виступають сльози, а далі Галя голосно плаче, і її плач переходить у розпачливе ридання. Ще б пак: перейти вдало всі небезпечні рубікони і опинитись на своїй території під вартою! Таки — під вартою, бо суворий козак не спускає з нас очей на всіх станціях, де поїзд спиняється. Цьому бувалому в бувальцях воякові незрозумілий плач від образи, навпаки, він сприймає рясні Галині сльози як пізнє каяття запроданої більшовикам душі, шЬ чекає тепер на заслужену тяжку розплату, і через те, коли поїзд спинився в Проскурові, він наказує нам іти з ним та не тікати, бо «пристрелить як собак».
Кондуктор стоїть на пероні біля виходу з вагона і, коли козак, виставивши наперед рушницю, веде нас повз нього, він переможно дивиться, певний, що в комендатурі нам воздадуть за правилом — «катюзі по заслузі».
У вокзальній комендатурі козак здає нас молоденькому комендантові у білій полотняній гімнастерці з синім тризубом на лівому рукаві й каже:
— Ці двоє щось дуже товаришкували у вагоні і їхали без квитків…
Комендант киває головою і відпускає козака. Це, видати, справжній комендант — старшина, а не просто національно свідомий студент, як я торік у Мелітополі. Біля нього стоїть другий страшина у вицвілому френчі й читає наші студентські посвідчення та мою посвідку з Укрцентрагу, яку я теж зважив за потрібне показати. Прочитавши напис на печатці «Украинская Социалистическая Советская Республика», він морщиться і з огидою промовляє:
— Сифилистическая советская республика!
Галя показала на дні своєї торби нелегальну кореспонденцію, на яку молоденький комендант тільки глянув і схвально кивнув головою: мабуть, йому не первина спроваджувати й приймати дівчат з таким небезпечним багажем.
— Ну, тепер ми вже вільні? — питає Галя, усміхнувшись крізь сльози від недавньої образи.
— Розуміється, вільні! — усміхається комендант. — Я випишу вам перепустки й дам квитки до самого Кам’янця, щоб знову часом не трапилась така прикрість… Не дивуйтесь, панно: людям за короткий час, коли вони побачили, що то є більшовицький соціалізм, ненависне все, що про нього нагадує. Я належу до партії українських соціалістів-революціонерів і з сумом констатую, що люди гидують тепер навіть словом «соціалізм» — так його спаплюжили більшовики!.. До речі, чи ви знаєте, що сталось у Жмеринці тиждень тому з Женею Клепачівською?
— Що? Кажіть! Це моя подруга, — враз похопилась Галя.
І комендант оповідає, як тиждень тому загинула Женя в Жмеринці. Її затримали чекісти на пероні вокзалу. Простецький, такий же, як і в Галі, зовнішній вигляд, з такою ж торбинкою в руці, спочатку ніби розвіяв у чекістів підозру, і вони пустили Женю. Але, пройшовши кілька кроків, Женя обернулась назад, і це вирішило її сумну долю. Женю взяли в ЧК, відкіля вона вже не вийшла…
— Це розповіла наша людина, яка бачила здалека цю трагедію, пробралась манівцями, як і ви, з Жмеринки до нас і принесла цю сумну звістку… — важко зітхнув комендант.
— Уявляю, що з нею робили в ЧК!.. — зажурено промовила Галя, низько схиливши голову.
— Це навіть важко уявити, бо більшовики перевершили своєю жорстокістю всіх своїх попередників. Це вони показали ще в Кругах, — сказав категорично комендант, з вигляду, видати, не жорстока людина, але не без бравади додав: — Ну, та й ми тепер з ними не панькаємось! За Женю вони ще заплатять нам не один раз!
Безперечно, мені жаль Женю Клепачівську, хоч я ніколи не бачив її в житті, але подібних до неї знаю. Такою ж є і Галя, з якою мене зв’язала триденна небезпечна мандрівка, але мені стає ніяково від останніх слів коменданта, і я мимоволі думаю: невже демократичній українській владі треба бути такою ж жорстокою, як її вороги? Ні, мені не хотілось би, щоб симпатичний проскурівський молоденький комендант обернувся на ката, ставив би зловлених більшовицьких агентів до стінки й з насолодою помсти розстрілював би їх впритул…
Сучасні читачі цих рядків подумають про мене по-різному: одні скажуть — «м’якотілий інтелігент і безхребетник, через яких ми в ті вирішальні роки не здобули незалежності»; інші, поміркованіші, скажуть — він (цебто я) в той жорстокий час не пройнявся жорстокістю і лишився таким, яким пустила його природа у великий життєвий тираж…
Не беруся тепер судити, на чиєму боці правда, — може, мали рацію ті й ті, знаю лише, що жорстокість і непримиренність були, є і будуть до кінця мого життя чужі мені і далекі. Я не толстовець, що не противиться злу, але я певен, що не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротись і важити своїм життям? Адже зло навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…
Не берусь писати рецептів чи радити якісь інші шляхи — хай це роблять майбутні борці за наше національне місце під сонцем, але хочу вірити, що те місце не буде залите кров’ю і сонцю не буде соромно кидати своє ясне проміння на нашу оновлену землю. Мене ж особисті сьогодні задовольнить і те, що пишу правдиво, не оглядаючись ні направо, ні наліво, описую події тих буремних літ так, як я їх бачив і розумів, а висновки з прочитаного хай зробить читач, хай сперечається з іншими читачами, гудить або хвалить написане, бо ж, як кажуть, у суперечці народжується істина.
Прощаючись з нами, комендант похопився:
— А чи є ж у вас гроші на перший час?
— Та є, тільки ж це — більшовицькі «метелики», які не ходять тут… — відповіла Галя, і комендант одразу запропонував:
— Давайте сюди ці «метелики», — і обміняв наші радянські рублі на українські гривні. — Ці «метелики» нам ще знадобляться в роботі! -1 хитро підморгнув.
Через годину ми сіли в поїзд Проскурів — Кам’янець-Подільський.
І знову Кам’янець-Подільський
Було близько сьомої вечора, коли поїзд опинився перед пристойним, але не таким великим, як годилось би для тимчасової столиці Української Народної Республіки, вокзалом. Ах, ця бідолашна УНР, Державні межі якої то звужувались до мінімуму, внаслідок війни на Двох фронтах — радянському й польському, то знову поширювались на схід, так і не дійшовши вже ніколи до свого максимуму. Була колись п’єса Мамонтова — «Республіка на колесах», але ця назва більше пасувала до уряду цієї республіки — Директорії та її міністерств, котрий ніде не міг нагріти собі місця. Відступивши в лютому 1919 року з Києва, уряд УНР на короткий час отаборився у Вінниці, але недовго йому пощастило розкошувати у вінницьких готелях, бо, в зв’язку з наближенням фронту, довелось перекочовувати до Кам’янця-Подіпьського, але й відтіля треба було кочувати До Рівного, щоб не опинитись одрізаним у глухому закутку від армії. Весняний наступ польського генерала Галлера на Волинь і Галичину змусив забиратись і відціля. На початку літа Директорії, міністерствам і штабам випало осісти на залізничних коліях Волочиська, цієї останньої станції на колишньому кордоні Російської імперії й Австро-Угорщини, бо з заходу підходила польська армія Галлера, а зі сходу переможно наступала Червона армія. Не інакше, як хоробрість одчаю опанувала стиснуту в таких лещатах поріділу армію УНР, і вона не тільки перестала відступати, а й почала наступ, що закінчився тріумфальним входом її в Київ.
Після здобуття Проскурова численні урядові поїзди вискочили з волочиської пастки і через вузлову станцію Гречани подались до Кам’янця-Подільського, де, звикнувши бути на колесах, міністерства так і лишились у вагонах на запасних коліях, а саме місто знову стало тимчасовою столицею УНР.
Я й Галя вийшли з поїзда й тут же, на пероні, розпрощалися, міцно потиснувши одне одному руки. Попрощалися назавжди. Я й досі не знаю її дальшої долі, бо в круговерті наступних років одних спіткала доля Жені Клепачівської, другі загинули не стільки від ворожих куль, скільки від тифу, третіх змело з рідної землі й розсіяло по чотирьох континентах світу, четверті стали на радянську платформу, серед яких опинився й я, доживши з бідою до теперішніх днів…
Але хто в ті липневі дні 1919 року міг би передбачити свою особисту долю й долю всього того руху, що захопив нас усіх ще 1917 року, року пробудження від двохсотлітньої летаргії нашого народу, коли він з безформної етнографічної маси став перетворюватись у націю? Десь же служив в українській артилерії
