Певною мірою погляди євреїв на Україну висловила ще Роза Люксембург. Слідом за іншими ворогами нашого народу, які заперечували право українців на самостійне існування. Роза так само не здобулася на глибше розуміння українських проблем. У 1918 р. спеціально про Україну вона писала, що ідея української незалежності є “не чем иным, как простой блажью, дурачеством пары дюжин мелкобуржуазных интеллигентов, без каких бы то ни было корней в хозяйственном, политическом и духовном отношениях страны, без какой бы то ни было исторической традиции, так как Украина никогда не составляла нации или государства; без какой бы то ни было национальной культуры, кроме реакционно-романтических стихотворений”.435
Аби не відволікатись від теми, не будемо зупинятися на цій злобній інвективі. Звернемо увагу на одну особливість національного характеру євреїв і українців, яким він здається стороннім людям. І тих, і других називають хитрими. Євреїв за те, що вони справді хитрі. В українців же цим словом підкреслюють їхню життєву кмітливість і господарську практичність. Ця відмітна риса ввійшла в прислів’я: “хитрий, мов жид”, “хитрий хахол”. Усяка “хитрість передбачає насамперед наявність розуму. В даному разі він різного гатунку. Один хитрує для себе і за рахунок іншого, другий вигадує так, щоб було добре всім.
З давніх-давен українець бився над тим, як би зробити так, аби земля родила щедріше, аби жилося на ній людям сито і затишно. Для цього він вдосконалював знаряддя праці і техніку обробітку грунту, виводив нові сорти рослин і породи худоби. Він сукав довгу, як вічність, нитку і чинив шкури, шив з них взуття й одяг, добував руду і будував палаци, плавив метал і кував списи та шаблі, яких не випускав з рук протягом усього життя.
Предок свійської корови дикий “бос таурус” (тур) відомий був багатьом мешканцям причорноморських степів. Але не вони, а стародавні руси-українці, приручивши його, методом народної селекції вивели потім безліч порід худоби: сіру українську, лебединську, чорно-рябу, червону степову, буру карпатську, молоко яких так люблять єврейські діти. З праці українця виросли миргородські, кролевецькі, тернівські свині, вівця асканійська тонкорунна, гуска велика біла, качка українська сіра, кури полтавські зозулясті, глинясті, чорні. На ніжному їхньому м’ясі зросли численні покоління євреїв, які потім кпили з “дурного гречкосія”. А пшениці: білоцерківська, миронівська, одеська… Збагачуючи природу, людина вдосконалювала саму себе. Втому щоденної праці вона змивала чарівною піснею, мрійною казкою, веселим, дотепним словом, які теж стали здобутком людства.
Поки українець займався всіма цими корисними речами, єврей туманив його сивухою, грабував лихварством, підривав його сили тисячею інших способів, а сам при запнутих вікнах крадькома, як той злодій, поїдав награбоване.
Коли над Україною згущалися хмари і ворог з чотирьох боків підступав до її серця, українець вважав за свій святий обов’язок, захищаючи рідний край, перемогти або лягти трупом. А єврей якщо не сприяв ворогові, то, набивши краденим свою кибитку, втікав в інші, спокійніші землі. При цьому він ще й ремствував на свою долю, хоч кров’ю спливав українець. Дуже вигідний привілей своєрідної “екстериторіальності” і “подвійного” (тобто ніякого!) патріотизму.
Нафтові родовища Галичини однаково кликали до себе і українців, і євреїв. Дрогобицький аптекар Гнат Лукасевич лишив по собі винайдений ним спосіб добування чистого гасу, а львівський покрівельник Братківський пристосував для цього бляшану лампу, їхній скромний винахід світив усій Європі. А ділки-євреї, яких вабило єдине світило — бариш, не спромоглися навіть налагодити правильної експлуатації земних надр. Чужою була для них та земля. Її ні захищати, ні впорядковувати вони не хотіли. Вони могли тільки її обкрадати.
Приїхавши в Одесу, молодий Драгоманов був дуже вражений її контрастами. “Страшенно багате місто, що торгує на п’ятдесят мільйонів, — не має тротуарів… Справа в тім, що тут усім заправляють багаті греки й жиди, а навіщо багатим мостові і особливо тротуари: вони пішки не ходять! Набагато вигідніше, в усякому разі, брати податок з міста в свою кишеню!”436 — писав він рідним.
Тоді як Джеме Ротшільд, другий багатій Франції (після короля Луї Філіппа), сушив собі голову над тим, як, за словами Енгельса, “стати силою і лишатися силою”,437 сучасник “короля лихварів” український кріпак Тарас Шевченко теж думав, але над тим, як повалити подібну силу. І він надумав: обух сталить, гострить сокиру… Капітали Ротшільдів і сьогодні поневолюють народи. А думи великого Кобзаря підіймають їх на боротьбу за свободу. Як бачимо, велика різниця в напрямку думання і характері дій.
Людина, заражена згубною зневагою до праці, може з погордою сказати: теж мені внесок у цивілізацію — курка зозуляста. На сковорідці вони всі однакові. Інша річ — кібернетика, теорія відносності… Можна відповісти й на це. Українці дали світові Запорозьку Січ — першу в Європі демократію, хоч самі лишилися у неволі. Геній українського народу вивів людство у космос (Кибальчич, Кондратюк, Ціолковський, Корольов), а славу пожинають інші. Але це вже інша тема розмови. Досить того, що й тут велика частка вини падає на євреїв. Зловживаючи добротою українця, вони завжди гирею висіли в нього на руках замість того, щоб стати з ним поруч до боротьби за свободу…
Якби українці пред’явили рахунок за зло, заподіяне їм євреями, розквитатися за все не вистачило б золота в усіх банках Старого і Нового світу.
Тим часом євреям все ще вдається дурити інших. Їхні можливості в цій справі здаються невичерпними. Одним із прийомів ошуканства є звинувачення всього людства а антисемітизмі.
Послухаймо спочатку тих, хто видає себе за потерпілих. Теодор Герцль писав: “Народи, серед яких євреї живуть, усі разом і кожний зокрема, — явні або приховані антисеміти”. Хаїм Вейцман запевняє, що “антисемітизм — це бацила, яку, незалежно від переконань у зворотному, кожна людина носить із собою всюди”. Л.Пінскер вважав юдофобство хворобою, яка через задавненість “стала невиліковною”.438
Якщо одні сіоністські діячі вважають антисемітизм злом, то інші, навпаки, благом, оскільки, на їхню думку, тільки переслідування може зібрати усіх іудеїв на “землі предків”.
Багато євреїв щиро переконані, що в соціалістичних країнах також розквітає антисемітизм, що має нібито свідчити про “нездатність” соціалізму розв’язати єврейське питання. Насправді, як слушно зазначається в тезах ЦК КП Ізраїлю “Єврейське питання і сіонізм у наші дні”, схвалених XVІ з’їздом КПІ, в соціалістичних країнах немає суспільних класів, зацікавлених в антисемітизмі. У цих країнах ліквідовані соціальні і політичні основи антисемітизму. Це не значить, звичайно, що в тій чи іншій соціалістичній країні немає зовсім людей, заражених цією хворобою. Її причини криються в пережитках старого буржуазного суспільства, у шкідливих впливах зарубіжного капіталістичного світу.439
Як би хто не тлумачив антисемітизм, у наші дні його не можна вважати проявом расової чи релігійної зненависті. Прояви неповаги, ба навіть ворожнечі до певних представників єврейства, принаймні в СРСР, мають інше коріння. Це не що інше, як реакція, відповідь на дії тієї частини євреїв, які не полишили в минулому свого “єврейства”, а продовжують і далі паразитувати на тілі суспільства.
Те, що декому хочеться називати антисемітизмом, насправді не є ним. Це — заперечення не людини в євреї, а “єврейства” в людині, духу гендлярства і психології крамаря, не сумісних з мораллю соціалістичного суспільства і взагалі з елементарними нормами порядності. Ще феодальне польське панство гребувало братися за шинкарство і подібну брудну комерцію. Воно охоче доручало цю роботу євреям, для яких гроші ніколи не мали запаху.
Симпатії чи антипатії до людей не передаються у спадок. Вони народжуються в процесі суспільних відносин. Поки єврей — такий самий громадянин або член колективу, як і всі інші, він не може поскаржитись на упереджене чи тим більш вороже до нього ставлення. Досить йому зробити спробу поживитися за чужий рахунок, тобто сісти на свого улюбленого коника вигоди і шахрайства, як йому з цілком зрозумілих причин відмовляють у довір’ї, повазі, що, зрештою, переростає у більш або менш приховану неприязнь і ворожнечу. Інакше й бути не може. Дух шахрайства і ошуканства особливо нестерпний українцям. Коли сім’я сідає до столу і хтось із дітей вигрібає собі незаслужено кращий шматок, батько, щоб підтримати порядок і справедливість, б’є вискочку ложкою по лобі. Кому спаде в голову назвати дії батька дискримінацією власної дитини!
Своє ставлення до проявів шахрайства безсмертний Кола Брюньон висловив ще виразніше: “Когда я вижу, что жулик жулит, я первым делом бью его обухом по голове; затем спрашиваю его, как его звать; и если это оказывается прокурор или папа, ладно, пусть так и будет!”
Наш еврей-авантюрист, коли йому часом дістанеться “ложкою по лобі”, галасує на весь світ: “Антисеміти! Кривдять невинних євреїв”. Лицемір кричить, витирає фальшиво сльози, а крадькома поглядає,
