— Синьйоре генерал! Молю вас! Благаю! Не робіть цього! Це все, що я маю!
Марія-Луїза у нестямі впала навколішки.
На порозі з'явився, мов у воду опущений, Штенгель.
— Це що таке? В чому річ? — нетерпляче й роздратовано вигукнув Бертгольд.
Генріх підхопив Марію-Луїзу під руки і силоміць посадовив її в крісло. Графиня продовжувала благати:
— Заклинаю вас, генерале! Не руйнуйте замку…
— Це ви сказали? — тихо спитав Бертгольд Штенгеля.
Той промовчав. Марія-Луїза розридалася, і Генріх кинувся до графина з водою. В цю мить за його спиною пролунало два постріли. Марія-Луїза напівлежала в кріслі, широко розкинувши руки. Штенгель упав як підкошений. До кімнати вбігло два есесівці.
— Заберіть їх! — гидливо скривившись, наказав генерал. — Ходімо до іншої кімнати, — спокійно запропонував він Генріху.
Генерал вийшов перший, не забувши захопити до спочивальні навіть пляшку з недопитим коньяком.
— Ви всі тут, в Італії, якісь м'якотілі! Невже й ти став таким, Генріх?
— Ні! У мене твердості вистачить на двох!
Лише тепер Генріх випив чарку, яку налив йому Бертгольд. Цього разу рука його не тремтіла.
— План доведеться змінити. Подзвони Лемке, що обов'язки Штенгеля після вибуху греблі я доручаю йому. Замок беру на себе. Після того, як операцію буде виконано, негайно приїжджаю до греблі і зустрічаюся з тобою.
О сьомій годині вечора Генріх зібрався їхати на греблю. Згідно наказу Бертгольда він мав прийняти на себе обов'язки командира по її охороні.
— Ти їдеш сам? — байдужим тоном запитав Бертгольд.
— Так, денщик збирається в дорогу!
— Візьми одного з моєї охорони!
— Та навіщо? Дорога цілком безпечна.
Бертгольд вийшов з кімнати, нічого не сказавши. Але за хвилину повернувся в супроводі велетня есесівця.
— Він тебе супроводжуватиме! — тоном наказу промовив Бертгольд.
Есесівець похмуро позирнув на Генріха. Тому чомусь пригадався погляд дога в кабінеті Лемке, в Бонвілі.
За хвилину Генріх уже їхав до греблі. Есесівець сидів поруч. Тривожні думки снували в голові Генріха.
Чи зміг Курт попередити Лідію? Чи встигла вона передати його повідомлення партизанам? Та й чи встигнуть гарібальдійці вчасно вжити заходів? Невже він сам нічого не зможе зробити, щоб врятувати нещасних людей, які сьогодні мають загинути, так і не діждавшись волі?
Генріх притишує хід машини. Йому хотілося зібратися з думками, перш ніж він доїде до греблі.
Приблизно за два кілометри від містечка він помітив одиноку фігуру німецького солдата, що йшов від греблі до Кастель ла Фонте. Генріх ще притишив хід машини.
— Їхати швидше! — тоном наказу кинув есесівець. Генріх рвучко загальмував і зупинив машину:
— Як ти, сволото, розмовляєш з офіцером! Ти знаєш, що я зять генерала Бертгольда!
Розмахнувшись, Генріх навідліг, ребром правої руки ударив есесівця по обличчю. Той затулив рукою верхню губу, на яку припав удар, і люто глянув на Генріха.
— Ні пари з вуст, бо я тебе, як собаку, пристрелю!
— Гер гауптман! Мені треба вам дещо сказати!
Генріх кинув погляд на солдата, що підійшов до машини, і мало не скрикнув. Шрам через все обличчя. Ментарочі!
Генріх вийшов з машини. Есесівець відкрив протилежні дверцята, щоб і собі вийти, але Ментарочі ступив йому назустріч. Есесівець застогнав і впав на сидіння.
— Пробачте, але він зайвий серед нас!
— Ви одержали звістку від мого денщика?
— Я шукав нагоди, щоб поговорити про це з вами. І коли побачив машину, просто зрадів. Адже я її добре знаю! — Ментарочі хитрувато посміхнувся.
Розмова між ними тривала всього кілька хвилин. Потім Ментарочі підійшов до машини і з несподіваною для нього силою за ноги витяг есесівця.
— Не турбуйтеся! їдьте спокійно. За хвилину його на дорозі не буде.
О дев'ятнадцятій тридцять машина зупинилася біля греблі. Отже, до вибуху лишилася година. Вислухавши рапорт командира, Генріх, ніби між іншим, запитав:
— Мій заступник тут?
— З годину тому пішов!
— Гаразд! Вишикуйте на майданчику перед греблею обидва взводи!
Командир чорносорочечників здивовано глянув на Генріха.
— Ви що, оглухли? Вишикуйте обидва взводи!
Командир відкозиряв і побіг виконувати наказ.
Генріх сів на лаву біля бункера і озирнув усе навколо. Нікого ніде не видно. А де ж люди Ментарочі?
Глянув на годинник. Як повільно збігає час! І невже за годину все скінчиться?
— Синьйор гауптман, обидва взводи за вашим наказом вишикувані!
Генріх зробив кілька кроків уперед і підійшов до шеренги солдатів. Ті стоять насторожені і збентежені цією незвичною командою залишити пости і вишикуватися.
— Солдати! — голос у Генріха дзвенить серед тиші, яка інколи порушується лише поодинокими пострілами, що долинають з боку заводу.
— Слухай мою команду! Два кроки вперед, кроком руш!
Шеренга здригнулася і, зробивши два кроки, знову зупинилася.
— Покласти зброю перед собою! Всім! Офіцерам теж… Так! Два кроки назад, кроком руш!
Здивовані солдати виконують і цей наказ.
— Солдати! Ви чесно служили вітчизні і нашому фюрерові. Від імені командування оголошую вам подяку. Але війна скінчилася! Наші армії капітулювали. Ви вільні!
Останні слова Генріх вимовляє з піднесенням — він бачить, як люди Ментарочі біжать греблею, займають бункери.
— З доручення командування охорону греблі передаємо до рук повсталого італійського народу. Вам всім я гарантую життя. Зараз ви підете в казарми, а завтра рушите додому…
Пролунав одинокий постріл. Командир чорносорочечників упав перед шеренгою, пустивши кулю в скроню.
— А тепер слухай мене! — Ментарочі, як завжди, веселий. — В казарму, кроком руш! А коли ще хтось схоче пустити собі кулю в лоба — не раджу! Мир краще війни!
— Направо! Кроком руш!
Чорносорочечники слухняно йдуть до казарми. Люди Ментарочі їх супроводжують.
— А велика охорона у цього генерала? — запитує Ментарочі, припалюючи сигарету, запропоновану Генріхом.
— Ні, сапери виїхали до Палермо. Отже, лишилося лише кілька есесівців, може, душ п'ять, може, трохи більше.
— Ну, це для нас дурниця!
— Але щоб все було, як умовилися!
— Все буде, як у кращих театрах!
