маю на увазі повну волю, без умов та обмежень. Йди, куди схочеш, хоч до Мордору, тільки віддай ключ від Ортханка та патерицю. Я збережу їх та віддам, коли заслужиш.
Саруман поперхнувся і аж посинів.
— Коли заслужу? — вискнув він. — Розумію, розумію! Коли ти здобудеш також ключі від Барад-Дура, корони сімох королів та патериці п'яти магів! Скромні плани! Ти зумієш їх втілити і без моєї допомоги. Я маю свої справи. Не будь дурнем! Якщо бажаєш порадитися зі мною, то оговтайся, поки не пізно! І не тягай за собою цю дрібну сволоту, що чіпляється за полу твого плаща. На все добре!
Він обернувся й попрямував углиб башти. [166]
— Сарумане, повернись! — владно покликав його Гандальф. І Саруман повільно, важко дихаючи, немов якась сила тягла його мимохіть, повернувся на балкон та підійшов до перил. Обличчя його прорізали зморшки, пальці стискували товсту чорну тростину.
— Я не дозволяв тобі піти, — суворо сказав Гандальф. — Я не скінчив. Ти збожеволів, Сарумане! Шкода! Твоя мудрість послужила б добрій справі, але ти волієш замкнутись у башті та пережовувати рештки погорілих планів. Що ж, сиди! Але попереджаю — пізніше вийти стане важко! Може, тільки слуги Саурона витягнуть тебе… Слухай, Сарумане! — голосно, рішуче промовив Гандальф. — Я вже не той Гандальф Сірий, котрого ти зрадив. Перед тобою Гандальф Білий. Я вирвався з пазурів смерті, і тепер ти не маєш власного кольору. Виключаю тебе з Братства Магів та з Ради Мудрих!
Гавдальф здійняв руку догори і холодно, виразно сказав:
— Сарумане, я ламаю твою патерицю!
Чорна тростина в руці Сарумана затріщала й розлетілась на тріски; різьблений набалдашник впав до ніг Гандальфа.
— Геть! — сказав Гандальф.
Саруман скрикнув, відсахнувся від перил і зник за дверима. Тієї ж миті важкий снаряд, пущений зверху, вдарив туди, де щойно стояв Саруман, відскочив від перил, пролетів на волосину від голови Гандальфа та врізався у ґанок. Залізні перила погнулися, від гранітних сходин бризнули скалки. Але гладка куля з темного матового скла, непошкоджена, покотилася, підстрибуючи, вниз по сходах і плюхнулась би до брудної калюжі, якби Пін не кинувся навздогін і не вхопив її в останню мить.
— Негідник! Б'є спідтиха! — вигукнув Еомер. Гандальф тільки похитав головою:
— Ні, цим снарядом Саруман кидатись би не став і нікому б не дозволив. Кулю кинули звідкись зверху. Судячи по всьому, це прощальний привіт від Гадючого Язика. Він схибив, бідолашний!
— Схибив тому, що не міг вирішити, кого більше ненавидить, тебе чи Сарумана, — сказав Арагорн.
— Можливо, — згодився Гандальф. — Цим двом спільне життя не буде солодким. Якщо Гадючий Язик вивернеться з Ортханка живим, це для нього незаслужене щастя… [167]
Тим часом Пін, крекчучи та згинаючись від ваги, волочив свою здобич по сходах.
— Гей, друже, а віддай-но мені цю кульку! — схаменувся Гандальф. — Хто тебе прохав її хапати!
Він підбіг до гобіта, вихопив кулю з його рук та поспіхом загорнув у полу свого плаща.
— Цим я займусь сам. Оце так прислужився хазяїнові Гадючий Язик, нічого не скажеш. Сам Саруман нізащо б його не викинув.
— А може, він має щось більш придатне для цього? — сказав Гімлі. — Якщо ти скінчив, давайте відійдемо звідси подалі.
— Тут все скінчилось, — сказав Гандальф. — Ходімо.
Вони спустилися з ґанку. Роханці радісно зустріли Те-одена та шанобливо схилились перед Гандальфом. Сили Сарумана вичерпались. Усі бачили, як слово Гандальфа зламало патерицю чародія.
— Ну що ж, — сказав Гандальф. — Одну справу зробили. Тепер треба відшукати Древеса та розповісти йому, чим скінчилось.
— Він і сам здогадається, — сказав Меррі. — Чи можна було ждати іншого кінця!
— Сподіватись можна завжди. Бува, що й пушинка переважить гору. Я мусив поговорити з Саруманом: по-перше, хотів переконатись, що голос його втрачає силу. Він попався на гачок і намагався обплутати кожного з нас окремо, поки всі інші прислуховувались. Але ж неможливо бути разом і радником, і тираном. По-друге, дати йому нагоду перейти на наш бік. Він дуже знадобився б нам… Однак він хоче не допомагати, а правити. Тепер він розраховує на непохитність Ортханка. Втім, хоч нам не вдалося його взяти, але Саурон…
— А якщо Ворог за нього не візьметься? Що ти зробиш з Саруманом? — спитав Пін.
— Та нічого не зроблю. Що з ним станеться, не знаю. Яка сила марно пропадає, зійде нанівець… Дивні завороти робить доля! Ненависть, як змія, іноді сама себе кусає. Навіть якщо б ми одержали доступ до всіх скарбів Ортханка, ми б не знайшли там більшої коштовності, ніж ця куля, котру Гадючий Язик зі злості кинув нам на голови…
З верхніх вікон Ортханка долинув шалений крик. [168]
— Ось, чуєте, Саруман тої ж думки, — закінчив Гандальф. — Залишимо приятелів наодинці, хай порозуміються…
Древеса з десятьма іншими ентами вони зустріли відразу ж, як виїхали за ворота. Арагорн, Гімлі і Леголас дивилися на ентів з великим подивом.
— Пам'ятаєш, я казав тобі про своїх товаришів? — зверг нувся до Древеса Гандальф. — Ось вони, знайомтесь.
Він назвав імена всіх трьох. Старий ент, як завжди, довго придивлявся до кожного, потім спитав у Леголаса:
— Отже, ти з Чорнолісся, шляхетний ельфе? Колись це був прекрасний ліс…
— Такий він і нині, - сказав Леголас. — І нам не набридло милуватися ним. Але ми любимо також відкривати нові місця. Я дуже хотів би навідатись до твоїх володінь. Ми дійшли тільки до узлісся, але й тоді мені було сумно прощатися з Фангорном…
Очі Фангорна розчулено зблиснули:
— Сподіваюсь, що твоє бажання здійсниться раніше, ніж гори постаріють.
— Якщо живий буду, обов'язково завітаю до тебе, — сказав Леголас. — Ми з другом ще у Хельмовому Яру домовились удвох побувати у Фангорні. Ти не проти?
— Будь-який ельф буде бажаним гостем для нас.
— Мій друг — не ельф. Це Гімлі, син Глоїна.
Гімлі низько вклонився, і його сокира, вислизнувши з-за пояса, з гучним стукотом впала на землю.
— Хм-хм, — пробурмотів Древес. — Гном, та ще й з сокирою! Хм-хм… Я шаную ельфів, але ти занадто багато від мене хочеш. Яка дивна дружба!
— Може, вона й здається дивною, — сказав Леголас, — але доки Гімлі живий, я без нього не прийду до тебе. Цей гном при Гірському Розі відрубав своєю сокирою сорок дві орчих голови!
— Хо-хо! Це інша справа, — закивав головою Фан-горн. — Це мені подобається. Ну, що буде, те й буде, не станемо квапити події. Зараз нам час прощатись. Уже вечоріє, а Гандальф намагався виїхати завидна, та й Теоден поспішає додому.
— Час настав, — підтвердив Гандальф. — Мені доведеться забрати в тебе брамників, Древесе. Вже постарайся якось обійтись без них! [169]
— Як-небудь, — гучно зітхнув Древес. — Але мені їх буде бракувати… Я щось став поспішний, мабуть, старію — ми так мало знайомі, а я вже встиг прив'язатися до них… Правда, я вже багато років не зустрічав нічого нового під сонцем, аж ось з'явились вони, гобіти. Тепер у Фангорні будуть пам'ятати про них. Я вніс нові рядки до Великого Переліку, ось послухайте:
