спинами — щити, луки й тули зі стрілами, в руках — списи... Побачили князя, зраділи:
— Живий наш князь! Живий! Слава богам!
Двоє з них миттю схрестили списи — князь сів на них, обнявши молодиків за плечі. Ті випросталися — швидко понесли його, переступаючи через поранених, обминаючи купи мертвих.
У балці ждали дві жінки з кіньми. Одна, старша, мала років сорок, а друга була зовсім молода дівчина.
Побачивши князя, обидві кинулися до нього.
— Ладо моє любе! Поранений! Тяжко? О боже! — скрикнула старша і прихилила його голову собі до грудей. Побачила стрілу в рані — почала обережно витягати.— Я зараз, зараз... Потерпи трошки, красне ладо моє!..
Вона обережно витягла стрілу без наконечника, який залишився в рані, зняла з голови полотняну хустину — туго перев'язала князя. Робила все спритно, до ладу, її міцні пальці ніжно доторкувалися до князевого тіла, мовби боялися завдати зайвого болю. Губи стиснуті, суворі, в очах — твердість і рішучість. І тільки коли скінчила, з них бризнули сльози.
Князь погладив жону по пухнастих русявих косах, обняв за плечі.
— Не плач, Іскронько... Адже — живий... А рани — пусте... Загояться... Не тужи, княгине... Видужаю — зберу своїх угличів (Досі не з'ясовано походження племінної назви уличів. Є відомості, що колись жили вони між Дунаєм і Дністром — у місцевості, яка з давніх-давен прозивалася Углом (Кутом). Значно пізніше тюрки назвали її Буджаком, що теж означає — кут, угол. То, може, звідси й походить етнонім «уличі», утворений з первісного «угличі»?) і знову зійдуся з каганом Ернаком у полі, стану з ним на прю... І, може, наступного разу боги допоможуть мені.— Він говорив уривчасто, з натугою. Притягнувши другою рукою доньку, поцілував її в голову.— І ти витри сльози, Цзітанко!.. Не треба плакати над живим... Поплачемо над тими, кого вже немає з нами і чиїх любих голосів ми вже ніколи не почуємо,— над княжичами, над родовичами, над моїми воями полеглими...
Вони обнялися і якусь хвилину німували у невтішному горі.
Тихо світив місяць, висіло над ними синє зоряне небо. Сюди, в глибоку балку, не долітали стогони поранених із бойовища, не доносилися перегуки ворожих дозорців, не долинав тисячоголосий гомін гуннського стійбища. Тільки набридливе дзижчання комарів, крик сполоханої птиці та задумливе квакання жаб у невеличкому, зарослому лататтям озерці порушували степову тишу.
Нарешті князь Добромир підвів голову:
— Годі! Рушаймо!
їхати верхи він не міг, і його поклали у міцну попону, прив'язану між двома кіньми. Боривой подав знак — і загін утікачів рушив у далеку незнану дорогу.
* * *
Спочатку спустилися балкою до широкої розлогої долини, потім пологим схилом піднялися нагору і, визначаючи напрям по зірках на північ, повернули в той бік. Назад, на південь, у володіння уличів, тепер ходу їм не було: там володарем стала гуннська орда.
Боривой прокладав шлях. За ним на поводі Дубок вів коней князя Добромира. Зразу за князем, готові в кожну хвилину прийти йому на допомогу, поспішали княгиня Іскра і княжна Цвітанка. Позаду, відставши на кільканадцять кроків, прикривали їх Горицвіт і Всеслав.
Небо було чисте, зоряне. Місяць сипав на землю холодне сріблясте проміння, і від того свіжа роса на густій пониклій ковилі переливалася й ряхтіла.
Проїхали мимо Крем'яної гори, одинокої скелі, що похмуро темніла на синьому тлі неба по ліву руку. Боривой підвівся на стременах — оглянувся. Ну, здається, врятувалися! Гуннське стійбище залишилося далеко за горбами, поле бою — теж. Тепер, не боячись тупоту копит, можна пустити коней швидше, щоб за ніч якнайдалі від'їхати від того страшного місця.
Юний княжич трохи заспокоївся і пустив коня риссю. Але він не міг відігнати сумних думок, що чорною хмарою налягли йому на душу, гострим болем пронизували серце. Знову і знову вони поверталися до подій останнього дня.
Уличі, що жили в степу, недалеко від теплого моря, не ждали біди. Люди на буйних весняних травах випасали худобу, ловили в ріках рибу, радувалися майбутньому врожаєві, що обіцяв бути щедрим.
Та налетіли, мов чорний вихор, гунни. Напад їхній був раптовий, несподіваний. Князь Добромир зумів зібрати лише частину дружини. Сили виявилися далеко не рівними, і майже всі його вої наклали головами в кривавій січі.
Що тепер буде з улицькими жонами, дівами, старими і дітьми? Що буде з землею уличів, їхніми нивами, весями, степовими й річковими вгіддями? Що буде з табунами коней, отарами овець та кіз, чередами скоту?
А що буде з ними — жменькою втікачів? Куди їхати? Де прихилити голову? У кого просити захисту?..
Неясний шерех, що долинув з-за великого темного куща, перервав хід Боривоєвих думок. Там промайнула якась тінь, почувся слабкий мелодійний звук туго натягнутої тятиви... Княжич рвучко пригнувся коневі до гриви — і в ту ж мить над ним різко свиснула стріла, оперенням черкнувши по спині.
«Гуннський дозорець! Як далеко забрався у степ! Чи ж він тут один?»
Боривой випростався, вихопив із тула стрілу, наклав на лук. Та невідомий вершник, що, мабуть, пильно стежив за втікачами з-за куща, гикнув на коня і помчав у мерехтливу нічну імлу. Пущена навздогін стріла не влучила, і за якусь хвилину він зник у затягнутій туманом долині. Всі переполошилися.
— Треба наздогнати його! — вирвався наперед Всеслав.— Знищити! Інакше — горе буде нам!
Його зупинила княгиня:
— Ради бога! Куди? Зараз ніч — де ти його знайдеш у темряві? А ми залишимося самі...
Її підтримав князь Добромир:
— Кепсько, звичайно, що нас виявили... Тепер гунни кинуться за нами... Але наздоганяти втікача марно: незабаром він буде серед своїх... А ви можете загубитися...
— Що ж нам робити?
— Тікати!
— А може, погоні не буде?
— Буде!.. Ви не знаєте гуннів — їм аби полювати... На дичину чи на людей — все одно!.. Гнатимуться по слідах і день, і два, аж поки не наздоженуть або переконаються, що наздогнати не зможуть...
— Тоді не гаймо часу! В путь! — вигукнув Боривой.— Отче, ти витримаєш? Адже їзда буде нелегка!
— На мене не зважайте,— тихо відповів князь.— Аби ви врятувалися... А якщо боги захочуть — врятуюся і я...
Боривой мовчки подав знак рукою — і невеличкий загін, приминаючи кінськими копитами густий бур'ян, помчав на північ, у протилежний від місяця бік...
* * *
Тікали цілу ніч і половину наступного дня. Гнали коней щосили, даючи і їм і собі перепочинок тільки для того, щоб із річки чи струмка, що траплялися по путі, напитися води. А коли сонце підбилося в зеніт, побачили погоню.
Гуннів було шестеро. Шестеро проти сімох уличів. Дозорець, мабуть, не добрався до стійбища, а натрапив на сторожовий роз'їзд і з ним кинувся переслідувати втікачів. Але як це багато — шестеро, коли взяти до уваги, що тільки троє з семи уличів — досвідчені дорослі вої! Бо що могли важити в бою тяжко поранений князь, княгиня Іскра і княжна Цвітанка? Та й Боривой тільки-тільки почав по-справжньому освоювати військове ремесло.
Гунни здаля закричали, замахали списами, даючи знати, що й вони побачили втікачів і ось-ось наздоженуть їх. Гостре око Борквоя навіть помітило, як передній хижо вишкірив зуби.
— Вперед! — і княжич підняв нагая.
