гестапівців, перша куля тобі.
— Один він. На вбитого наведу.
Під двома спрямованими на нього гвинтівками повернувся і повів. Десь глибоко народилася надія, шорстка й колюча, як доля проклятого. Але ж — надія!
Зовсім смеркало, на літню ніч бралося. Тими ж нетоптаними стежками в гущавині лісовій Віктор та двоє саперів вирядили Шостопалька на відчайдушне іспитове для нього бойове завдання.
Перечекали групу авто на шляху, обережно вийшли з рятівного чагарника. Ризикуючи життям, вирішили перевірити відданість Вадима Шостопалька. Насторожено вслухалися, поспішали на шлях до цементової рури, умовленого пункту зустрічі з Шостопальком.
Пробігаючи, натрапили на два трупи гітлерівців. Згадали, озираючись на вбитих, і зрозуміли аж тепер ті два постріли Марії Йосипівни в розвідці, після яких їй довелося так ризиковано втікати з дітьми. А чи ж утекла?..
Добігли і пірнули в метрову руру під високим насипом рокадної автомагістралі. Може, саме по ній і відступали з боями війська генерала Дорошенка? Та коли б справді відступали саме тут, то, певне, зробили б усе, що слід з тими мостами. А мости стоять.
Що тут промарширувала війна, видно з червоточин у землі від авіабомб та снарядів. Але то була війна перегонів: хто кого випередить. Давши тяжкий, непосильний для прикордонних військ бій ворожим танковим частинам, що навально наступали, Дорошенко мусив вивести свої війська в інші місця для з'єднання з регулярними силами лінії фронту. Чи саме тут проходив генерал, маючи на плечах ворога, а чи десь убрід перебиралися його війська, маневруючи в лісах по бездоріжжю? Мости лишилися цілі.
Рокадна магістраль пошкоджень майже не зазнала.
По ній щоразу неслися в обидва боки військові машини з солдатами, а більше — з бойовою технікою ворога.
— Та-ак, браття сапери, генерал надіявся на вашу допомогу! А мости цілісінькі стоять...— бідкався Віктор.
В обидва боки раз у раз мчали авто.
— Тут зовсім зручно очікувати нашого Шостопалька,— говорив далі Віктор уже в рурі.— Та все ж доведеться зробити розвідку до тих ваших об'єктів. Ви певні, що там було закладено все потрібне?
— За яким би чортом нас і посилали сюди, коли б тої певності не було в командування! Я ж сам і закладав з ротним. Під шосейним мостом закладав старшина.
— І я з старшиною там орудував. Це за селом, перед самісіньким лісом,— озвався й Телегін.
— Генерал знав, кого посилати на це бойове завдання... Ну ось що, мінери: зброю треба лишити в тому чагарнику. Особливо гвинтівки.
— Та як же без зброї воювати?
— Хитрістю. На випадок якоїсь загрозливої несподіванки це не так уже й погано. Відступаємо! Адже ми таки в тилу у ворога.
— Воювати все одно мусимо!
— Воювати мусимо, це правда,— згоджувався Віктор з думкою Телегіна.— Але в цих умовах воювати треба розумно. Чув, Вадим казав, що є в них наказ — нищити на місці радянських партизанів?
— Коли розібратись розумному фашистові, то ми й не партизани, а армійські сапери. Бойові сапери, товаришу командире! Завдання ще не виконали.
— А виконаємо будь-що!
— І все ж таки тепер ми — партизанська група. Відрізані од своїх частин... Мусимо воювати в будь- яких умовах! — вів далі Віктор.
— Віднісши зброю в перелісок?
— Так, Костю. В цьому разі, віднісши. Партизан діє так, як велять умови.
— То, може б, краще вартувати по одному в цій дірі, а решта сидітимуть десь у переліску,— запропонував Старовойтенко.
На тому і погодилися. За пропозицією Старовойтенка, помірялися на багнеті, кому першому лишатися в рурі. Припало наймолодшому серед них Луці Телегіну. Отже, він лишається в рурі, а двоє із зброєю при першій нагоді відходять до найгустішого чагарника. Той чагарник тягнувся понад шляхом, що вів на залізничну станцію. Заодно вирішили стежити за рухом на станцію. До того ж тим шляхом можна було дійти і до крутих берегів річки, через яку перекинуто залізничний міст!
Про те, що гестапівці можуть шукати тут партизанів, випало й з голови. Великий, типово партизанський ліс лежав по другому боці шляху. Безкраїй і густий, він спирався на річку, за якою на десятки кілометрів тягнувся далі аж до кордону. Саме в цьому лісі і шукатимуть фашисти.
Партизани проскочили в перелісок, несучи гвинтівку і мінне спорядження Телегіна. Мінятися умовились щогодини, аж доки не з'явиться Шостопалько.
— А якщо він і зовсім не з'явиться? — висловив думку Старовойтенко.
— Не може бути!..— нервово збудженим голосом заперечив Віктор. І лише за мить поміркованіше додав:— Чорт їх розбере, цих куркуленків, які вміють так щиро каятись.
— І клястись.
— Так, і клястись життям. Та не будемо себе терзати найгіршим. Спочиньте, товаришу Старовойтенко. Вам іти другим на пост.
Сапер тільки зітхнув і ліг, не головою під кущ, а ногами. Віктор мовчки схвалив цю передбачливість. Партизани! Чудне і не зовсім звичне слово. А скільки в ньому змісту — тривожного і героїчного, скільки небезпеки і шалу!
«Пар-ти-зани!» — ледве не вголос проказав Віктор ще раз. І теж присів за кущем так, щоб весь час не спускати з ока частину шляху з рурою. Ніч тужавіла, перемігши повечірні присмерки. Затухали і віддалені постріли гармат. Чи це ще й досі віддаляється фронт, а чи війська обох сторін зробили передишку перед наступним, ще гарячішим боєм.
Тільки шлях усе ще не стихав, був забитий машинами, мотоциклами, гарматами, навіть танками. Віктор аж здригнувся від раптової згадки про бойове завдання саперів: перетяти цю військову артерію ворога. Перетяти, затиснути в кулаці і наслати на них нашу авіацію. Але чи ж перетнеш? Певне, по незруйнованій залізниці сюди підвозять техніку, боєприпаси. Недарма ж шляхом від станції особливо густо йде на автомагістраль тяжка військова техніка.
Поглянув на годинник. Стрілки чітко світилися, наближалася пора зміни.
— Товаришу боєць! — тихо озвався, як умовилися вони, не називаючи ім'я.— Товаришу боєць, на пост.
Старовойтенко підвівся спросонку.
— Значить, таки без зброї? — запитав, позіхнувши.
— Без зброї. Скажете йому, нехай швидко ховається в перших кущах, а я зустріну.
— Єсть, капітане! — відкозиряв Старовойтенко. То був дружній жарт, Віктор гаразд це зрозумів. А як мобілізує ця фраза! «Єсть, капітане!» — мовив Старовойтенко і, ніби сам підбадьорений тою фразою, став на ноги, рушив на пост. За ним пройшов і Віктор до краю чагарника. Вся їхня зброя: дві великих торби саперного спорядження для виконання бойового завдання, гвинтівки, автомат, навіть протигази — все лишилося в густому чагарнику.
Маленька перерва в рухові на магістралі. Старовойтенко рвонув і без зупинки добіг до рури, яка навіть вночі чорніла, мов роззявлена паща звіра. Сапер впав і спритно поплазував борозною до рури, приховуючись від яскравих променів з фар нової групи авто.
Перехрестилося світло зустрічних автомашин саме на рурі. Але як не вдивлявся Віктор, сапера не побачив у борозні.
— Ну, пощастило! Здається, проскочив...— не зовсім упевнений в тому вголос заспокоював себе Віктор.
І раптом обірвав думку.
Вантажне авто, яке йшло десь із райцентру, спинилося, трохи не доїхавши до рури. Снопи світла з фар убивче застигли вздовж шляху, висвітлюючи місце над рурою. Вікторові здалося, що гітлерівці в останню мить помітили, як Старовойтенко вповзав у її отвір.
З кузова вискочило шестеро солдатів з автоматами напоготові, 3 кабіни шофера вийшов, видно,
