Вогонь від розбитого літака пірнув у безодню і зник. Олег відчув, що його літак, підіймаючись вгору, разом з тим стомимо його волі став круто завертати ліворуч. Довелося вирівняти підйом. А на горизонті вже загорявся ранок. Тільки тепер якось ніби раптово починали відкриватися неозорі простори.
«Значить, ми повернули на схід»,— догадався Олег і на допомогу автомату вирулювання натис ліво руля, подавши його ще від себе.
Перед очима — безмежний, ще чорний океан. Він, як космічний диск, обертався просто перед очима, з катастрофічною швидкістю наближаючись до Олега, до літака.
— Ой братці! — панічно закричав Олег, збагнувши неминучість загибелі.
Праворуч уже палало все крило. Раптом правий мотор літака стих. За мить почав підозріло чхати й лівий мотор і... вщух. Літак неначе спинився в повітрі. Тільки свист лишився з усіх шумів, та й той повільно знижувався, спадав.
Баня схопився на зойк Олега. Юра теж кинувся від свого кулемета. Літак неначе прокрадався до океану, автопілот перестав діяти.
В останню мить Олег ще намагався правувати машиною. Він розумів, що літак слухається вже не так, як раніше. Але ж інерція піке діяла з не меншою силою, ніж мотори. Олег смикнув руля на себе. Намагався робити це повільно, як показував чех. Та яка тут повільність, коли океан так катастрофічно наближається космічним рухливим диском. Щемливо холодна боязнь підштовхувала руки, квапила робити все блискавично. А палаюче чудовисько немов через силу все-таки слухняно рвону лося, щоб вийти з смертоносного піке, затріщало в жахному безсиллі. Всіх трьох хлопців як ураганом збило з ніг, вони попадали на підлогу...
Чи запізно Олег збагнув становище, а чи вогонь на крилі літака, що загрожував вибухом пального, паралізував його свідомість, тільки його відчайдушний жест, який мав вивести літак з катастрофічного піке над океаном, запізнився на кілька секунд!
Літак стрімголов пірнув у хвилясту пучину океану.
5
Паніка охопила не тільки тих, хто лишився у піонерському таборі. Вона перекинулася на все узбережжя моря. Навіть коли щасливіші з піонерів Лузанівського табору біля Одеси, куди прибилася Любка Запорожець, вирушили поїздом з Одеси додому, тривога серед них розгорялася, мов полум'я на вітрі. Десь на вузловій станції вночі їх збудили тривожні сирени і гудки паровозів. Діти розгубилися, падали на підлогу і не помітили, як Люба вискочила з вагона. В ту ж мить поїзд рушив і понісся на стрілках, повз палаючі вагони. Земля здригалася від вибухів бомб, занімілі дівчатка лежали на підлозі вагона. Деякі з них плакали, але то вже був не плач, а якесь напівтваринне виття з відчаю.
Така була подорож у тих найщасливіших. А що ж у тих, хто залишився ще в кримському таборі, наджидаючи батьків, або рушив пішки чи поплив морем?
Оце все і пригадала Любка Запорожець, коли від страху вискочила з вагона на тій розбомбованій вузловій станції. Вона часто думала про своїх друзів з табору. Згадувала Романа. Він лишився в таборі, щоб виїхати останнім. Щоправда, з ним лишилося ще троє.
І все це через неї. Що подумає про неї Роман, який завжди кидав їй на пляжі лісову квіточку і гукав: «Лю-бочко-о!»
Що саме вкладав він у той вигук, може просто дражнився, але Любці здавалося тепер, що то було дружнє, пестливе милування її ім'ям.
У таких ваганнях дівчина і вирішила...
Хлопець із-за неї лишився в такому нещасті. Карати страшною небезпекою загибелі у вирі війни —- це занадто.
Поїзд пішов без Любки. Трохи поплакала, навіть жаль заятрив душу. Але зосталася вірна своїм благорадг ним намірам.
Звідси до Криму поїзди не йшли. Залізнична адміністрація нічого до пуття не змогла їй сказати і про поворот до Одеси. Дівчина вирішила пішки йти від станції до станції. Першу ніч переночувала в залізничній будці. Сторожиха розповіла, що гітлерівці прорвалися далеко на схід, навіть і цю залізничну колію ніби перехопили. Даремно дівчина силкується тут пройти на південь.
— Та я ж повинна, тьотю. Там... мій брат!
— Хіба що так. Шкода хлопця,— побідкалася жінка. І знов ішла Любочка понад залізницею. Справді — наблизилася до лінії фронту. Власне, яка там лінія! Часто почали літати наші й ворожі літаки. Понад колією з'явилось багато страшних, рваних ям від бомб.
Занервувала дівчина, втратила рівновагу. Яка ж була рада, коли біля одного зруйнованого мосту зустріла аж трьох хлопців з Лузанівського табору! Ні одного з них не знала, а зустрічала так, немовби всі вони були близькими її друзями. Вітя Довженко, Боря Гольдін... Третій, мовчазний такий, назвався Аликом.
Це ж просто щастя! Одинока, знервована дівчина вже губилася в мандрах. І раптом — аж троє товаришів! Назустріч Любі кинулися. Той Алик узяв у неї кошик з рук.
Сіли, навперебій розпитували одне одного, хвалилися. Хлопці щиро вговоряли Любу іти разом з ними, бо в Одесі вже осілися гітлерівці... Люба вагалася. Здоровий глузд підказував їй, що хлопці мають рацію. Через Одесу їй уже не потрапити в Крим.
— Ми напишемо твоєму братові Роману, що ти, Любо... Що ти,— розігнався був Вітя заспокоювати дівчину, та так і не знайшов потрібного слова.
Тепер уже вчотирьох їм не страшно було заночувати і в полі, під копицею пирію. У Любочки ще були харчі, вона поділилася ними з друзями. Так і поснули, ганяючії комарів.
Уночі проснувся Алик, розбудив обох хлопців. Попереду, куди вони йшли, чулася стрілянина, в небо злітали ракети. Це було грізною пересторогою. Такі ракети вони вже знали — то фронт. Тільки тепер ті ракети і стрілянина не позаду в них, а попереду. Та чи й розбереш тепер, де те «попереду», а де «позаду». Земля обертом пішла, губилися шляхи, втрачалися надії. Були батьки, теплий спокій і дитячі шкільні принади. Раптом стало небуття, як сон у гарячці...
Чимало днів і ночей вони йшли, і їм щастило не потрапляти до рук ворогів. По селах здебільшого було порожньо. Жінки, бабусі охоче їх приймали. Споряджали в дорогу харчами, напучували чим і як могли. І друзі йшли далі. Зруйновані мости обходили далеким бродом, обминали жахливі пожарища.
Ворожі війська тим часом осідали на окупованій ними радянській землі, садовили комендантів, розпочинали свої мерзенні тилові діла. По селах з уст в уста передавалася жахлива звістка: фашисти нищать радянських людей, знущаються з жінок, убивають комуністів, радянський актив та єврейське населення.
І як не намагалися обходити міста, а якось надвечір на околиці одного з містечок наших мандрівників затримав військовий патруль. Це були перші гітлерівці, яких їм довелося побачити зовсім зблизька.
Боря Гольдін добре розумів німецьку мову. Розумів він і те, що йому за всяку ціну треба ховатися. Хоч в одному селі жінка і заспокоїла їх, сказавши, що Борі нема чого боятися,— хлопець боявся.
Гітлерівські солдати навіть і не розпитували ні про що. Нагримали і повели до коменданта. Робили це з якоюсь особливою пристрастю. Неначе в цих чотирьох радянських виморених мандрами підлітках була і запорука їхньої перемоги на фронтах, і благополуччя цілого фашистського роду.
Комендант сидів за шкільною партою, перекладав папери, щось підписував, у щось вчитувався. Своєю зовнішністю не міг привернути нічиєї уваги і, мабуть, знаючи про це, намагався надолужити все діями. Бо увага сторонніх — то один з елементів, які стимулювали життя Фріца Дейка. Своєю службою на комендантстві в Польщі відзначився як ретельний поборник расової чистоти гітлерівського райху. Колеги та друзі навіть заздрили його вмінню викручуватися в найскладніших обставинах. Він винахідливо вмів «очищати» неарійські народи і... ховати кінці свого злочину. Якісь представники Міжнародного Червоного Хреста чи експедиція святого папи римського наскочили на нього після жахливих оргій у містечку з єврейським населенням. Наскочили десь на третій день після «арійської чистки». Комісія жодного сліду порушень міжнародної етики не знайшла, ніяких скарг не тільки від мертвих, а й від живих не зібрала.
Коли солдат патруля скоромовкою доповів про затриманих чотирьох дітей, Фріц, не відриваючись од
