«На вантажному авто проскочимо через міст аж до хутора біля смолокурні. Не шукайте, а проїздіть собі, ми спинимо. Віктор».
Як веліла Марія Йосипівна, Люба прочитала ці кілька рядків, може, і сотню разів, передихаючи від бігу до стривоженого подією містечка. Нарешті, зіжмакала дрібні клаптички паперу в жмені і по одному викидала непомітно, проходячи поміж сполоханими людьми в містечку.
У згорілих уламках радянської емки стурбована комендатура не знайшла нічого особливого, лише два трупи.
Дивовижна винахідливість у цих радянських партизанів. На цьому ж самому авто вони втікали з того лісу за містечком, коли комендантське військо робило там облаву на них. Вартового вбили. А тепер поверталися на тій же машині назад.
В такій вірогідній версії і доповів комендант про цю подію, завершивши тим «партизанську епопею» біля містечка з стратегічною залізничною станцією та армійськими складами боєприпасів.
Люба цього не знала. Марія Йосипівна наказала їй «вдавати з себе дурненьку», яка шукає своїх батьків. Вона відстала од поїзда і... сама йде «додому, аж за Дніпро».
Біля обгорілої автомашини досі ще товпилися люди, лаялися солдати. Дівчина змішалася з ними, дослухалася, про що говорять люди, намагалася вгадати серед них найприхильніших до «тих партизанів». Вантажні авто зупинялися біля місця події і за хвилину вирушали далі через міст. «Коли б це було вночі,— міркувала дівчина,— можна б якось учепитися і проїхати той міст. А вдень, та ще при такій військовій увазі й пильності на трасі, на мосту...»
Таж треба спробувати з кимсь поговорити, щоб принагідно розпитатись, чи немає якогось іншого проходу через річку. Для початку попросила шматочок хліба:'
— Ось уже другий день не ївши, бабусю,— сплакнула Люба, звернувшись до старої жінки, яка саме щось гаряче розповідала в гурті інших жінок.
— Чия ж ти? — зацікавилася дівчиною.
— Нетутешня я. Ми з-за Дніпра. В Одесі з батьками відпочивали. Мій батько... священик.
На стару жінку не так вплинуло те, що дочка священика лишилася без батьків, як те, що священик по курортах їздить з цілою родиною.
— Багате ж у вас село, дочко, балують свого священика. А він... рясу наопашки і давай бог ноги. Дочку не встеріг...— майже зле виказувала жінка.
Любочка відчула і зрозуміла, що на цій версії вона «горить». Напевне б краще поставилася жінка, коли б той батько був якимсь агрономом, а чи лісником.
— Він уже... зрікся, — знов вигадала, Люба.
— Кого, дочки?
— Та ні, попівства, бабусю. Рахівником уже працюватиме в колгоспі. А мама — вчителька. Вони хороші,— переконувала дівчина, розуміючи, що від реноме батьків залежить ставлення людей і до неї.
— Христино,— гукнула жінка в гурт.— Піди одріж ось малій шматок від моєї паляниці. Батьків позбулася, пішки за Дніпро правиться.
— Сама? — поцікавилася молодша.— То ходім до хати. Наробила проклята війна, що й діти не знаходять теплого місця в своїй країні. А з яких же місць родом, знаєш, де Дніпро?
— А чого ж би я не знала, в школі ж училася.
Молодиця завела дівчину до хати, посадовила за стіл і дала попоїсти. Потім налила в миску літепла, звеліла, як своїй, помити ноги, дещо і переодягти дала дівчині. Люба відчула щирість такої материнської теплоти і насмілилася, не прикидаючись перед жінкою, розпитати про все. На жердці-бо побачила червону, немов піонерську косиночку.
— То ваша була?
Жінка озирнулася на косинку, посміхнулась.
— Моєї доньки Наді. Дев'ятикласниця вже. Вивезли наших школярів десь на Схід...
— Щасливі! Я, тіточко, теж піонерка. То я... вигадала, що батько — піп. Він інженер.
— А я й знала, що... ти вигадала. Попи, дівчинко,
І знов дівчина відчула матір. Яка то родинно щира є наша радянська жінка!
Аж тепер Люба зрозуміла, що може сказати тут значно більше, хоч і не все. Що вона йде з піонертабору, це ж була щира правда, з цим нічого таїтися перед такою тьотею. Але йде не сама, і перед оцим мостом вони розгубилися. Певне, ті троє уже пройшли.
— Тільки ж боюся я вирватись через цей міст. Можуть затримати і не знати, що вчинять, ще вб'ють. А обійти... не знаю, де можна його обійти. Отак і вештаюсь тут у вас. У рурі ночувала, за мостом.
— Уб'ють, прокляті, як є можуть убити, дівчино.
Може б, перечекала в нас оцю страшну війну? Потім... підуть знов поїзди.
— А як же ті троє? Я так не можу. Сама лишусь тут, їжа, затишок, а вони?
— Схоже, що не дуриш, Любочко. Ні, зраджувати друзів не можна! Вірно, хвалю!
Молода жінка якось раптово примовкла, замислилася. Згодом зовсім тихо, як змовниця, заговорила:
— Разом, удвох підемо. Ось тільки повернеться свекруха. Вона лише вчора, ввечері прийшла до мене теж звідти, з-за мосту. Виведу тебе до своїх, а там... буде видно. Бо тут уже допитуються активістів.
— А ця бабуся, ваша свекруха, пустить?
— Чого б їй не пустити, вона розумна жінка... Вчора прийшла пересидіти цю пору. Там у них багато військових найшло, а село мале, тіснота... Ось і вона. Я зараз...— Вихопилася з хати, гомоніли з старою в сінях. Потім увійшли, похмурі обоє, немов посварилися.
— Ну що ж, сама собі господиня, роби, як краще. Дівчину провести треба. Поведеш через луки. Хоч і далі трохи, зате шлях свій. А про те і не вигадуй. Що я тут сама робитиму? Своє полишила, грець з ним. А як і вашого не догляну, он яке пішлося на світі білому! Та чи й потрібне воно комусь з наших людей, таке діється. Дивись, як знаєш, дочко. Я вже стара, а то б... і, не радившись, пішла, як у вісімнадцятому році!
Молодиця навіть усміхнулася при цих словах свекрухи. Захваталася, переодягаючись. Хлібину, кілька пиріжків зав'язала в хустку. Збиралася лише відвести дівчину, а вже відчувала якісь значніші поривання.
— Ходімо, Любочко! Прощавайте, мамо.
Десь за містечком, коли вийшли з останнього двору, спинилися передихнути. Адже більше доводилося підбігати, ховаючись поза оселями. Прокрадалися, щоб не здибати живої душі. Скільки тинів поперелазили, дворів перебігли.
Глухий закуток містечка немов причаївся під переліском. Вийшовши з того двору, який ніби аж у перелісок ускочити розігнався, вони і вибралися з містечка. Десь позаду, в прилеглій до залізничної станції вулиці, досі ще перегукувалися схвильовані пси, інколи лунали поодинокі постріли. А тут, у переліску, таємнича тиша і якась приємно-змовницька солідарність чагарника, молодих дерев та ще якихось розполоханих війною птахів.
— Тепер перепочинемо, Любочко, з'їмо по пиріжку з капустою, та й підемо далі! Бо коли знайдуть...
— Як мені вас звати, тьотю,— заговорила Люба.— Ви вчителька?
— Христиною звати, тьотя Христя буду тобі,— всміхнулася, як рідна.— Вчителькою не була, а на станції працювала багажною кладовщицею.
— Тьотя Христя. Хороше ім'я! У нас у школі був один хлопець, Романом звати... Його мама теж тьотя Христя.
Жінка, як мати, дивилася дівчині просто в очі, коли та говорила. І прочитала в них тривогу, щось більше ніж згадку про того хлопця на ім'я Роман.
— Той Роман не був разом з тобою в Криму? — ніби між іншим запитала.
Любочка чомусь спалахнула, зніяковіло опустила очі. Як ці тьоті прислухаються не до слів, а до трепету душі!
— Був, тьотю Христино. Він... лишився ще там... Через мене лишився... Я так повелася... а він хороший.
І доки зжували по одному великому селянському пиріжку, Люба розповіла все.
