1Q84. Книга третя

наскільки треба щодня стимулювати, яке фізичне навантаження корисне, а яке надмірне.

На обід їла овочевий салат і фрукти. Пополудні здебільшого сідала на диван і читала книжку, а потім на короткий час засинала. Надвечір упродовж години готувала їжу й приблизно о шостій вечеряла. Коли сонце ховалося за обрій, виходила на веранду й, сидячи на садовому стільці, спостерігала за дитячим парком. О пів на одинадцяту лягала спати. Так повторювалося щодня. Але подібне життя вона не вважала особливо нудним.

Вона зроду не була схильною до спілкування з людьми. Не відчувала незручності, якщо тривалий час ні з ким не зустрічалась і ні з ким не розмовляла. У початковій школі майже не контактувала з однокласниками. Точніше кажучи, коли не було потреби, ніхто з нею не говорив. У класі вона була незрозумілим чужорідним елементом, якого треба уникати й обходити мовчанкою. Аомаме вважала таке ставлення до себе несправедливим. Якби в цьому була винною вона сама, то, можливо, змирилася б. Але ж вона нічим не завинила. Щоб вижити, їй змалку довелося тільки мовчки виконувати батьківські накази. Тому перед шкільним обідом голосно промовляла молитву, в неділю разом з матір'ю ходила по місту, навертаючи людей до їхньої віри, з релігійної причини пропускала екскурсії до буддійських та синтоїстських храмів, відмовлялася від різдвяних вечорів, жодним словом не перечила, коли її змушували одягати поношене вбрання з чужого плеча. Однак ніхто з однокласників нічого не знав і не старався дізнатися про такі обставини її життя, її тільки цуралися. І навіть учителям вона, очевидно, була тягарем.

Звісно, Аомаме могла казати батькам неправду. Казати, що перед щоденним шкільним обідом промовляє молитву, а насправді цього не робить. Однак не хотіла так чинити. Бо, по-перше, не хотіла брехати перед Богом, незалежно від того, є він чи ні, а по-друге, по-своєму обурювалася ставленням однокласників до себе. «Якщо хочете цуратися мене, то цурайтеся, — думала вона. Щоденною молитвою скоріше кидала їм виклик. — Справедливість на моєму боці».

їй було тяжко, вставши рано, переодягатися, щоб іти до школи. Від напруження в неї часто наставав розлад шлунка й іноді нудило. Була гарячка, боліла голова й німіли руки та ноги. А проте вона ні разу не пропустила шкільних занять. Бо якби пропустила один день, то, напевне, захотіла б пропустити ще кілька днів, а тоді взагалі відхотіла б одвідувати школу. Це означало б, що програла однокласникам і вчителям. Якби її не стало в класі, всі вони, мабуть, полегшено зітхнули б. Та Аомаме не хотіла дати їм такого полегшення. А тому, хоч як було прикро, понад силу вирушала до школи. І, зціпивши зуби, терпеливо мовчала.

Її теперішнє перебування у квартирі багатоповерхового будинку, навіть на самоті, порівняно з тодішнім жорстоким становищем, не було обтяжливим. Зберігати мовчанку, залишаючись самій у квартирі, здавалося їй набагато легшим і природнішим, ніж серед загального радісного людського гамору. Вона мала що читати. Тож узялася до Пруста, якого подарував їй Тамару. Однак стежила, щоб прочитати за день не більше, ніж двадцять сторінок. Буквально слово за словом, за певний час, тільки двадцять. Прочитавши таку порцію, брала в руки іншу книжку. А перед сном обов'язково прочитувала кілька сторінок «Повітряної личинки». Бо її текст, який писав Тенґо, був для неї посібником для життя 1Q84 року.

Слухала й музику. Касети класичної музики, які господиня з Адзабу прислала в картонній коробці. Її різноманітні види й форми — симфонії Малера, камерні твори Гайдна, музику Баха для клавесина й органа. Серед них була й «Симфонієта» Яначека. Щодня під її звуки Аомаме мовчки виконувала силові вправи.

Поступово наставала пізня осінь. Аомаме мала таке відчуття, ніби з кожним днем її тіло стає прозорішим. І намагалась якомога менше думати. Та, ясна річ, зовсім ні про що не думати не могла. Порожнечу завжди щось заповнювало. Однак принаймні тепер вона не відчувала потреби когось ненавидіти. Ні однокласників, ані вчителів… Не була вже безпорадною дитиною, якій силоміць нав'язують віру. Не потребувала ненавидіти чоловіків, які завдають жінкам побоїв. Гнів, який досі, ніби приплив, закипав у її організмі — схожий на шалене бажання ні з того ні з сього вдарити в стіну перед очима — непомітно кудись зник. І невідомо чому більше не повертався. Це втішило Аомаме. Вона більше нікому не хотіла завдавати удару. Як і собі.

Коли вночі не могла заснути, думала про Тамакі Оцуку й Аюмі Накано. Заплющивши очі, яскраво згадувала, як обіймала їх. В обох було м'яке, чудове й тепле тіло. Ніжне, загадкове. У ньому кружляла свіжа кров і рівномірно, благодатно калатало серце. Чулося зітхання й хихотіння. Тонкі пучки пальців, тверді соски, гладкі стегна… Та їх уже немає на цьому світі.

Безшумно й непомітно, мов темна м'яка вода, душу Аомаме заполонив смуток. І тоді з усієї сили вона перемикала свої спогади на Тенґо. Зосередившись, згадувала, як в аудиторії після уроків упродовж однієї миті стискала його, десятирічного, руку. І ця мить викликала в її мозку образ тридцятирічного Тенґо, що перебував на дитячій гірці. Вона уявила собі, як дужі руки його, дорослого, стискають її в обіймах.

Він майже був на відстані простягненої руки. «І наступної миті я могла його торкнутися», — подумала Аомаме. Вона заплющила очі й занурилася думками в таку можливість. Усім серцем віддалася мрії.

«Та якщо я зможу з ним зустрітися, то що маю робити?» — тремтіла Аомаме. Коли не існувало реальної точки дотику до нього, все було набагато простішим. Зустрітися з дорослим Тенґо залишалося тільки мрією, всього-на-всього абстрактною гіпотезою. А от тепер, коли вона побачила справжню постать Тенґо, його існування стало чимось украй потрібним і важливим. Аомаме будь-що хотіла з ним знову побачитися. Опинитися в його обіймах і зазнати щедрої ласки. Від самої думки, що це може не здійснитися, її душа й тіло, здавалось, от-от покинуть одне одного.

«Можливо, перед рекламним щитом з тигром фірми «Ессо» мені треба було пустити собі в голову кулю калібру дев'ять міліметрів?» — згадувала Аомаме. А якби була натиснула гашетку, то, напевне, не залишилася б живою і не віддавалася б таким болісним роздумам. Однак вона ніяк не могла натиснути гашетку. Почула голос. Хтось здалека називав її прізвище. Коли в її голові спалахнула думка, що, може, ще раз удасться зустріти Тенґо, вона вже не могла вкоротити собі життя. Навіть якби завдяки цьому, як казав лідер, Тенґо не загрожувала б небезпека, іншої дороги вона не могла вибрати. В цьому був такий сильний струмінь прагнення жити, що виходив за межі будь-якої логіки. «В результаті я запалилася нестримною жагою до Тенґо, — подумала Аомаме, — передчуттям безперервної спраги й відчаю». І це, як збагнула вона, надавало сенсу її подальшому життю. Надія стає для людини двигуном і метою життя. Без неї вона не може жити. Це чимось схоже на кидання монети. Якою стороною монета випаде, невідомо, поки не опиниться на землі. Від самої думки про це серце стискається так сильно, ніби всі кістки в тілі скриплять і зойкають.

Аомаме сіла за стіл і взяла в руки пістолет. Відтягла назад затвор, загнала патрон у патронник, великим пальцем звела курок і вставила дуло в рот. А коли вказівному пальцю правої руки додала трохи сили, то болісна невизначеність образу зникла. «Залишилося ще трохи. Ще один сантиметр, ні, п'ять сантиметрів, цей палець протягну всередину і перейду в мовчазний, без жодного смутку, світ. Тільки одна мить болю, а після неї настане милосердне ніщо». Вона заплющила очі. З рекламного щита фірми «Ессо», тримаючи в лапах заправний шланг, усміхався тигр. «Впустіть тигра у свій бензобак».

Аомаме вийняла з рота дуло пістолета й повільно хитнула головою.

«Не можу вмерти. Перед верандою видно парк, у парку — дитячу гірку, й поки є надія, що, можливо, повернеться Тенґо, не можу натиснути на гашетку», — вирішила вона. Така можливість зупинила її в останню мить. Мала таке враження, ніби в її душі зачинилися одні й відчинилися другі двері. Поволі, безшумно. Аомаме відтягла затвор назад, вийняла патрон з патронника, поставила запобіжник і знову поклала на стіл. А коли заплющила очі, то помітила, як щось малюсіньке, наче блискітки, випромінюючи тьмяне світло, поступово зникало. А що це було, вона не знала.

Сидячи на дивані, Аомаме зосередилася на сторінці «На Сваннову сторону». Вимальовувала в уяві картину, описану в романі, намагаючись позбутися інших непрошених думок. Надворі почався холодний дощ. За прогнозом погоди, який передавало радіо, спокійний дощ мав тривати до наступного ранку. Фронт осіннього дощу, закріпившись над просторами Тихого океану, не збирався нікуди пересуватися. Як людина, що заглибилася в самотні думки, забувши про час.

Невже Тенґо не прийде? Небо всуціль заволікли густі хмари, й Місяців не було видно. Однак Аомаме вийде на веранду й, попиваючи гаряче какао, спостерігатиме за парком. Не спускатиме очей з дитячої гірки під дощем, поклавши напохваті бінокль і пістолет, готова одразу вибігти надвір. Бо для неї це — єдиний змістовний вчинок.