Перехожих на вулиці було мало — в цей час усі ховалися в затінок — і тому знайома фігура Моніки відразу привернула увагу Генріха. Дівчина йшла протилежним боком вулиці і про щось жваво розмовляла з високим, худорлявим, французом років тридцяти. Він вів Моніку під руку і, мабуть, щось дуже веселе розповідав, бо весь час кумедно морщив свого довгого носа і часом вибухав сміхом, зазираючи дівчині в очі. Заздрісне, неприємне почуття кольнуло Генріха в серце.
Генріх відвернувся, щоб не бачити ані Моніки, ані її веселого знайомого, і зустрівся з пильним, спрямованим на нього поглядом якогось літнього француза, що сидів за третім від входу столиком. Той втупив у Генріха свої чорні, як два тьмяних скельця, очі й дивився, не моргаючи, посмикуючи куточками щільно стиснутих уст.
До столика, де сидів француз, підійшла офіціантка, і він на хвилину, поки сплачував гроші за випите вино, відвів свій погляд убік. Але тільки на цю коротку мить. Потім його очі знову немов прикипіли до Генріха.
Зацікавлений поведінкою і гримасами цього дивака, Генріх і собі кілька разів пильно глянув на нього. Переконавшись, що німецький офіцер його помітив, француз швидко озирнувся, немов перевіряючи, чи хто- небудь не стежить за ним. витяг з кишені конверта, поклав на стіл і постукав по ньому пальцем, даючи Генріху зрозуміти, що конверт призначений для нього. Ще раз озирнувшись, француз вийшов.
«Знову якась провокація?» — промайнуло в голові Генріха.
Поклавши гроші за випитий сект на стіл, він теж підвівся і, поволі проходячи повз столик, біля якого щойно сидів француз, непомітно взяв конверт і сховав його за борт мундира.
Втома відразу зникла. Знов Генріх відчув ту напругу, яка примушує мозок працювати швидко і з максимальною чіткістю
За дві хвилини він був уже в себе в кімнаті. Наказавши Курту, який сидів у передпокої і писав листа, не турбувати його, Генріх щільно причинив двері і витяг конверт. Він був зовсім чистий — без будь-якої адреси. Покрутивши конверт в руках, Генріх обережно надрізав його краєчок. На підлогу впав маленький, вчетверо згорнутий аркушик. Те, що Генріх на ньому прочитав, безмірно вразило його і схвилювало.
Лист був написаний поганою німецькою мовою, але чітким, майже каліграфічним почерком. Невідомий кореспондент писав:
«Я француз, але я відданий вам, німцям, щиро і від душі і тому вважаю за свій обов'язок допомогти вам у одній справі. Я ще не знаю, кому саме віддам цього листа, тому пишу, ні до кого не звертаючись. Зайти просто до штабу я не можу. Місцеві жителі вже мають підозру, що я симпатизую вам, і коли переконаються, що я вам допомагаю, то макі вб'ють мене. Через те я написав цього листа, щоб вручити його при нагоді німецькому офіцерові, а він вже передасть, кому слід.
Я знаю, що ви вже кілька днів шукаєте двох офіцерів. Ви їх не знайшли і не знайдете, коли не допоможу вам я. Обох офіцерів убито. Тіла їх закопані біля самотнього дуба, що стоїть на схід від того місця, де ви знайшли машину. У вбивстві офіцерів брало участь чотири макі. Двох з них я знаю — це Жорж Марот і П’єр Гортран з села Понтемафре. Інших двох я не знаю, але міг би впізнати їх. Та я гадаю, що коли ви заарештуєте названих, то зумієте у них допитатися, хто ті двоє, яких я не знаю. Вам служити я готовий завжди, коли знадобляться мої послуги. Але ніколи не викликайте мене до себе, бо тоді мені смерть! Вигадайте якийсь інший спосіб, скажімо, заарештуйте мене, а після того, як ми з вами поговоримо, випустіть. Маю ще деякі відомості, які вам, безперечно, буде цікаво знати. Сподіваюсь на достойну нагороду за послугу. Моя адреса: село Потерн, Жульєн Левек».
Дати на листі не було.
Генріх замислився.
Що це: лист добровільного посібника гестапо чи провокація? Коли це провокація, то вона ще більш незграбна, ніж там, у Шамбері! Але чому листа треба було вручати в кафе, де завжди могли опинитися небажані свідки? Хіба під час першої перевірки він не витримав іспиту на відданість? Ні, це швидше скидається на звичайний донос. То чому ж отой мерзотник не підкинув листа, коли вони сиділи вдвох з Міллером? Адже тоді він напевне знав би, що його лист стане відомим німецькому командуванню.
А якщо все-таки провокація? Припустімо, він приховає цього листа… Тоді його можуть обвинуватити в тому, що він зробив це свідомо, почнуть перевіряти, докопуватися і, можливо, дізнаються, хто ховається під ім'ям барона фон Гольдрінга. Ні, так рискувати він не може! Треба знайти вихід. Але який? Віддати листа Еверсові, від якого він, безумовно, потрапить до Міллера, — це значить приректи до страти мінімум двох французьких патріотів. Попередити партизанів? Але як? Ні, треба все зробити інакше. Листа він мусить передати Еверсу, тільки…
— Курт! — покликав Генріх денщика. — Поклич зараз мадемуазель Моніку і скажи, що в мене є вільна година. Коли вона прийде сюди, піди до штабу і спитай у чергового, чи немає мені листа. Звідти подзвони мені. Зрозумів?
— Так точно! Буде виконано!
Курт вийшов.
Ще раз прочитавши листа, Генріх обережно зібгав його так, щоб фраза «у вбивстві офіцерів брало участь чотири партизани» була на верхній частині зібганого аркушика і її легко було прочитати. Тепер лишилось покласти цей пожмаканий папірець на стіл, проти крісла, в якому завжди сиділа Моніка.
— Ой, як ви накурили! — незадоволено скривилася Моніка, зайшовши до кімнати.
— А ви курців не полюбляєте?
— Тих, що не знають міри!
Моніка підійшла до вікна і навстіж відкрила його.
— А він знає міру?
— Хто це він?
— Ну той, кого я бачив сьогодні на вулиці разом з вами. Такий худорлявий, високий і, здається, дуже веселий?
— А-а! Це ви бачили мене з… — Моніка прикусила губу і замовкла.
— Ви боїтесь назвати мені його ім'я?
— Просто воно вам нічого не скаже. І це зовсім не «він», а один мій дуже хороший друг…
— А ви мене колись познайомите з вашими друзями? Генріх якось особливо допитливо глянув на дівчину.
— Якщо ви заслужите! — з притиском відповіла Моніка.
— О, тоді я сьогодні ж постараюся знайти таку нагоду! — так само підкреслюючи кожне слово, сказав Генріх. — Домовились?
— Домовились! А тепер давайте братися до словників.
Моніка сіла в крісло. Генріх відійшов у глиб кімнати, ніби за сигаретами, що лежали на тумбочці біля ліжка, і скоса спостерігав за дівчиною. По тому, як напружилася вся її постать і непорушно застигла трохи витягнута вперед голова, він зрозумів, що фраза з листа прочитана.
«Щось довго не дзвонить Курт!» — подумав Генріх. І саме в цей час пролунав телефонний дзвінок. Моніка здригнулася. Генріх узяв трубку.
— Слухаю… Так!.. Зараз буду! Мадемуазель Моніка, прошу пробачити! Мені буквально на п'ять хвилин треба зайти до штабу. Ви почекаєте мене? Згода?
— Добре, але не затримуйтеся, — охоче погодилася Моніка.
Виходячи з кімнати, Генріх помітив, що обличчя дівчини було блідим і схвильованим.
Генріх і Курт повернулися разом, і не за п'ять хвилин, а за десять. Моніки в кімнаті не було. Поверх словника лежала коротенька записка:
«П'ять хвилин минуло — отже, я вправі піти! Нечемно примушувати дівчину так довго чекати. Особливо, коли на неї чекають веселі друзі. Я вас, можливо, з ними колись познайомлю».
Генріх подер записку на дрібні клаптики.
— Курт, піди до хазяйки, попроси гарячий утюг і скажи мадемуазель, що я вже дома.
Курт повернувся через кілька хвилин. Утюг він приніс, але Моніки не знайшов. Мадам Тарваль сказала, що дочка поїхала покататися, бо в неї від тютюнового диму розболілася голова.
Що Моніка прочитала листа, було очевидно. Аркуш був зібганий зовсім не так, як це зробив Генріх, і покладено його зовсім не там, де він лежав раніш.
Та й записка була красномовною. Як розумно її склала Моніка! Ні до чого причепитися не можна, а в
