— Я цілком вас розумію. І повторюю…
— Гаразд, будемо вважати, що в цьому питанні ми порозумілись. Тепер про інше… Так чого ви від мене хочете?
— Цілковитої погодженості дій і взаємодопомоги.
— Конкретно?
— Сьогодні вночі я мушу відправити батальйон колишніх італійських солдатів з Кастель ла Фонте до Івреї.
— Коли саме?
— О двадцять другій тридцять.
— Що вам для цього потрібно?
— Крім роти чорносорочечників, яку ви обіцяли, ще хоч один взвод німецьких солдатів.
— Беріть парашутистів.
— Я не довіряю цим балеринам.
— Гаразд, даю взвод німецьких єгерів.
— Справді, бароне? Спасибі! Я гадаю, що це початок наших нових взаємин, перегляд вашого ставлення до мене!
— Ви знаєте, як я вам симпатизував, і коли між нами пробігла чорна кішка, то винні у цьому ваші листи до мого батька, тестя, називайте його, як вам завгодно! Я не потерплю нагляду за собою, попереджаю вас зарані.
— Обіцяю, що його не буде…
— Що ж, тоді мир і злагода!
— Я щасливий, бароне, що почав цю розмову і ми змогли порозумітися.
Лемке міцно потиснув руку Генріха.
— Командирів я вам пришлю зараз у ваше розпорядження.
— Але не кажіть їм нічого про завдання. Вони не повинні знати про операцію до її початку.
— Цілком зрозуміло.
— А ви не збираєтесь взяти участь у прогулянці до Івреї?
— Це не мій район. До того ж я ввечері буду зайнятий.
Не заїжджаючи додому, Генріх просто з комендатури поїхав до Лерро, розмову з яким так несподівано перервав Лемке.
— Слухай, Курт, — попередив денщика Генріх дорогою, — я обіцяв синьйору Лерро заночувати сьогодні у нього, він щось нездужає. Але мені вночі можуть подзвонити, тому лягай в кабінеті. Коли з Івреї подзвонить Лемке, скажеш йому, де я.
— Хіба гер Лемке в Івреї? Я його бачив…
— Він сьогодні вивозить туди італійських солдатів, тих, що й досі тримають у казармах.
— А вони не повтікають?
— З-під такої охорони? Крім своїх есесівців, Лемке випросив у нас роту чорносорочечників і взвод німецьких солдатів. — Генріх відвернувся, щоб приховати посмішку. Курт, ніби з простої цікавості, вже кілька разів запитував його про долю італійських солдатів, і Генріх розумів, що робить він це з доручення Лідії.
Альфредо Лерро вже тиждень, як симулював хворобу. Останнім часом, посилаючись на хворе серце, він все частіше залишався вдома, забуваючи про звичайну обережність.
— Я до краю стомився. Я виснажився так, що колись просто звалюся з ніг, як заїжджений кінь, і більше вже не підведуся, — скаржився він Генріху.
Але старий більше прикидався. Навіть дочці і зятеві він не звіряв причин, які примушували його вдаватися до таких хитрощів. Бо, може, вперше на своєму віку Альфредо Лерро почав замислюватись над життям, а не над формулами.
Ще так недавно старий винахідник доводив Генріху, що наука стояла, стоїть і завжди стоятиме понад політикою, понад життям, що вчені, як і художники, мусять жити у вежах з слонової кості, щоб ніщо не заважало льотові їхніх думок. Навіть свою працю на заводі Лерро розглядав як таку своєрідну вежу, бо за його міцними стінами міг почувати себе спокійним від вторгнення буденщини, яка заважає мисленню.
І ось у цій вежі зазяяли страшні пробоїни, її міцні стіни захиталися.
Сьогодні, перед тим як подзвонив Лемке, Лерро почав натякати, обережно наводити розмову на цікаву для нього тему, але Генріх мусив піти. І старий інженер знов лишився з своїми думками.
Він взявся було розглядати матеріали, принесені з заводу, але мусив їх сховати — сьогодні явно не працювалося. Доведеться перевірити всі розрахунки завтра вранці на свіжу голову.
Раніше такі матеріали ніколи не лишалися у Лерро вдома, навіть тоді, коли він був хворий. З невблаганною педантичністю Штенгель забирав їх ввечері, щоб сховати на ніч у спеціальному сейфі на заводі. Але Кубіс зробив для свого тестя послаблення. Звичайно, виходячи з своїх власних інтересів. Він сподівався що одного чудового дня йому таки пощастить здобути потрібні креслення і викладки. Правда, він зовсім не розумівся на техніці, а особливо радіотехніці, не мав уявлення про вищу математику. Але Пауль Кубіс покладався на натхнення, яке йому підкаже, що саме треба сфотографувати, а що лишити поза увагою, а особливо на Гольдрінга. Гольдрінг, з його освітою, безумовно, збагне, що й до чого! Звичайно, Кубіс документів з рук не випустить, — не такий він дурень! — він просто покаже Генріху і спитає поради…
Після шлюбу дочки Лерро залишив за собою весь перший поверх, але жив, фактично, лише в кабінеті, виходячи в їдальню і вітальню лише тоді, коли до нього спускалися з горішнього поверху молоді або приходили гості. У решті нижніх кімнат розмістилася охорона, жили слуги.
Сьогодні Лерро почував себе особливо самотнім у своєму кабінеті. І треба ж було подзвонити цьому Лемке! Правда, Гольдрінг обіцяв прийти. Ось, здається, і він. Так і є!
— Сподіваюсь, з усіма справами вже покінчено? — запитує Лерро.
— На сьогодні цілком. Можу хоч заночувати у вас.
— Так це ж просто чудово! — зрадів Лерро. — Зараз повечеряємо, вип'ємо пляшку вина, щоб краще спалося!
— О, я й так сплю, як бабак!
— Молодість, молодість! А от мені не спиться…
— Ви, мабуть, вибились із сну. Щоб увійти в норму, треба випити снотворного.
— Не в снотворному річ, спати не дають думки…
— Такі тривожні?
Лерро відповів не відразу. Він кілька разів затягся сигаретою, замислено дивлячись у куток кімнати, ніби вирішуючи, продовжувати йому розмову чи припинити. Але потреба комусь звіритись, з кимсь порадитись була настільки велика, що Лерро не витримав.
— Ви знаєте рішення Ялтинської конференції? — запитав він, напружено дивлячись на Генріха.
— Читав, але подробиць тепер не пам'ятаю.
— Але ж ви не могли забути тих рішень, де йдеться про покарання так званих воєнних злочинців!
— Гадаю, що це лише декларація. Війна є війна, і не було ще прикладу в історії…
— Так, так, вони не мають права, вони не можуть судити, хто винен, а хто ні!
— Ви так це говорите, ніби рішення цієї пресловутої конференції можуть торкнутися безпосередньо вас.
— Коли вони наберуть чинності, вони торкнуться і мене. Як це не безглуздо і не дивно звучить… Втім, можливо, вже й не так безглуздо… якщо подивитись на це з іншої точки зору.
— Нічого, абсолютно нічого не розумію!
Лерро замислився, і в голосі його, коли він почав говорити знов, ще чулися нотки вагання.
— Бачте, бароне, ваша скромність… так, ваша скромність дала мені змогу нічого не говорити про мою роботу на заводі і тому…
— Це не скромність, синьйор Лерро, а правило: я не хочу знати речей, які мене не стосуються.
Старий інженер сердито заперечив:
