натякнули про це.
— Натякнув? — Льотчик блискавично згадав про ті «натяки». Мов окропом обпекли вони сумління людини.
— Пригадую єдине, що ж тут незрозумілого: він дорікав мені недосконалістю, гарбою взивав наші найкращі в світі винищувачі «Мессершмітти».
— Вас це образило?
— Мало сказати, образило. Та за це...
— Все ясно, можна далі не говорити. Ви перший ударили, а він?
«Невже справді цій тупиці все так ясно?» — дивувався льотчик. Та треба ж відповідати.
— Він? Та я вже і не пам'ятаю... В якому стані він зараз, прошу? Можна з ним побачитись?
— Цілком нормальний стан. Запевняє, що коли б ви перший не вдарили його, то він побив би на вашій голові стілець. Завзятий! Запевняє, що саме ви змушені були оборонятися і, на щастя своє, перший ударили. Власне, після його допиту поліція не має права тримати вас далі під арештом.
— А його?
— Він...— поліцай допитливо подивився на Горна.— Він комуніст. Ви знали про це? До того ж хоч і комуніст європейського континенту, але якось-то пов'язаний з тою державою... Дивовижна держава: всі комуністи світу в'яжуть свою долю саме з нею!
— Це безглуздя, що ви... говорите? — раптом заявив Горн, ледве втримавшись, щоб не сказати якоїсь грубості. Йому стало соромно перед комуністом. Блискавично уявилися нові жахи, які судилися комуністові поза межами цієї нейтральної країни, хоч вона поквапилася вже взяти його в залізо. Поки що лише в залізо, а потім і... вогонь, безглузда смерть в «стерилізаційній суспільства»... Хоч зараз Горн відчував тільки сором, але чому ж так намагався свідомістю переконувати себе, що саме ці, а не інші, може, і сильніші для патріота почуття зачіпали його. Щось принципово більше заперечував. Словами ж переконував поліцейського.
— Це безглуздя, прошу повірити мені. Ми обидва німці, трохи випили, зрозуміло, самі й помиримося.
— Стривайте, стривайте. В тім і лихо, що той категорично заперечує п'янку.
— Ідіот! Прошу очної ставки і... припинення цієї комедії.
Поліцейський не зовсім дружньо зреагував на ту сміливу заяву, але так уже повелося в цій країні: до вихваток німецьких підданців ставитися з поблажками. Адже це... німці! Он Росію перемагають! Сталінград, Москва... Курськ!..
Усі ці міста чомусь давно вже випали з щоденних інформацій. Та й самі інформації стали навдивовижу скромні: «Без змін...» Але ж це... гітлерівці!
— Хвилинку. Зараз запитаю обера.
І вийшов. Горна мучили докори совісті, переборюючи якісь інші відчуття гідності капітана збройних сил Німеччини. В голові страшним калейдоскопом промайнула ота остання розмова в номері готелю, скандал і арешт, нудні безконечні слідства, допити. Як гарячою фарбою обдало всього, коли пригадалися перші зустрічі з поліцією і палкі запевнення поляка, що він німець. Як нелюдяно повівся тоді капітан Горн, різко заперечивши те твердження комуніста. Адже це людина майже вічного запілля! Яке мав право син рурського гірника Ганс Горн топити цю людину?
За звичкою вдарив кулаком у долоню другої руки, пройшовся по брудній поліцейській кімнаті. Гостро відчув специфічно поліцейський дух цієї установи, пропахчені димом тютюну кімнати, стільці, папери. Відчинилися двері, першим увійшов Лужінський. За ним — знайомий слідчий і двоє вартових. Руки Лужінського були закладені за спиною, на них сором'язливо шелестіли металеві наручники.
— Здрастуйте, Станіславе,— звернувся льотчик, шукаючи розрядки своїм пригніченим почуттям.
— Вітаю,— в тон йому обізвався Лужінський, гостро вдивляючись просто в очі. Неважко було зрозуміти той запитливий погляд. Горн витримав його, чим запевнив, що він досі словом ще не обмовився про острів і дітей. По тому, як полегшено зітхнув Лужінський, навіть усміхнувся, зрозумів, що саме цього найбільше боявся комуніст.
— Я хочу висловити вам подяку і сердечно прошу пробачити мені. Ви з благородних намірів навіть не призналися, що спочатку я впоїв вас у ресторані, напився сам і потім у своїм номері ще й образив...
— Дрібниці, гер Горн. Коли б ви з метою оборони не паралізували своїм ударом мій розмах стільцем, то було б значно гірше. Дрібниці. Ось тільки мене чомусь навіть закували в наручники. Це зовсім не схоже на добропорядне ставлення до політемігрантів.
Капітан Горн енергійно запротестував. Це, зрештою, його справа честі, справа гідності капітана повітряних сил німецької армії!
Цей енергійний протест зробив свою справу. Адже протестував ас повітряних сил армії Гітлера! Для поліції нейтральної Іспанії це ім'я не було нейтральним.
З Лужінського зняли наручники і обох відпустили до готелю. Щоправда, відібрали підписки про невиїзд, доки не вирішаться остаточно справи Лужінського. А їх личило вирішувати в Берліні, до якого в ці військові часи дістатися ставало все важче.
В такому благородному пориванні капітана Горна не було чогось награного, нещирого. Він і на самоті визнавав, що ця зустріч і зближення його з польським комуністом Лужінським впливала на краще в його загальнолюдських настроях. Він частіше почав згадувати Рур, де його батько, певне, й досі працює на шахті. Як шкода, що дитячі і юнацькі роки прожиті не разом з ним. Можливо, конфліктом між матір'ю та батьком і досі пояснюються його, Ганса Горна, ідейні роздоріжжя, які раптом стали аж тут такими ясними...
Аж до пізньої весни жили в Мадріді на увазі поліції. Нікуди не з'являлись, але і не випадали з тої щоденної уваги. Нарешті, обох покликали в центральну канцелярію, де вручили документи про висилку з Іспанії до Берліна! Радіти, а чи сумувати? Якось і не спромоглися за нагальним клопотом розібратися в усьому. Для капітана це був майже ідеальний вихід з такого непевного становища. А для комуніста Лужінського?
Єдине, за що вхопився в першу мить: висилають без поліцейського супроводу! Без поліцейського супроводу аж до першого пункту міжрайонної гестапівської комендатури в Перпіньяні!
— Можете покластися на мене,— трохи самозакохано запевнив Горн Лужінського в поїзді. Льотчик досі ще не знав про втечу комуніста з концентраційного табору, про те, що легальне повернення його до Берліна рівнозначне смерті.
— Дякую,— тихо мовив підпільник.— У росіян на такий випадок є чудове прислів'я. «На бога надійся, а сам не плошай!» Мудре прислів'я, га?
Льотчик акуратно склав документи на обох і заховав до спідньої кишені. Їх тільки-но перевірили востаннє іспанські прикордонники, кинувши тим самим обох емігрантів із своєї голови. Лужінський сидів у купе навпроти Горна і пробував збагнути настрій льотчика. Акуратність — це не єдина типова ознака вихованого націстами німця. Але і ця ознака важлива.
Зовсім байдуже поліз до кишені за куривом. Коли Горн звернув увагу на той клопіт свого супутника, Лужінський уже тримав сигарету в зубах, марудно видобуваючи з якоїсь кишені запальничку. «Невже запалить?» — занепокоївся Горн, озирнувшись на купе. Воно було порожнє, бо навіть той поліцейський, що супроводжував їх до кордону, попрощався під час останньої перевірки документів.
— Вийдім, я теж запалю,— таки не витримав льотчик, щоб запобігти неминучому порушенню залізних правил німецької акуратності: в купе поїзда не палять.
— Ах, пробачте. Так, так, давайте вийдемо. Я, знаєте, трохи збуджений. Така невідомість, погрозлива невідомість.
— Не раджу вам нервувати, Станіславе, ви ж бо... зі мною!
— Дякую, гер капітан. Цілком покладаюся на вашу добропорядність. А це справді хороше, шо ми вийшли з купе. Такий чудовий вечір. Вам добре відомі ці благословенні краї?
Капітан через плече озирнувся на «благословенні» краї за вікном вагона. Поїзд неначе розганявся, щоб завидна проскочити якусь безладно зарослу перелісками напівгірську місцевість.
— Східні Піренеї!.. Щоб добре відомі, то й не похвастаюся. Коли летиш через них, рельєф нівелюється. Та й не дивимося ми на нього... На кордоні ми зобов'язані з'явитися до комендатури в Перпіньяні. Поїзд не спиниться аж до тої станції, можна ще і задрімати б.
— З досвіду знаєте, а чи повідомив той, на кордоні? — перепитав Лужінський, теж напівбайдуже оглядаючи зарослі лісами пагорки.
