[185] Ф.М.Достоевский. ПСС, т.10, СПб. 1895, с.218.
[186] І.С.Слабєєв. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні (Чумацький промисел і його роль у соціально-економічному розвиткові України XVІІІ — п.п. ХІХ ст.). К.,1964, с. 63–64.
[187] В.І.Ленін. Твори, т.3, с.57.
[188] І.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.80.
[189] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.23, с.675.
[190] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.22, с. З1.
[191] Н.И.Костомаров. Иудеям, с.48.
[192] І.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.79.
[193] І.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.79.
[194] Н.И.Костомаров. Иудеям, с.57.
[195] Там само. с.42.
[196] І.Слабєєв. Вказ. праця, с.126.
[197] В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.
[198] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.50.
[199] Ленинский сборник XXX, с.30.
[200] Ленинский сборник ХХV, с.276.
[201] Там само, с.279.
[202] Ленинский сборник XXX, с.30.
[203] В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.
[204] УЇЖ, 1970, № 10, с.17 (Стаття А.П.Смирнова “Про виникнення національно-визвольних рухів у Росії”).
[205] А.В.Луначарский. Неизданные материалы. М.,1970, с.212.
[206] Від І конференції до Х з’їзду КП(б)У. Резолюції, К.,1934, с.127.
[207] Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, вид.3, с.176.
[208] История евр. печати в России, с.211.
[209] Национальные вопросы в странах Ближнего и Среднего Востока, М.,1970, с. 81–82.
[210] К.Маркс і Ф.Енгельс, Твори, т.9, с.25.
[211] История евр. печати в России, с. 2–3.
[212] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.5, с.54.
[213] Там само. с. 325–326.
[214] Там само, т.16, с.160.
[215] БСЭ, т.8, М.,1927, с.188.
[216] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.338.
[217] Вопросы истории, 1955, № 7, с.76.
[218] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.29, с.42.
[219] І.Франко. Молода Україна, Львів, 1910, с.141.
[220] Музей Івана Франка у рідному селі, с.46.
[221] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.103.
[222] Історія міст і сіл УРСР. Львівська область. К.,1968, с.266.
[223] І.Франко. Твори, т.5. с.214.
[224] Там. само, с.345.
[225] Там само, с.356.
[226] Там само, с.475.
[227] Історія міст і сіл УРСР. Львівська область, с.102.
[228] І.Франко. Твори, т.5, с.477.
[229] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.140.
РОЗДІЛ ІV
Єврейський чинник української економіки був настільки настирливий, всюдисущий і невтомний у досягненні своєї мети, що робилися неодноразові спроби стримати його агресивну активність, оту нахабну “єврейську влізливість”, як дуже влучно висловився письменник.
Уже відзначалося, що давньоруські князі, на видубицькому з’їзді в Києві 1113 р. постановили: аби позбутися нестерпного єврейського лихварства — вигнати євреїв за межі українських земель зовсім.
У ті далекі часи єврейську проблему подібним чином “вирішували” не тільки наші предки. В ряді країн євреїв також виганяли поголовно: з Англії в XІІІ ст., з Франції в XІV, з Німеччини, Іспанії, Португалії наприкінці XV ст. і т. д.
Вигнані в 1290 р. за указом Едуарда І, всі євреї Англії повернулися туди лише через 350 р. з дозволу Кромвеля, сучасника Б.Хмельницького. Вигнані з Німеччини внаслідок розпорядження імператора Максиміліана, євреї знайшли собі притулок у Польщі, Литві, на Україні. “Основной причиною этих преследований, — пояснює історична енциклопедія, — было противоречие интересов христианских и еврейских купцов и ремесленников”.230 У чому полягало це “противоречие”, ми бачили на прикладі України.
У 1096 р. Бржетіслав Чеський розпочав антиєврейську акцію, в ході якої забирав у євреїв майно і різні багатства. При цьому він підносив той виправдальний мотив, що єврейські багатства награбовані у християн. Мовляв, предки євреїв вийшли з Єрусалима ні з чим і навіть продавалися тоді по 30 душ за динар.231
Однією з причин вигнання євреїв з Іспанії були інтереси національної єдності в боротьбі проти загарбників. Протягом VІІІ-ХV століть народи Піренейського півострова вели збройну боротьбу за відвоювання (т. зв. реконкіста) територій, захоплених арабами і берберами (ті й другі дістали загальну назву маврів). У ході боротьби були вигнані з Іспанії не тільки маври, а й євреї, які проживали тут з давніх часів. За королівським указом від 31 березня 1492 р. всі іудеї протягом трьох місяців повинні були прийняти католицьку віру або залишити Іспанію. Причому в останньому випадку все їхнє майно підлягало конфіскації на користь іспанської корони. Рятуючи свої багатства, частина євреїв перейшла в католицтво (цих вихрестів звали маррани, або “нові християни”). Запідозрені в “нещирому” ставленні до нової віри, вони стали потім жертвами інквізиції. Інша частина (сефарди) змушена була покинути країну і переселитися на Балкани. Таких нараховують, за різними даними, від 100 до 300 тисяч чоловік.232
У 1495 р. великий князь литовський Олександр Ягайло з причин, досі не з’ясованих, як каже Грушевський, наказав “жидову з земли нашоє вон вибити”. Вигнані з Литви, євреї переселилися частково у Крим, а частково в Польщу. Правда, вже в перших роках XVІ ст. Олександр, ставши королем польським, знову дозволив євреям вертатися назад у землі В. кн. Литовського.
У другій пол. XVІ ст. при завоюванні Полоцька російськими військами були взяті в полон місцеві євреї. На запитання, що з ними робити, Іван Грозний, великий князь і перший цар російський, відповів:
“Согласных креститься — крестить. А несогласных утопить в реке Полоте”.
За Петра І євреям дозволявся приїзд на короткий час для торгівлі на українських ярмарках.
За царювання Катерини І, жінки Петра, і Єлизавети Петрівни, дочки його, були видані укази про вигнання євреїв за межі Росії і недопущення їх туди знову. В указі Єлизавети від 2 грудня 1742 р. цей захід мотивується таким чином:
“Ныне нам известно учинилось, что оные жиды еще в нашей империи, а паче в Малороссии под разньши видами, яко-то торгами и содержанием корчем и шинков, жительство свое продолжают, от чего не иного какого плода, но токмо, яко от таковых имени Христа Спасителя ненавистников, нашим верноподданным крайнего вреда ожидать должно. А понеже наше всемилостивейшее матернее намерение (батьківське піклування, по-сучасному) есть от всех чаемых нашим верноподданным и всей нашей империи
