— Як тебе звати? — спитав Кий. Гунн мовчав.
Кий ткнув себе в груди пальцем:
— Я Кий... Кий... А ти?
Гунн, здається, зрозумів, чого хоче від нього цей рудоволосий велетень-слов'янин, і коротко крякнув, ніби ворон:
— Крек.
— Крек?.. От і добре, що ти почав розуміти мене,— сказав Кий зраділо.— Тоді, може, відповіси, що задумав каган Ернах? Поверне він назад, у свої становища, чи має намір напасти й ще на кого-небудь?
Крек насупився і мовчав. Його темне, густо подзьобане віспинами обличчя було незворушне і непроникне, мов кам'яна баба на степовій могилі.
— Скільки у Ернака війська? Він прийшов сюди сам чи разом з іншими гуннськими племенами?
Підійшли Щек і Хорив, стали прислухатися.
Крек безтямно дивився на молодого полянського воя, і в його вузьких чорних очах зачаїлася тривога, яку він Даремно намагався приховати.
Щек схопив його за груди — затряс.
— Та відповідай же, степовий беркуте, коли тебе питають!
Той щось буркнув по-гуннськи і знов замовк.
— Не розуміє по-нашому,— сказав Кий.
— То чого з ним морочитися! Прикінчити — і все! — Щек рішуче рубонув рукою.
Та Кий розсудив інакше.
— Прикінчити ніколи не пізно... Ні, посадіть його на коня — заберемо з собою! Отець дещо пам'ятає по-гуннськи — розпитає його як слід.
* * *
Сонце звернуло з полудня й пекло немилосердно. Всі були страшенно стомлені, хотіли їсти й пити, але Кий не дозволив ні хвилини відпочинку: боявся, що гунни, виявивши зникнення своїх воїнів, пошлють по їхньому сліду погоню. Вивівши сім'ю князя Добромира з яру і забравши своїх коней, він обрав найкоротший шлях до Росі через Високу могилу і Чорний ліс.
Хоча всім було ясно, що треба поспішати, їхали поволі. Смертельна втома й спека відібрали і в людей, і в тварин останні сили.
Над безлюдним степом зависла сонна тиша. Ні хмаринки на небі, ні подиху вітерцю. Тільки чути, як ліниво пересвистуються бабаки та шелестить під кінськими копитами сива ковила.
Дорогу прокладав Щек, а Кий з Хоривом трималися позаду, пильно поглядаючи на далекий обрій — чи не покажеться де гостроверхий ковпак гунна?
Та всюди спокійно. Мерехтить у мареві синя далина, ширяє у високості темний орел, монотонно гудуть над червоними головками будяків поважні волохаті джмелі.
Так їхали до вечора. А коли досягнули Високої могили, Кий звелів ставати на нічліг.
— Висока могила... Тут будемо ночувати...
Князь Добромир, що всю дорогу, здавалося, дрімав у напівзабутті, почувши цю назву, враз стрепенувся, розплющив очі, почав вовтузитися у своїй попоні, щоб підвести голову.
— Висока могила?.. Покажіть мені її!.. Покладіть так, щоб було видно...
Вибрали місце над струмком, недалеко від тінистого зеленого гаю. Коней стриножили й пустили пастися, князю
Добромиру намостили з трави та бур'яну м'яку постелю на горбку, щоб було видно Високу могилу, і, напоївши холодною водою, поклали відпочивати. Таке ж ложе приготували і для жінок. Гунна прив'язали до дерева, щоб не втік. І тільки після цього брати взялися готувати вечерю.
Поки Щек, Хорив і Боривой збирали сухий хмиз і розкладали багаття, Кий попатрав стрепета, посік його мечем на шматки, нарвав якогось пахучого зела і накопав їстівного коріння — все це склав у закопчений бронзовий казанок, який возив з собою біля сідла, і наповнив водою. Незабаром у казанку, підвішеному над вогнем, забулькало, заклекотало — і з нього пішов приємно-смачний дух.
За якусь годину вечеря була готова.
Кий дістав з торби хлібину — покраяв на скибки, вийняв кілька дерев'яних ложок.
— Князю, княгине, пригощайтеся... Цвітанко, Боривою, до їжі!
Він спочатку поставив казанок поблизу князевого ложа, та князь, посьорбавши трохи юшки, відклав ложку.
— Дякую... Не хочу більше... А ви підкріпляйтеся!..
Юшка була смачна. Ніжне розварене м'ясо так і тануло в роті, і зголоднілі княгиня, княжна і княжич, не звертаючи уваги на брагів полян, котрі взяли собі по шматку стрепетятини і по скибці хліба, запихалися зовсім не по-князівськи.
Казанок швидко спорожнів.
Цвітанка з вдячністю підвела на Кия очі. Знову не сказала ні слова. Тільки поглядом приголубила — мовби доторкнулася ніжною рукою... І від того погляду, як і там, у яру, в грудях юнака прокотилася якась незнана досі хвилююче-солодка й одночасно тривожна хвиля. З чого б це?
Княгиня за всіх подякувала, а Кий сказав:
— А тепер — спати! Відпочивайте, бо, як тільки підніметься денниця (ранкова зоря), я збуджу вас, і ми знову рушимо в путь!..
Княгиня Іскра з Цвітанкою лягли поруч з князем на м'яке духмяне ложе з трави та бур'яну і враз поснули. Щек, Хорив та Боривой повкладалися просто на землі, а Кий пригасив багаття і сів на горбочку, поблизу князя, щоб пильнувати їхній сон...
Князь довго не засинав. Ворушився, стогнав, щось тихо шепотів і все не відривав погляду від Високої могили, що бовваніла в синій імлі.
Кий нахилився над ним, тихо запитав:
— Що тобі, князю? Болять рани? Добромир слабко ворухнув рукою.
— Болять... Аж печуть... Та ще дужче болить серце!..
— Чому?
— Бачиш Високу могилу?
— Бачу.
Кий глянув на гору, що закривала собою півнеба.
— Там, на її шпилі, сто років тому був розіп'ятий мій прадід...
— Твій прадід?
— Король венетів, чи по-ромейському, антів (Походження і значення слова «анти» до цього часу не з'ясоване. Антами називали східних слов'ян греки, які, можливо, так вимовляли їхню племінну назву — венети (венти, венди). Є й інша думка: по-гуннськи «анда» — союзник, побратим. Тож підкорених гуннами східних слов'ян греки могли прозвати антами.) — Бож... Мабуть, боги привели мене сьогодні сюди, щоб і я тут сконав від ворожих ран...
Князь говорив з натугою, через силу.
— Король Бож! — вигукнув безмежно здивований і вражений Кий. Скільки він пісень, переказів і казок чув про славетного короля венетів — не злічити! І раптом... Аж не віриться! — Він справді твій прадід?
— Так... Я Божич... Правнук його безталанний...
Кий схопився на ноги. Втома враз відлетіла, сон — як рукою зняло!
Неймовірно! Подумати тільки! Далеке минуле, про яке стільки мовилося довгими зимовими вечорами в теплих хижах, при мерехтливому вогні лучини чи воскової свічки, раптом наблизилося, війнуло на тебе гомоном давно відшумілого життя і стало перед очима мовби наяву. Виявляється, казковий король Бож — зовсім не казковий. Нитка життя від нього тягнеться прямо до князя Добромира, а потім — і до Цвітанки. Цвітанка — праправнучка Божа!
Кий відчув, що заплутався і не може відрізнити — де казка, а де дійсність. І йому зробилося трохи моторошно, бо здалося, що душі померлих раптом повернулися в цей світ, у якому він живе, і говорять, махають руками, щось нашіптують, кличуть до себе.
