чорне лахміття, підбитий залізом чобіт… Сліди вели краєм уступу, потім униз ложем швидкої холодної річки; подолавши її, поріділий загін [14] Хранителів вступив у межі Роханської марки. Річка, вириваючись на волю, уповільнювала тут свій біг і губилася в буйних заростях чорнобилю й лопухш; лише тихий плюскіт видавав її рух до драговин далекої Долини ентів.
Зима лишилася за горами. Від самого підніжжя Західної Стіни аж до обрію колихалося море густих трав з теплим духом весняних соків. Леголас глибоко дихав, наче поспішав надихатись про запас.
— Травами пахне! — щасливо повторював він. — Це солодше за будь-який сон! Біжімо швидше вперед!
Вони побігли вервечкою, наче хорти по свіжих слідах. Орки проторували широку стежку, молода трава лежала чорна, розчавлена. Раптом Слідопит підніс руку, зупинив загін і поспіхом завернув праворуч: від стежки відокремився ланцюжок маленьких слідів босих ніг. Подекуди поверх них пройшлися важкі чоботи — втікача наздогнали й повернули. Там, де боковий слід обірвався, Арагорн підняв щось із трави та приніс друзям.
— Тут пробіг гобіт. Мабуть, Пін, бо він менший за Меррі. Дивіться!
— Застібка від ельфійського плаща! — разом вигукнули Леголас і Гімлі.
— Листя з дерев Лоріену саме по собі не падає. І цей листок загублено не випадково!
— Отже, хоча б один гобіт живий, не втратив здорового глузду і в змозі бігати, — сказав Гімлі. — Ми стараємося недарма. Чудово!
— Тільки б напіврослик не поплатився за свою сміливість, — зітхнув Леголас. — Серце холоне, коли подумаю, що наших лагідних, веселих гобітів тягнуть на прив'язі, немов худобу…
Сонце підбилося до зеніту, потім почало схилятися на захід. З боку моря слабкий вітер пригнав перисті хмари, але й вони швидко відпливли. Сонце торкнулося обрію. Довгі тіні виросли за плечима бігунів і потяглися до сходу. Троє Хранителів не затримувались ані на хвилинку. Закінчувалась перша доба після загибелі Боромира, а орки все ще були далеко попереду. їх навіть не було видно, хоча пласка рівнина була відкрита аж ген до крайнеба. Коли запала темрява, Арагорн оголосив привал; вершини [15] Західної міни, де друзі стояли на світанку, віддалилися на дванадцять ліг.
— Якщо будемо всю ніч відпочивати, а ті не затримуватимуться, нам їх вже не наздогнати, — сказав Леголас.
— Ну, без перепочинку навіть орки навряд чи обійдуться, — заперечив Гімлі.
— Орка не люблять виходити на відкритий простір при денному світлі, але ж нині насмілились! Тим паче не витрачатимуть вони ніч на відпочинок…
— А як ми вночі знайдемо сліди?
— Вони ведуть прямо на північ, досі нікуди не відхилялися, — наполягав Леголас.
— Припустимо, я зумів би знайти слід і вночі, - сказав Арагорн. — Але якщо все ж таки ми розминемося або зграя надумає кудись завернути, повернення до стежини забере набагато більше часу. Хоча, наскільки я розумію, орки Білої Руки взяли верх та ведуть компанію до Ізенгарда.
— Було б необачно покладатися на це, — зауважив Гімлі. — Невже в темряві ми знайшли б застібку Піна?
— Та, мабуть, після цього випадку орки подвоїли пильність, — сказав Леголас. — А полонені напевне виснажені. Вони не намагатимуться втекти, доки не сподіваються на допомогу. Як саме допоможемо, гадати рано, снершу їх наздогнати треба…
— Послухайте-но, — розсердився Гімлі. — Я не новачок серед мандрівників і не найслабкіший серед своїх родичів, однак і мені навряд чи вдасться добігти до Ізенгарда, не переводячи дуж У мене теж серце щемить, коли б моя воля, я б ані хвилини не чекав. Але зараз треба перепочити…
— Куди не кинь — то все клин, — сказав Слідопит. — То що ж ми вирішуємо?
— Ти ведеш нас, — відповів Гімлі, - ти найдосвідченіший серед нас. Тобі й вирішувати.
— Серце моє рветься вперед, — сказав Леголас. — Але я тут не один. Як скаже Арагорн, нехай так і буде.
— Дарма ви на мене покладаєтесь, — похмуро промовив Арагорн. — 3 тих пір, як ми пропливли повз Кам'яних гігантів, що б я не вирішував, усе виходить боком…
Він довго вдивлявся в густу темряву, повертаючись на захід, на північ.
— Йти не можна, — сказав він нарешті. - 3 двох лих гірше — не помітити якийсь знак. Якби місяць був яскравішим [16] — тоді інша справа, але він зараз у першій чверті, сходить пізно і світить слабко.
— До того ж ще й небо вкрите хмарами, — додав Гімлі. — Шкода, що Володарка Лоріену подаруваласвітильник тільки Фродо…
— Тому, хто отримав Світильник ельфів, він більше знадобиться, — сказав Арагорн. — У нього в руках доля Середзем'я. Нам випала лише мала частка великої справи. Може, ми з самого початку приречені на поразку, і мій вибір, правильний чи ні, небагато може змінити. Давайте хоча б відпочинемо як слід.
Він ліг прямо на траву й миттю заснув, уперше після ночівлі біля Тол-Брандіра. По кількох годинах він примусив себе прокинутися. До світанку було ще далеко; Гімлі міцно спав, але Леголас уже прокинувся.
— Вони дуже, дуже далеко, — стурбовано шепнув він Арагорну. Потім, нахилившись, потрусив гнома за плече:
— Вставай, Гімлі! Час іти. Слід холоне…
— Ще темно, — пробурмотів Гімлі, підводячись. — Навіть ти, Леголасе, і навіть з горба, якби тут були горби, нічого не побачиш, доки сонце не зійде.
— Боюсь, їх тепер із горба не побачиш, ані при сонці, ані при місяці…
— Коли очі безпорадні, використуємо вуха, — сказав Арагорн. — Під орками земля стогне…
Він ліг на траву, притиснув вухо до землі й лежав так дуже довго. Гімлі стурбувався, чи не зморив бува Слідопита сон. Надходив ранок, тьмяне світло линуло зі сходу й повільно розпливалося поміж небом та землею. Коли Арагорн нарешті підвівся, друзі змогли роздивитися, як змарніло і поблідло його обличчя й яку тугу приховують очі.
— Незрозумілий, невиразний відгомін. На багато миль навколо нікого немає. Тупіт орків ледве чути. Зате чітко лунає стукіт копит — схоже, я чув його ще уві сні. Якісь коні мчать на захід. Хотів би я знати; що там відбувається!
— Тоді йдемо, — сказав Леголас.
Почався третій день гонитви. Під хмарами й під сонцем, то швидким кроком, а то й бігцем рвалися друзі вперед, лише зрідка обмінюючись словом. Тривога дошкуляла їм сильніше, ніж втома. Ельфійські плащі, прийнявши колір степових трав, ховали мандрівників від чужих очей, ельфійські хлібці — маленький шматочок зазвичай з'їдали [17] на бігу — підкріплювали їхні сили, і вони подумки дякували Володарці Лоріену.
Цілий день сліди йшли прямо на північний захід. Надвечір рівнина почала слабко вигинатися; як і раніше гола, без жодного деревця, вона плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків вели туди, сильніше забираючи на північ, не такі чіткі, як раніше — грунт тут був твердішим, а трава рідшою. Далеко зліва звивалася срібною ниткою Ентула. І ще ані душі. Щоправда, селища роханців лежали набагато далі на південь, під схилами Білих гір, але колись, як пам'ятав Арагорн, тут, у Східній марці, паслися численні табуни і цілий рік, навіть взимку, кочували пастухи, мешкаючи в наметах або куренях. Тепер край спустів, і тиша, що нависла над ним, аж ніяк не була ні мирною, ні безтурботною.
Коли заходило сонце, знов зробили зупинку. Було пройдено вже двічі по дванадцять ліг, Західна стіна зникла у далечині. На похмурому небі повис вузький серп молодика, але світив він ледь-ледь, і зорі тонули у хмарах.
— Скільки часу згаяно на сон і відпочинок! — скрушно сказав Леголас. — Орки летять, неначе їх сам Саурон батогом підганяє. Мабуть, вони вже дісталися до узгір'я. А якщо встигнуть заглибитися у ліс…
Гімлі стиснув зуби.
— Отже, маємо безславний кінець усіх трудів та надій…
— Надії, може, й кінець, а ось трудам кінця не видно, — сказав Арагорн. — Не повертатися ж нам! Хоча, правду кажучи, сили мої майже вичерпані. — Він окинув поглядом похмуру місцевість і додав: — Не впізнаю я цієї місцевості. Не вірю ані тиші, ані місяцю в небі. Зорі наче крейдою замазані… Чиясь лиха воля ворожить оркам, а нас оплітає неміччю.
— Я це відчув, тільки-но ми спустилися зі Стіни, — зізнався Леголас. — Отже, джерело цієї сили не
