Євреї на Україні

єврейської культури (ми далі побачимо ціну цього інтернаціоналізму), “її здатність відкликатися на передові рухи епохи” і додавав, що “процент євреїв у демократичних і пролетарських рухах скрізь вищий, ніж процент євреїв у населенні взагалі”.³²¹

Цю останню думку цілком поділяли також найтверезіші політики царської Росії. Так, Вітте у своїх спогадах підкреслює, що “ни одна национальность не дала в России такого процента революционеров, как еврейская. Громадное количество евреев пристало к самым крайним партиям”.³²² Або: “Нужно сказать правду, что во время освободительного движения евреи играли выдающуюся роль в смысле раздувания, а иногда и руководства смутою… Факт исключительного участия евреев в смуте и революции остается неоспоримым фактом”.³²³

За словами Вітте,

“из феноменально трусливых людей, которыми были почти все евреи лет 30 тому назад, явились люди, жертвующие своей жизнью для революции, сделавшиеся бомбистами, убийцами, разбойниками…”³²⁴

Реально значення цих слів стане більш зрозумілим, коли нагадати, що російськими революціонерами була фізично знищена велика кількість визначних царських сановників, включаючи й царя Олександра ІІ. Це насамперед прем’єр-міністр Столипін, міністри внутрішніх справ Сепягін і Плеве, міністр освіти Боголепов, московський генерал-губернатор великий князь Сергій Олександрович, генерал-губернатор Фінляндії Бобриков, генерал-губернатор київський, подільський і волинський Ігнатьєв, генерал-губернатор катеринославський, потім пензенський — Александровський, шеф жандармів Мезенцов, головний військовий прокурор Павлов, начальник головного тюремного управління Максимович, градоначальник Петербурга Лауніц і багато інших. У цих актах революційної помсти велика частка належить євреям.

Відомо також, що рух єврейських ремісників і робітників дрібної промисловості в Західному краї, наприклад, на кілька років випередив російський рух, а Бунд був найстарішою соціал-демократичною організацією імперії. Характерною особливістю революційного руху в Росії була висока насиченість робітничих організацій (насамперед їхнє керівництво) єврейським елементом. Серед великої армії бійців загальноросійського визвольного руху бачимо такі імена: Л.Аксельрод, В.Володарський (Гольдштейн), С.Гопнер, Ф.Дан (Гурвич), Р.Землячка (Залкінд), Г.Зінов’єв (Радомисльський), Л.Б.Каменев (Розенфельд), М.Лібер (Гольдман), А.Мартинов (Пікер), Л.Мартов (Цедербаум), Парвус (Гельфанд), И.П’ятницький (Тарсіс), Д.В.Рязанов, Я.М.Свердлов, Ю.Стеклов (Нахамкіс), Н.Суханов (Гіммер), Г.Сокольников (Брилліант), Л.Троцький (Бронштейн), М.Урицький, В.Фігнер, О.Ярославський (Губельман), Я.Яковлев (Епштейн) та багато інших. Усі ці люди — за походженням євреї. Тепер більшість їх мало відома читачеві. А свого часу вони, можна сказати, вершили долю країни.

Першим головою першої Ради робітничих депутатів, що виникла у Петрограді 1905 р., був помічник присяжного повіреного єврей Носар. Для пропаганди він вступив ткачем на фабрику Чешера і там носив прізвище Хрустальова. Рада на чолі з Носарем, за свідченням Вітте, мала “довольно значительную силу, так как его слушались рабочие массы и в том числе рабочие типографий”.³²⁵

У лавах європейської соціал-демократії також успішно виступали діячі єврейського походження, зокрема такі з них, як Фердинанд Лассаль, Едуард Бернштейн, Пауль Зінгер у Німеччині, Віктор і його син Фрідріх Адлери в Австрії, Роза Люксембург у Польщі й Німеччині, Лео Франкель в Угорщині і Франції, Доброджану Геря в Румунії тощо. Біля колиски міжнародного робітничого і комуністичного руху стояв Карл Маркс, про якого Енгельс писав, що він був “чистокровным евреем”.³²⁶

Водночас повинні пам’ятати, що великий відсоток євреїв, учасників революційного руху у нас і на Заході, пояснювався значною мірою не так справжнім прагненням до революційної перебудови світу, як кон’юнктурними міркуваннями. В одному з листів до Енгельса Август Бебель висловлював занепокоєння тим, що в німецьку соціал-демократичну партію насунуло багато євреїв. 1 грудня 1891 р. Енгельс йому відповів:

“Те, що ти мені пишеш про “товаришів” нового гатунку, які тепер об’являються, дуже цікаво і показово для нинішнього становища. Люди помічають, що ми стаємо “фактором” у державі, висловлюючись рептильною мовою, а оскільки євреї розумніші, ніж інші буржуа, то вони помічають це першими — особливо під тиском антисемітизму — і першими до нас приходять. Для нас це може бути тільки приємно, але саме тому, що ці люди кмітливіші за інших і, так би мовити, наперед призначені і видресирувані віковим гнітом для кар’єризму, до них слід ставитися з більшою настороженістю”.³²⁷

Незважаючи на незначну питому вагу євреїв у загальній масі населення країни, кількісно вони довгий час незмінно займали в РСДРП перше після росіян місце. Як свідчить М.М.Попов у своїй історії КП(б)У, в 1907 р. “среди большевиков, делегатов Лондонского сьезда, русских было 78 %, евреев — 11 %, грузин — 3 %, а среди меньшевиков — русских 34 %, евреев 22 %, грузин 28 % и, кроме того, фигурировала совершенно отсутствовавшая у большевиков группа “малороссов” (делегаты “Спілки”), которая составляла 6,5 %”.³²⁸

Ще в 1922 р. національний склад членів більшовицької партії становив таку картину:³²⁹

Національність | загальна кількість | % |в РКП на 1000 чол. населення

росіяни……………..…… 270.409……..…………72.0…….…..3,8

yкраїнці……………..…… 22.078………..……….5.9…………..0,9

євреї…………….……..…. 19.564………….……..5.2…….…….7,2

Євреї в партії переважали не тільки чисельно, а й за своїм становищем. Як правило, вони займали керівні пости в усіх її організаціях. За даними різних з’їздів, опублікованими істориком Покровським, від 1/4 до 1/3 організаторського прошарку всіх революційних організацій становили євреї.³³⁰

Характерною з цього погляду є статистика національного складу делегатів XІІ з’їзду РКП, що відбувся в 1923 р. Згідно з відомостями мандатної комісії, оголошеними з трибуни з’їзду, першими йшли росіяни — 60,8 %, потім знову-таки євреї — 11,3 %, далі латиші й естонці — 7,1 %, українці — 4,7 % і т. д..³³¹

Таке співвідношення, як видно, давало декому підстави для переоцінки справжньої ролі євреїв у російському революційному русі. Не чим іншим, як тільки цим можна пояснити появу весною 1919 р. на сторінках харківського “Коммуниста” дуже симптоматичної постаті якогось Когана, який перемогу Жовтневої революції приписував винятково заслугам євреїв. Коган писав буквально таке:

“Без преувеличения можно сказать, что великая социалистическая революция была сделана именно руками евреев. Разве темные, забитые русские крестьяне и рабочие могли бы сами сбросить с себя оковы буржуазии? Нет, именно евреи вели русский пролетариат к заре интернационализма, и не только вели, но и сейчас советское дело находится в их надежных руках. Мы можем быть спокойны, пока руководство Красной Армией принадлежит тов. Льву Троцкому. Правда, евреев нет в рядах Красной Армии в качестве простых рядовых. Зато в комитетах и советах, в качестве комиссаров, евреи и сейчас бесстрашно ведут к победе массы русского пролетариата…”³³²

Однією з причин існуючого й досі прихованого антагонізму між євреями і національною більшістю населення країни є нічим не обгрунтована претензія євреїв сидіти “в комитетах и советах”, відводячи для всіх інших роль “простих рядових”. Ця претензія особливо яскраво виявилася в перші роки радянської влади, і зокрема на Україні.

Коли йдеться про Україну, треба завжди пам’ятати, що основна маса австрійських і російських євреїв проживала на території сучасної України. М.М.Попов цілком слушно наголошував:

“Не следует упускать из виду, что вся Украйна в ее теперешних границах, кроме Харьковской губернии, входила в состав так наз. черты еврейской оседлости. В значительной части средняя и мелкая