З тим і поїхав. Я думав, що чоловік допетрав, що з нього кожухи шиють. Де там: якось прителіпується ще з одним таким, як сам:
«Оце, Василю Івановичу, той чоловік з магнітофоном, про якого я вам казав А бідончик, - зашепотів, - ми он у тих кущах лишили. Поки запишемо, ви постарайтеся. Гроші даємо одразу...»
Вони пішли - я людям у село переказав. Коли мала бути північ, кортить, знаєте, самому подивитись, як вони раків «писатимуть»... Місяць світить - я за кущ заховався. Бачу, сидять оба, як бузьки, оддалік, то на годинники, то на берег поглядають.
«Щось не видно тих раків», - сопе той, що з магнітофоном.
«Зачекай, іще рано».
«А що, як нас старий шкарбун надув?»
«Нічого страшного, не буде раків, самі посвищемо й запишемо. Ото стара печериця за голову візьметься, як доведеться медком платити!»- хихикають обидва.
У цей час з вільшини почувся свист.
«Включай магнітофон!»- зашепотів журналіст.
Тим часом свист посилився, за ним почувся тріск, і з кущів виповзла зодягнена в кожух навиворіт одна фігура, за нею друга, третя, четверта... Свищуть і повзуть. Мої герої напочатку скам'яніли, тоді як рвонуть. А тікати, крім як через потічок, нікуди. Бовть у воду один, за ним другий, а «раки» за ними навздогін... Гнали мало не до села, потім повернулися.
«Ну, - кажуть, - нанашку, посвистали ми їм - десятому заповідатимуть!»
- Більше той кореспондент не приходив? - сміюся і я.
- Де там, донині бідон у мене... Даруйте, але щось там біля вулика негаразд. Посидьте, я зараз.
Та нанашкова розповідь навіяла мені минуле. Я тоді вчився у школі. Ціле літо з глухонімим Григорієм пасли корів, рибалили, ходили по гриби. Раз увечері приходить він до мене.
- Давай підемо до Макара в огірки, - показує мені на мигах.
- Як же ж ти той огірок в темряві намацаєш? - відказую йому також на мигах.
- Будемо качатися по рядках, щось тверде намацаємо - як не грудка, то обов'язково огірок.
Пішли.
- Ти, - показую Григорію, - лягай на рядок і катай під гору, я ж- з гори до левади.
Успіх нам був забезпечений - у моїй кишені вже було три огірки. Та все зіпсував Григорій: кожний знайдений огірок він супроводжував вибухом радості.
Коли це чую картоплинням: чап-чалап! Чап-ча-лап!
Ну як ти Григорію про це повідомиш, як він і досі галасує.
Прискорив я «оберти» - і в лози.
- То це ти по огірках качаєшся?!
Промчався повз мене Гриша, сопучи, мов паровоз. Макар - за ним... Коли це чую, мій товариш бовть у воду...
Сиджу в кущах, а комашки в усі місця печуть. Та де дінешся, як Макар поруч з буком стоїть. Терплю!
Наступного дня, хоч і опух від отих комашок, усе ж ходив гордим - перехитрив-таки дядька Макара.
Тепер Макар, як і нанашко, пасічникує у нашому селі. Як зустрінемось і згадаємо про той випадок, він сміється:
- Думаєш, я не знав, що ти в лозах сидиш? Знав так, як і те, що там комашки замість мене тобі насолять, щоб пам'ятав довго...
Тим часом Василь Іванович уже повернувся і тепер розповідає, що сильніший рій бджіл напав на слабший.
На столик сідає бджола, тре огрубілими од пилку жовтими ніжками по черевцю та все силкується злетіти.
- Забагато, неборако, вгрузила, - підставляє нанашко руку і, коли та виповзає на верхівку пальця, підкидає бджолу догори: - Що вже за працелюбна комаха, - супроводить бджолиний політ лагідним поглядом добрих очей. - Від світання до смеркання трудиться, і то не для себе, для всіх дбає. Це б декому із людей не зашкодило б такому повчитися, бо розвелися тепер і такі, що їм усе на світі байдуже, аби лишень щось собі загребти. Розповідав якось нам один чоловік, що в одному місті чи то хтось там не догледів, чи як уже там було, але зруйнували під забудову старовинні каземати, де колись опришки сиділи. «Ну і що? Хіба мені від того хліба з салом поменшає?»- відказав на те один чоловік, з нашого ж таки села...
Або візміть Юрка Квасолю. Він у нас всякі фиглі-миглі з дерева різьбить і з бесагами вештається по курортах. Серед відпочиваючих різні трапляються, побачать таку цяцьку: «Ох! Ах! Яке чудо мистецтва!»- і хапають сувеніри на згадку про Карпати. А їм, отим «сувенірам», до справжнього мистецтва, як землі до неба. Ну, та Квасолі того й треба. Як кажуть: «Не зівай, Хомо, на те й ярмарок». Тут-то він перший. А торік, як нову школу побудували: «Йди, - кажу, - Юричку, поможемо паркан зробити, щось вирізьбиш дітям на згадку». Де там, витріщив сліпаки:
«Як тобі треба - йди! Мені це ні до чого, мої діти вже давно в інститутах!»
«Скажи, Юричку, що ти після себе людям лишиш? Оці цапки з орлами чи отой свій «барліг», двометровим парканом обгороджений?»
«Тобі то що? - нахмурився. - Не ти мені дав, не тобі й про це питати. Радянська влада он мовчить, а ти розходився!»
Що ти їм скажеш. Обгородилися такі Юрички правами, а на те місце, де мала би бути совість, і глянути не хочуть. Та й, по правді сказати, таким людям і в минуле ліньки глянути. А воно, наше минуле, бодай би його і не згадувати... Бачите колгоспні кошари? Так ото навкруги всі найкращі грунти мав під собою пан Яблонський. Наші пісні толічки - по верхах. Там, де тепер молодий ліс. Посієш, бувало, жито, приходять жнива, збереш на три рази хліба спекти і- зуби на полицю. Пан Яблонський їде було біля наших моргів, зупиниться, ще й кепкує: «Ото газди, в житі й кіт не заховається!»
Дєдьо впросили вчителя, і той узяв мене до школи за сторожа. Десь всередині зими, пам'ятаю, така худерлиця знялася - білого світу не видно. Каже мені вчитель:
«Підемо, Василю, провідаємо Данила Куріпку, щось його діти до школи не ходять». Я часто, знаєте, супроводжував учителя, бо він у нас був новенький і не знав, де хто живе. Приходимо до Куріпки, лишень двері відчинили, як на нас вдарило спертим повітрям, перемішаним з їдким димом... Вірите, аж у голові замакітрилося. Протираю очі. Господи! На печі на мішку лежить спухла, як колода, стара баба. Очі зажмурені. Лежить і стогне. Під постіллю кувікає брудне, сухе, як хорт, порося. Біля печі стоїть жінка, пробує розпалити вогонь, а трохи далі, в запічку, світять голодними оченятами п'ятеро обідраних дітей.
Учитель привітався, молода жінка глянула на нього так, що той опустив очі.
«Я ваш учитель, - сказав, - по перепису маєте двоє дітей і мусите їх пускати до школи».
«Йой, пане, що ви таке кажете, - мовила жінка. - Бачите, яка зима люта. Не те що до школи, надвір не маю їх у чому пустити. Мені голова сохне, звідки постаратися дощок нені на домовину, а вам, пане, школи забаглося!»- дорікнула й заплакала.
«Жіночко, я вам не ворог, але не робіть дітям кривди, бо лишаться неписьменними і колись будуть на вас нарікати».
«Йой, учителю, я би небо прихилила їм, - полагіднішали її очі. - Та бог свідок, не маю звідки. -
Поспіхом утерла сльози й кивнула на дітей: - О, вже полуднє, а вони ще й дрібку в роті не мали - два рази на день їмо, бо лишилася чвертка міха борошна і корець бульби. Тим мусимо дотягнути до нового хліба. Йой, пане, - розридалася, - десь людям смерть дітей забирає, а тут і не загляне...»
Учитель ледь стримувався од сліз і, аби якось перевести розмову, запитав:
«Де ж ваш чоловік?»
«У пана Яблонського на стайнях».
«То щось заробить», - намагався розрадити її.
На те молодиця махнула рукою:
«Думаєте, ця нужда нами зароблена? Колись Данило працював у лісі. Мали ми там хатину, грунтець пан виділив, та й сяк-так з лихом боролися... Чотири роки тому панський гайдук упіймав у лісі Марунякового хлопчину, як той дерево рубав. Хтів хлопця побити, та мій вступився. Гайдук поскаржився панові, а в того
