цілком безпечно, я враз відчув страшенну втому й миттю заснув.
Прокинувся я далеко по полудні, коли Галя, злегка причепурившись, пішла до суміжної кімнати, де господар ставив на стіл скромний, але поживний обід.
— У місті дуже напружене становище, бо на фронті, з усього видно, в них кепські справи. Евакуюються установи, на вулицях багатьох перехожих спиняють і перевіряють документи, на виходах з міста стоять застави, тож вийти просто на Літинський шлях — неможливо, — розповів господар, доївши борщ, і перед тим, як узятись за гречану кашу, трохи подумав і додав: — Ви переночуєте в мене ніч, а на світанку я перевезу вас своїм човником через Буг; там пройдете яку версту лугом, вийдете на Літинський шлях і отак обминете всі застави. У Літині їх уже нема, але на шляху треба бути дуже обережними.
Ніби жива наочна ілюстрація до сказаного, вуличкою повз хату промчав кудись заклопотаний вершник, і господар поспішно сказав:
— У разі чого — ви двоюрідні брат і сестра, мої родичі, що приїхали з Києва за провізією. На тому твердо й стійте. А вашу торбинку, — сказав господар, повертаючись до Галі, — я вже сховав між дровами.
Проте все обійшлось гаразд, лише ввечері прибігла сусідка позичити сірників, з якими стало сутужно у Вінниці, але ми перейшли на той час у суміжну кімнату, бо нині, як каже господар, не можна покладатись на щирість навіть своїх сусідів.
Перед тим як покласти нас спати, господар, щоб розважити нас, розповів про деякі чутки, які повзуть тепер по Вінниці.
— Подейкують, що знаменитого Боженка вже нема: загинув десь на Волині. Але не в бою його забито, а просто дуба дав з перепою, бо дуже любив чолов’яга чарку. Поховали його поспіхом у якомусь селі на майдані, бо почався наступ нашої армії, а як тільки не стало в селі більшовиків, тамтешні дядьки розкопали могилу, витягли Боженків труп і викинули за село собакам на розтерзання… Ну й штукар же був той Боженко! Навесні, коли він прийшов зі своїми таращанцями до Вінниці, то витворяв тут таке, що навіть командири інших більшовицьких частин, що прибули з Росії, тільки головами похитували, дивлячись на Боженкові коники… З такою вдачею Боженко був би цілком до пари Махнові, а тримався чогось Щорса. Кажуть, ніби цей таки стримував таращанського батька, бо інакше він зі своїми шибайголовами весь світ догори ногами поставив би…
— Я таки забалакався з вами, — похопився господар, глянувши на дзигарі, що стиха цокотіли на стіні, відмірюючи час. — На добраніч! Завтра рано збуджу вас, — і він вийшов із кімнати десь переспати й собі.
Рано-вранці, коли сонце кинуло перше проміння на тихоплинну воду Бугу, господар перевіз нас на протилежний берег, побажав щасливої дороги й мерщій поспішив назад, щоб, бува, хто не побачив його на річці.
За ніч на траву впала роса, і довелось до колін закасати холоші й скинути взуття, щоб не забрьохатись, ідучи навпростець лугом. Ми довго йшли і тільки там, де почались поля достиглої пшениці, а позаду ледве майоріли вдалині вінницькі будівлі, вийшли на широкий Літинський шлях, обсаджений з обох боків старими липами.
На шляху нікого не було, однак через якийсь час з бічного путівця вийшов цілий ярчак дівчат та молодиць, що попрямували теж у літинському напрямі. Це було на руку нам, і Галя одразу ж приєдналась до гурту, але я з обережності пішов другим боком узбіччя.
Безжурні дівчата завели якоїсь веселої пісні, і отак безтурботно ми пройшли верст зо три, коли назустріч нам заторохтів віз, запряжений, як і скрізь на Поділлі, двокінь, а на возі, раді, що їдуть від фронту, а не на фронт, сиділо п’ятеро нервоноармійців. На мене й мою студентську тужурку вони не звернули анінайменшої уваги, повернувшись усі до дівчат, а один із них жартома навів на них свою рушницю. Дівчата урвали пісню й заверещали, червоноармійці зареготали, і віз помчав далі.
Після цієї зустрічі дівчатам більше не співалось, і через версту ми увійшли в якесь сільце, переділене шляхом на дві частини.
Посередині села озброєний вершник зліз з коня й став пильно обмацувати воза якогось дядька, що мимрив щось до насупленого вояки на своє виправдання й, видимо, благав пустити його душу на покаяння. Це врятувало мене, бо я сквапно замішався між жінками, і, поки увага вершника була зосереджена на селянському возі та його хазяїнові, ми тихенько обминули небезпеку.
Ми пройшли уже від Вінниці верст з двадцять і не натрапляли ні на кого, та ось за версту, де кінчались придорожні липи, стало видно величеньке село. За рівчаком селяни складали в копи скошену пшеницю і, зайняті роботою, не звертали на перехожих уваги. Та нам з Галею треба було розпитатись. Ми присіли на горбочку край рівчака і переждали, поки наші подорожні відійдуть подалі. Тут перший узяв слово я:
— Чи є у селі військові?
Літній селянин зизом глянув на мене й, не одриваючись від роботи, невдоволено буркнув:
-Є.
— А які саме — більшовики чи які інші?
— А хто його знає, нам до них діла нема, — ухильно відповів дядько, навчений з гіркого досвіду інших не розпатякувати з незнайомою людиною, щоб не заплатити за це своїм життям.
— Жиди й москалі є між ними? — допитувався я, і дядько, кинувши роботу, уважно оглянув мене й вже лагідніше відповів:
- Є, та ще й чимало.
Жінки теж кинули роботу, приглядаючись до нас, а одна підійшла ближче й сказала:
— Вони тільки в нашому селі й держаться ще, а там далі і духу їхнього нема.
— Там далі скрізь, — додала, підходячи ближче, якась молодиця. — Саранча так наполохав їх, що вони й ступити за село бояться.
Тепер картина була ясна: в село нам не можна потикатись.
— А як нам обійти ваше село? — спитала Галя, і дядько, бачачи, що ми ніби свого пір’я птахи, повагом відповів:
— Якщо вам треба обминути їх, то йдіть оце стернею в ліву руку, поки не дійдете до ріллі, що тягнеться ген-ген аж проз село. З краю села всю ріллю видно як на долоні, тим-то на ріллі не гайтесь, а швиденько перебіжіть через неї. Он там, за ріллею, — показав дядько простягнутою ліворуч рукою, — кущі видно, а за кущами гайок починається, то в тому гаю ніякого чорта немає, хіба що, може, Саранчевого хлопця надибаєте: там вони часом на розвідці бувають, а з нашого села туди й близько ніхто не сунеться…
Ми подякували дядькові й люб’язним тіткам і круто завернули ліворуч, непомітно просуваючись між копицями до ріллі. Навколо тихо, лиш з села чулося здалека, як закукурікав півень, возвіщаючи про свою чергову перемогу над слабкою курячою статтю. На душі неспокійно, бо наближаємось до нашого Рубікону, де розв’яжеться наша доля — життя або смерть.
Та ось за кілька кроків і рілля. Ми присіли за останньою копицею перепочити і порадитись.
— Я піду перша, — сказала Галя, — йтиму поволі, ніби шукаю корову абощо. Коли вже перейду за середину, рушайте й ви. Зійдемось за кущами.
Галя підвелась і вже хотіла була йти, коли обернулась до мене й тихо промовила:
— Якщо зі мною щось станеться — стрілятимуть і влучать, хапайте мою торбину й щодуху біжіть далі. Не спиняйтесь біля мене. Ну!..
І Галя спокійно пішла по ріллі.
Я роззувся, щоб легше було бігти, й плазом підліз до ріллі. Та й велика ж ця рілля — мабуть, три чверті версти буде завширшки, як не більше! А Галя спокійнісінько, як ніде нічого, йде собі по ній босоніж, ще й торбинкою своєю помахує…
Навколо — тиша. Не чути ні птахів, ні людей, навіть коники на стерні не стрекочуть. Здається, все розтануло в палючій спекоті літнього дня й вимерло…
Та ось Галя наближається до половини ріллі. Хай перейде ще трохи за половину. Здасться, вже перейшла. Ну, ще трохи! Тепер вона вже напевно ближче до тих кущів на протилежному боці ріллі, як до мене. Серце калатає в грудях від нетерплячки. Тепер — дай Боже прудкості!
Я зриваюсь і мчу на весь зріст уперед. Ноги ледве торкаються зсохлих брил землі, на очах виступають
