пояснення дій уряду, ставив таку альтернативу:
“Заставьте ваших прекратить революцию, я прекращу погромы и начну отменять стеснительные против евреев меры”.301
Такі ж наївні поради давав голова уряду Вітте, коли в 1905 р. його відвідала делегація єврейських діячів на чолі з бароном Гінзбургом. Звернувши увагу на те, що “в последнее время евреи являются деятелями в различных политических партиях и проповедуют самые крайние политические идеи”, Вітте говорив депутації: “Это не ваше дело, предоставьте это русским по крови и по гражданскому положению, не ваше дело нас учить, заботьтесь о себе”.302
Після подій 1881 р. в умах єврейської інтелігенції настав крутий злам. Сподівання, що їй вдасться злитися з корінним панівним населенням і таким чином “проскочити” в панівні верстви російського суспільства, подібно до того як це вдалося зробити їхнім західноєвропейським одноплемінникам, виявилися ілюзорними. Російська придворна кліка не мала й гадки ділитися владою з “жидами”, яких вона хоч і терпіла в економічному житті, але відтирала в інших сферах діяльності, бо зневажала так само, як свого часу зневажало їх польське панство.
Олександр ІІІ хоч і змушений був віддати свою дочку Ксенію за великого князя Олександра Михайловича, проте не любив його за єврейське походження, а його матір велику княгиню Ольгу Федорівну в інтимному колі називав не інакше, як “тіточка Габер”,303 натякаючи на її батька — єврейського барона Габера. Дружина Вітте, Матільда Іванівна Лісаневич, з огляду на її семітське походження, “несмотря на все старания, так и не была принята при дворе”.304 І це при тому, що сам Вітте користувався величезним авторитетом у придворних колах. Правда, чорносотенна преса називала і його “єврейським владикою” за лояльне ставлення до євреїв.
Одне слово, єврейська інтелігенція мала досить підстав, щоб прокинутися від “асиміляційного гіпнозу”,305 масова еміграція з Росії, а по суті безладна втеча євреїв до Америки, радикально також не вирішувала справи. Глава українських сіоністів київський лікар М.О.Мандельштам, який у розпачі висунув було гасло: “Геть звідси!”, збагнув це сам. Пізніше він прийде до переконання, що єврейству слід звернутися до землеробства, бо тільки воно може оздоровити єврейський народ і стати грунтом для спрямування еміграції в бік колонізації. “Безземельный народ есть народ беспочвенный, — говорив він. — Евреи ведут беспочвенное существование, они лишены той почвы, без которой нормальное существование народа немыслимо: собственного угла, собственной земли”.306
Цю ж думку розвивав Л.Пінскер у своїй брошурі “Самоемансипація”, виданій німецькою мовою в Одесі. В ній автор доводив, що “евреи чересчур разнятся от всех остальных народов по самой их судьбе и положению. Мы народ без территории и потому везде мы чужие, и везде к нам относятся как к чужим, и единственный выход из этого положения — найти страну, где мы будем жить своею собственной жизнью, как живут все остальные народы”.307
У той час висловлювалися різні проекти переселення євреїв: у Латинську Америку (на о. Кюрасао, Сурінам, Кайєнну), в Африку (Уганда, Кіренаїка), в один із штатів США. Був проект розселення їх у Туркестані, розроблений 1882 р. графом Ігнатьєвим, але відхилений на з’їзді російських євреїв у Петербурзі. Пуришкевич після революції 1905 р. виступив з пропозицією переселити євреїв у Колимський округ Якутського краю. Були плани заселити євреями Крим. Але всім їм не судилося збутись.
Ні Пінскер у своїй брошурі “Самоемансипація”, ні віденський журналіст Т.Герцль, який у 1895 р. висловився за створення “Єврейської держави”, не називали країни, де повинна бути та держава. Але перший же еміграційний потік з Росії, що направився в Палестину, сам собою визначив ім’я цієї країни.
“Ассимиляционные тенденции были бесповоротно вытеснены палестинофильством”.308
В Англії на кошти єврейських багатіїв було створено акціонерне єврейське колонізаційне товариство. 8 травня 1892 р. Олександр ІІІ затвердив правила для діяльності товариства в Росії. На підставі цих правил євреї, що виїхали з Росії, вважалися такими, які назавжди залишили межі імперії.
За період з 1880 по 1916 р. до США, Канади, Аргентини і в Палестину з Росії емігрувало близько двох мільйонів євреїв.309 Цьому сприяла широка агітація єврейських лідерів за виїзд “у землю батьків”, так званий палестинський рух, скерований на колонізацію “святої землі”.
Стало вже традицією: коли йдеться про євреїв, обов’язково заводять пісню про страждання, що з різних причин випали на їхню долю. Ставлення до цих страждань, справжніх чи вигаданих, стало своєрідним мірилом прогресивності і демократизму, якщо той чи інший діяч подавав голос на захист євреїв, він — безумовно, передова людина. Коли ж, боронь Боже, дозволяв собі висловити критичні зауваження на їхню адресу — його зараховувано в реакціонери, націоналісти, юдофоби й антисеміти взагалі.
На цю тему ми вже дещо сказали раніше і ще йтиметься в наступних розділах. Тут же спинімося лише на одному пункті. А саме — на виразній тенденції євреїв перебільшувати масштаби цих страждань, на тенденції драматизувати їх, приписувати їм відтінок муки за єврейський “месіанізм”, за їхню “виняткову” відмінність од решти народів світу. Мандельштам говорив:
“Причина притеснений евреев кроется не в политике того или иного правительства, находящегося в данный момент у власти, она лежит гораздо глубже: ненависть к евреям кроется в расовых предрассудках народов, к ним относятся с презрением, как к слабому меньшинству, но боятся их духовной мощи”.310
Насправді ж, як видно з попереднього викладу, у ставленні до євреїв немає ні расової ненависті, ні тим більше страху перед їхньою “духовною могутністю”. Можна говорити про почуття досади, яке викликає набридливе прагнення єврейських діячів протиставити своє плем’я іншим народам буквально у всьому, навіть у горі, в біді. Але в чому в чому, а в цьому євреї зовсім не оригінальні.
Кожний народ має такі сторінки своєї історії, од яких кров холоне в жилах. Ці мученицькі сторінки якщо й використовують, то для патріотичного виховання свого ж таки народу. Є такі сторінки і в євреїв, і їх теж використовують, але для “виховання” інших народів, аби ці останні боялися, треба думати, “духовної могутності” євреїв. Надмірне роздмухування своїх поразок і намагання використати їх “не за призначенням” приводить до того, що євреї тільки принижують самі себе і глумляться над справжніми жертвами антиєврейського фанатизму.
Послухаєш деяких єврейських діячів, і можна подумати, що історія єврейських злигоднів — це і є власне історія людства. Євреї, бачите, принесли людям світло розуму, а вони, невдячні, відклавши повсякденні справи, те тільки й робили, що ганялися за своїми “просвітителями” з довбнею антисемітизму. Горе випало тільки на долю самих євреїв, усі інші народи розкошували в райських кущах, передбачливо висаджених добрим єврейським Богом.
Наскільки така картина далека від дійсності, можна бачити, пригадавши бодай деякі загальновідомі факти історії.
В XІ-XІІІ ст. західноєвропейські феодали організовували хрестові походи до країн Близького Сходу. Ф.Енгельс говорив про “страшні кровопускання, завдані хрестовими походами”.311 Оскільки хрестоносці прикривалися релігійними лозунгами боротьби проти “невірних”, тобто мусульман, то “страшні кровопускання” випали головним чином на долю турків, арабів і самих хрестоносців, які масами гинули в боротьбі з “невірними”. При цьому дісталося, звісно, і євреям як “ворогам Христовим”.
Походи проти альбігойців (секта в християнстві, названа, за м. Альбі, головним центром руху) у першій половині XІІІ ст. на півдні Франції були не менш жорстокими. Під час цих походів французи-католики нищили “єретиків”, тобто французів-альбігойців. Різанина була така люта, що не можна було розібрати, хто правий, хто винуватий. Легенда говорить, що папський легат Амальрік змушений був дати директиву: “Убивайте всіх, Бог узнає своїх!”.312
А гуситські війни у Чехії в першій половині XV ст. або релігійні війни у Франції між католиками і кальвіністами (гугенотами) в другій половині XVІ ст. Це були справжні громадянські війни, в ході яких відбувалося масове самознищення чехів, французів. Лише протягом однієї ночі 1572 р. католики вирізали у Парижі 2 тисячі гугенотів.
Релігійні війни в ході Реформації XVІ ст., якою почалася епоха буржуазних революцій в Європі,
