— Якщо ви захочете, пане професоре.
— Коли ми будемо у Ванікоро?
— Ми вже прибули, пане професоре.
Я піднявся на палубу у супроводі капітана Немо і почав жадібно оглядати обрій.
На північному сході підносилися два вулканічних острови неоднакової величини, оточені кораловим рифом, що мав сорок миль в окружності. Ми були перед островом Ванікоро, який Дюмон-Дюрвіль назвав островом Відкриття, і саме перед маленькою гаванню Вану, розташованою під 16°4? південної широти і 164°32? східної довготи. Земля, здавалося, була вкрита зеленню від берега аж до внутрішніх вершин, над якими підносилася гора Капого заввишки чотириста сімдесят шість туазів[46] .
«Наутілус», проминувши зовнішню ограду із скель, ввійшов через вузький прохід і опинився поза лінією прибою, де море було завглибшки від тридцяти до сорока брасів[47]. У тіні зелених тропічних рослин я помітив кількох дикунів, які з надзвичайним здивуванням стежили за нашим наближенням. Довге чорнувате тіло, що посувалося вперед по поверхні води, напевне здавалося їм якоюсь страшною китоподібною твариною, якої слід було боятися.
У цей час капітан Немо запитав мене про загибель Лаперуза.
— Про це знає весь світ, капітане, — відповів я.
— А чи не могли б ви мені розказати про те, що знає весь світ? — запитав він трохи іронічним тоном.
— Дуже охоче.
Я розповів йому про останні дослідження Дюмон-Дюрвіля. Ось короткий виклад цих фактів.
Лаперуз і його помічник, капітан де-Лангль, були послані в 1785 році Людовіком XVI у кругосвітнє плавання. Вони вирушили на корветах «Буссоль» і «Астролябія», які більше не повернулися.
У 1791 році французький уряд, не без підстав занепокоєний долею двох корветів, спорядив два великих фрегати «Розшук» і «Надію», які вийшли з Бреста 28 вересня під командою де-Брюні д’Антркасто. Через два місяці з розповіді якогось Боуена, командира корабля «Ельбермаль», довідалися, що біля берегів Нової Гвінеї помічені уламки кораблів, які зазнали катастрофи. Але д’Антркасто, не знаючи про це повідомлення, — досить сумнівне, між іншим, — попрямував до островів Адміралтейства, позначених у рапорті капітана Гунтера як місце аварії кораблів Лаперуза.
Ці розшуки були марні. «Надія» і «Розшук» пройшли навіть мимо Ванікоро, не зупиняючись; одним словом, ця подорож була дуже нещасливою, бо вона коштувала життя д’Антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам з його екіпажу.
Перший, хто знайшов незаперечні сліди загиблих, був капітан Дільйон, досвідчений моряк, який добре знав Тихий океан. 15 травня 1824 року його корабель «Святий Патрик» проходив мимо острова Тікопія, одного з Ново-Гебрідських островів. Там один тубілець, що приплив на пірозі, продав йому срібний ефес шпаги, на якому ще видно було сліди вирізаних літер. Цей тубілець, крім того, розповів, що шість років тому, під час свого перебування на Ванікоро, він бачив там двох європейців, які служили на кораблях, що розбилися багато років тому об підводні рифи острова.
Дільйон здогадався, що мова йде про кораблі Лаперуза, зникнення яких схвилювало весь світ. Він вирішив іти на острів Ванікоро, де, як говорив тубілець, знаходилися численні уламки загиблих кораблів, але вітри й течії перешкодили йому.
Дільйон повернувся в Калькутту. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство і Ост- Індську компанію. Корабель, який назвали «Розшук», був відданий в його розпорядження, і 23 січня 1827 року Дільйон вирушив з Калькутти у супроводі французького представника.
Після кількох зупинок у різних пунктах Тихого океану «Розшук» 7 липня 1827 року кинув якір перед Ванікоро, в тій самій гавані Вану, де перебував тепер «Наутілус».
Там Дільйон знайшов численні залишки аварії: залізні інструменти, якорі, блоки, каменеметальну мортиру, вісімнадцятифунтове ядро, уламки астрономічних приладів, кусок гакаборта і бронзовий дзвін з написом «
Дільйон для поповнення своїх відомостей залишився на цьому нещасливому місці до жовтня. Потім, покинувши Ванікоро, вирушив до Нової Зеландії, а 7 квітня 1828 року причалив у Калькутті; після повернення до Франції він був ласкаво прийнятий Карлом X.
У цей же час Дюмон-Дюрвіль, не знаючи про відкриття Дільйона, вирушив у зовсім іншому напрямі шукати місце аварії кораблів. І справді, за словами одного китолова, у дикунів Луїзіади і Нової Каледонії нібито бачили медалі і хрест святого Людовіка.
Дюмон-Дюрвіль, командуючи «Астролябією», вийшов у море і кинув якір біля Гобарт-Тоуна через два місяці після того, як Дільйон залишив Ванікоро. Тут він довідався про наслідки, одержані Дільйоном, і, крім того, почув, що якийсь Джемс Гоббс, помічник капітана корабля «Юніон» з Калькутти, висадився на острові, розташованому під 8°18’ південної широти і 156°30’ східної довготи, і бачив там у тубільців залізні бруси та куски червоної матерії.
Дюмон-Дюрвіль, досить збентежений цим, і, не знаючи, чи можна вірити повідомленням газет, вирішив усе-таки йти по слідах Дільйона.
10 лютого 1828 року «Астролябія» зупинилася перед Тікопією, взяла за провідника і перекладача одного збіглого матроса, що поселився на цьому острові, і вирушила до Ванікоро. Сюди вона прибула 12 лютого, об’їхала його підводні рифи близько 14 лютого і лише 20 числа проминула зовнішню огорожу і кинула якір у гавані Вану.
23 лютого багато офіцерів обійшли весь острів і— принесли кілька незначних уламків. Тубільці, які вдавалися до заперечень і викрутасів, затялись і відмовилися провести їх на місце нещастя. Ця дуже підозріла поведінка їх наводила на думку, що вони погано поводилися з тими, хто зазнав катастрофи; і справді, вони, здавалося, боялись того, що Дюмон-Дюрвіль приїхав помститися за Лаперуза і його нещасних товаришів.
Однак 26 лютого, одержавши подарунки і зрозумівши, що їм нічого боятися помсти, вони провели помічника капітана, Жакіно, на місце аварії кораблів.
Там, на глибині трьох-чотирьох брасів, між рифами Паку і Вану, лежали якорі, гармати, залізні й свинцеві чушки, вкриті вапняковими відкладеннями. Шлюпка і китоловний човен «Астролябії» попрямували до цього місця, і на превелику силу екіпаж їхній витяг якір вагою в тисяча вісімсот фунтів, гармату, що стріляла восьмифунтовими ядрами, одну свинцеву чушку і два мідних каменемети.
Дюмон-Дюрвіль, розпитуючи тубільців, довідався також, що Лаперуз, утративши обидва свої кораблі через підводні рифи біля острова, збудував маленьке судно і вдруге зазнав аварії… Де? Цього ніхто не знав.
Тоді командир «Астролябії» звелів спорудити під тінню мангіфер пам’ятник славетному мореплавцеві і його товаришам. Це була проста чотиригранна піраміда, що стояла на кораловому п’єдесталі. На неї не пішло жодного кусочка заліза, щоб не викликати жадібності у тубільців.
Після цього Дюмон-Дюрвіль хотів одразу відплисти, але екіпаж його був виснажений лихоманкою, звичайною в цих нездорових місцях, та й сам він був дуже хворий; тому він знявся з якоря тільки 17 березня.
Тимчасом французький уряд, побоюючись, що Дюмон-Дюрвіль не знає про відкриття Дільйона, послав у Ванікоро корвет «Байонез» під командуванням Легоарана де-Тромеліна, який у цей час перебував на західному березі Америки. «Байонез» кинув якір біля Ванікоро за кілька місяців по тому, як відпливла «Астролябія». Він не знайшов ніяких нових документів, але переконався, що дикуни пощадили пам’ятник Лаперузу.
От що я розповів капітанові Немо.
— Отже, — сказав він, — ще нікому не відомо, де загинуло третє судно, збудоване тими, хто зазнав аварії на острові Ванікоро?
— Невідомо.
Капітан Немо нічого не відповів і знаком запропонував мені йти слідом за ним у великий салон. «Наутілус» занурився на кілька метрів углиб, і віконниці відсунулися.
Я кинувся до вікна і під кораловими відкладеннями, що були вкриті фунгіями, каріофілеями, серед
