який на лацкані піджака демонстративно носив відзнаку про закінчення університету, дарма що російська й українська інтелігенція зі справжньою вищою освітою уникала цього, й тому виникав сумнів, чи має підстави Данченко пишатися цією відзнакою…
Волох, мабуть, побоюючись збройної сутички з вірними урядові УНР військовими частинами, що почали входити до Старокостянтинова, не забарився податись разом із своїм тріумвіратом та «червоними гайдамаками» кудись на північний схід від Старокостянтинова.
Хоч від прибулих перемішаних частин різних дивізій і груп у Старокостянтин >ві стало тісно в приміщеннях, проте я й Роман почували себе досить вигідно в квартирі єврея-годинникаря, де господарі клали нас спати на ліжках, а не долі, й ранком та ввечері частували справжнім солодким чаєм. Проте жити далі в цьому провінційному місті не було чого, й одного ранку я й Роман, подякувавши господарям за гостинність, подались разом із великим потоком решток нашої армії до Старої Чорториї, куди, за чутками, виїхав Петлюра, а за ним поспішали й міністри та все, що лишилось живе від їхніх міністерств.
І знову жахлива картина нашої розпучливої трагедії! Чимраз більшає край шляху дохлих коней і людських трупів. Встановлюється справжня зима, хоч і не з великими морозами, та все ж відчутними в нашій благенькій одежині; випало чимало снігу, але біла пелена його, Що вкрила поля, скидається на саван, яким покривали колись мертвих…
Цей короткий період часу й поглядно невеликий простір української землі, що лишався ще від владою УНР, повелось у мемуаристів звати «трикутником смерті»; я теж так називаю його, аж ніяк не претендуючи на оригінальність назви цього сумного розділу моїх спогадів. Справді, це був трикутник смерті: на півдні — денікінці, на сході — підвладні їм галичани, що, як і ми, тануть числом, бо конають у тифозній гарячці, на заході — поляки, що загарбали вже Галичину й частину Волині, ніби не вороги нам тепер, але й не друзі. Від них можна всього сподіватись, як показав епізод із зустріччю з польськими уланами. Червоної армії близько нема, але десь вона, за чутками, розвиваючи свій наступ, уже наближається до Києва. Ніхто не знає нічого певного, бо не виходить жодна українська газета, хтозна, чи є ще в розпорядженні головного командування й Уряду УНР польова станція радіотелеграфу, яку я бачив у Вінниці влітку 1919 року, чи й ті живляться самими тільки чутками?
З цих чуток дізнаємося дорогою до Старої Чорториї, що вже не існує Корпусу січових стрільців Коновальця, цієї чи не найбоєздатнішої й найвідомішої частини армії УНР, бо корпус саморозпустив-ся в умовах стратегічної, санітарної та всякої іншої безвиході. Самого Коновальця й його штаб інтернували поляки в Луцьку…
Боїв нині нема, але тиф косить нещадно далі рештки війська, і печать смерті лягає на все, що лишилося ще живого від УНР у цьому страшному трикутнику…
Важко збагнути, чого й по що чвалають разом зі мною й Романом ці змучені безкінечним походом і невідомістю козаки й старшини перемішаних між собою Київської, Запорізької та Волинської армійських груп. Яка інерція несе їх усіх до забутого Богом і людьми містечка Старої Чорториї?..
Пізнього зимового вечора я й Роман прийшли до засніженого містечка, де вже повнісінько військових, однак нам пощастило знайти пристанище на ніч у якомусь просторому приміщенні, де вже лежало покотом на дерев’яній підлозі зо двадцять козаків. Серед них виявився й один здоровань із Полку низових запорожців, котрий, упізнавши свого колишнього полкового державного інспектора Романа, радо допоміг йому й мені примоститись біля стінки неподалеку від грубки, що чаділа сирими дровами. Отут ми й отаборились тим часом, задоволені бодай теплом після холоднечі надворі.
Та й мімікрична ж людська натура взагалі, а українська чи не найбільше! До найтрагічнішої ситуації вона здатна пристосуватись і якось вижити. Узяти б для прикладу цього здорованя з Полку низових запорожців, що так допоміг нам умоститись увечері більш-менш вигідно на ночівлю. Він пережив дві трагедії — першу під час розформування своєї «Січі», в яку улюблений «кошовий» Божко добирав таких же, як і він, фанатиків-романтиків; другу — нашу загальну національну трагедію, що наочно відбувалась іще з Старокостянтинова; і що ж? Прийшовши на добу раніше від нас до Старої Чорториї, він встиг уже відпочити й оговтатись від довгих безцільних мандрів і сьогодні вранці почуває себе досить бадьоро, ніби переконався, що й тут можна якось жити. Стара Чортория багата на гусей, і вони тут відносно дешеві; за них можна розплачуватись українськими гривнями, які приймають навіть жиди — чи то бояться погрому, чи через те, що «жидівська пантофельна пошта» не донесла в цей глухий закуток Волині, що єдиними грішми, котрі не знецінюються ні під більшовиками, ні під денікінцями, ні під владою Директорії УНР, є старі миколаївські, цебто царські рублі. Здоровань-низовець уже встиг рано-вранці купити на базарі жирну гуску й замовити якійсь хайці, як він назвав літню жінку-єврейку, спекти нам на обід гуску з яблуками. Мені й Романові, після того, як ми досі перебивались дорогою їжею за принципом — «хоч клоччя, хоч вовна, аби кишка була повна», перспектива попоїсти печену гуску з яблуками видалась Лукулловим бенкетом. Але мені невтямки: невже цей козарлюга, який зберіг і досі зовнішній вигляд військового стройовика — на кашкеті синьо-жовта кокарда з тризубом, охайно підперезана шкіряним поясом шинеля й рушниця за плечима, — не розуміє, що надходить крах усьому тому, в що він вірив і за що бився, може, аж на всіх трьох фронтах — за вимріяну Україну? Чи він гадає, що цього краху після такої великої крові, пролитої за це святе діло, й незліченних жертв померлими від тифу не може бути й що хтось далекоглядніший і розумніший за нього знайде-таки спосіб вивести Україну з її теперішнього неможливого становища? Чи він засвоїв собі народну приказку: «Біда біду перебуде — одна згине, друга буде», так чого ж, мовляв, тоді журитись і впадати в розпач! Тим більше, що тут же, в цій Старій Чорториї, перебуває й Петлюра з нами всіма, а той неодмінно щось примудрує, щоб урятувати Україну.
У величенькому одноповерховому дерев’яному будинку, що належав, мабуть, раніш якомусь дрібному поміщикові, кажуть, уже другий день засідає штаб Дієвої армії разом із міністрами уряду УНР. Що й як вони вирішують — невідомо нікому, але до будинку з ранку збираються старшини й козаки дізнатись про вирішення цієї ради, а значить, і про свою дальшу долю. Стоять вони там цілий день, а й досі нічого не знати, до якого висновку прийшли за дерев’яними стінами керівники уряду й армії.
Прийшли до цього будинку й ми з Романом, але, постоявши якийсь час у цій безвісті, пішли пройтись по містечку.
На містечкових вулицях скрізь сновигають наші військові, проїхала навіть верхи на конях військова оркестра Запорізького корпусу в чорних мазепинках з короткими червоними шличками при боці. Яка вона тут недоречна зараз з своїми блискучими геліконами, корнетами й валторнами, та й що їй тепер грати тут? Хіба що жалібний марш над нами й тим, що є найдорожчим у всіх нас, бо навіть національний гімн «Ще не вмерла Україна» прозвучав би саркастично в цих обставинах агонії України…
А ця агонія позначається не тільки в безкінечному засіданні за таємничими дерев’яними стінами поміщицького будинку, не тільки в тому, що чимраз більше починають марити в тифозній гарячці козаки й старшини, а й у наочному розкладі решток армії: коли-не-коли в містечку чуються постріли. Ні, це не єврейський погром, не прояви мародерства чи грабунків, — це знічев’я стріляють із рушниць, а часом навіть із кулеметів по галках, а то й просто в небо козаки такої дисциплінованої раніш групи, як Запорізька… Ці постріли лякають містечкових євреїв, хоч, відколи почався літній наступ армії УНР, не було жодного погрому, але воднораз дуже тішать єврейських і українських дітлахів, і, коли падає з високої гілки на покриту снігом землю поцілена галка, дитячий ярчак радісно вигукує і плеще в долоні. Кажуть, що, коли генерал Сальський, котрий перебрав від Волоха командування Запорізьким корпусом, десь припізнившись, примчав верхи до Старої Чорториї й побачив ці невинні на перший погляд розваги свого козацтва, в нього з очей потекли сльози: Запорізький корпус, це дитя Болбачана, розкладався й гинув на очах.
У якомусь провулку містечка я раптом зустрів двох своїх односотенців з 2-го Запорізького полку — Богорода й Зарембу. Тоді вони були звичайними рядовими козаками, що попали до полку з розформованого під час Жовтневого перевороту Київського піхотного «юнкерського училища», тепер вони обидва хорунжі, цебто їм надано перше старшинське звання в українській армії, але навіщо їм тепер «хорунжівство», коли, власне, армії вже майже нема?.. Вони запросили мене й Романа в якусь маленьку єврейську халупу край містечка, де крізь прикрашені морозними лисицями у вигляді фантастичної папороті підсліпуваті вікна далеко було видно засніжене поле з смугою лісу в перспективі. Нас почастували досить бридким на смак і до того ж смердючим темно-коричневим самогоном, технологія виробництва якого тоді була ще в первісному зародку, й щупаком, приготованим по-єврейському. Ми згадали наш кримський похід, пом’янули добрим словом нашого сотника Гоженка, що загинув уліті 1918 року на Чернігівщині, коли більшовики, порушуючи умови перемир’я, наскочили на село біля демаркаційної лінії й вигубили майже половину нашої сотні; розповіли, як 2-й
