летописцев”.¹⁰²

Ось чому козаки, повставши проти панства, “истребляли иудеев бесчеловечно”.¹⁰³ Про жертви цієї кривавої епопеї розповів сучасник і очевидець тих подій, єврейський хроніст з Волині Натан Ганновер.¹⁰⁴ Посилаючись на його літопис, а також на книгу Гретца “История евреев”, відомий історик Олександра Єфименко наводить такі дані:

Масове знищення євреїв розпочалося 1648 р. на лівому березі Дніпра — в Переяславі, Пирятині, Лубнах, Лохвиці, де їх було вбито кілька тисяч. Сотні євреїв відреклися од віри, багато потрапило в полон до татар.

На території Правобережжя першим потрапив у криваву купіль один із єврейських центрів — Немирів. За стінами фортеці тут засіло близько 6000 чоловік, серед яких були втікачі з інших міст. Козаки взяли фортецю хитрістю, а також завдяки співчуттю місцевого православного населення. Євреї тримали себе мужньо і показали зразки справжнього героїзму навіть з боку молодих дівчат. Так, напр., коли вели одну єврейську красуню в церкву, щоб там обвінчати її з козаком, вона кинулася в воду з мосту, через який довелося переходити. Інша, щойно обвінчана з козаком, змусила свого нареченого вистрелити в себе, запевнивши його, що вона вміє замовляти зброю, і, звичайно, зосталася на місці мертвою.

Тим часом інший загін напав на Тульчин, де заперлося близько 2.000 євреїв. Їм запропонували на вибір: умерти або охреститись. Обложені відмовилися від хрещення. 1500 чол. були забиті, а решта врятувалися тим, що притаїлися між трупами, їх козаки не тільки відпустили, а й подали необхідну допомогу.

На іншому кінці української території, в Сіверщині (Чернігові, Стародубі та ін.), відбувалося те саме. В день тульчинської різні загинули 1.500 євреїв Гомеля. Через місяць було взято м. Попонне, де загинуло майже 10.000 євреїв. Як каже Ганновер, вони впали під козацькими шаблями без будь-якого опору. На Волині, в Старокостянтинові загинуло близько 3.000, у Дубні — більше 1.000, у Барі — до 2.000. В обложеному Львові від голоду і хвороб померло близько 10.000 чол.

Важко сказати, скільки всього загинуло євреїв у ході війни. Деякі джерела називають цифру у 250.000 чол., хоч це слід вважати перебільшеним припущенням. Уже сам підрахунок жертв на круглі тисячі свідчить про те, що дані не точні і, безумовно, завищені настраханою уявою. Хоч як би там було, а “бедствия, постигшие их, — пише Єфименко, — и по размерам, и по характеру есть настоящая катастрофа, одна из тех, которые отмечаются крупными буквами в истории и столетия живут в народной памяти”.¹⁰⁵ Недарма у євреїв є в році один день, 20 червня (день Немирівської різні), присвячений поминкам жертв Хмельниччини.

Цінні свідчення про наслідки цих страхітливих гекатомб лишив Павло Алеппський. Супроводячи свого