По суті, що він нам поганого заподіяв?
— Оце так питання! — обурився Сем, розтираючи синці. — Не зробив, так зробить. Ляжемо спати, а він нас загризе, йому тільки того і треба…
— Ти маєш рацію, звичайно. Але не в тому річ… Фродо задумався. Горлум притих, перестав пхикати. Сем стояв над ним, готовий до рішучих дій. А Фродо виразно згадалося давнє: «Як усе-таки жалко, що Більбо не зарубав цього мерзотника, коли була така зручна нагода! — Жалко, говориш? Але ж саме жалість утримала його руку. Жалість і милосердя: без крайньої потреби вбивати не можна. — Але Горлума все одно жаліти нерозумно. — Не бачив ти його… — Невже ж ви б помилували Горлума після всіх [198] його чорних справ? Та він гірший за всякого орка і такий же ворог. Він заслуговує на смерть. — Так, заслуговує. Але не поспішай когось засуджувати на смерть. Тому що навіть наймудрішим не дано все передбачити…» Фродо опустив меча.
— Я не зашкоджу йому, — промовив він. — Він небезпечний, але я йому не зашкоджу. Я побачив його, і мені його жалко.
Сем здивовано втупився у Фродо — той немов розмовляв з невидимкою. Горлум пожвавішав, заскиглив:
— Так-так, ми жжахливо нещасссні… Ззмилуйссся, ззми-луйссся… Гобіти з насс змилуються, добрі, сславні гобіти!
— Ми і страчувати тебе не станемо, — продовжував Фродо, — і не відпустимо: від тебе нема чого чекати, крім обману і підлоти. Горлуме, ти підеш з нами. Нічого поганого ми тобі не заподіємо, але ти повинен будеш нам допомогти. Ми даруємо тобі життя, і ти наш боржник!
— Роззплачуссь, роззплачуссь, — засичав Горлум. — Сславні гобіти! Ми підемо ззз вами. Ми знаємо беззпечні сстежки… Але куди ж ви посспішаєте по цих пуссстель-них міссцях, сскажіть, будь лассска?
Він нишком глипнув на гобітів, і в його примружених очиськах майнув хитрий блиск.
Сем прикусив губу і стис кулаки. Він розумів: дивний вчинок Фродо викликаний якимись прихованими причинами і переконувати його даремно. Однак розмовляти з Горлумом…
А Фродо подивився Горлуму прямо у вічі — той аж забився під цим суворим поглядом — і сказав спокійно:
— Ти знаєш або здогадуєшся багато про що, Смеагорл. Ми прямуємо до Мордору. А ти, якщо я не помиляюся, знаєш дорогу.
— Рятуйте! — заволав Горлум, затикаючи вуха пальцями, немов уколотий цими прямими словами. — Ми здогадувалисссь, ми дещо ззрозуміли… Нам би не хотілосссь, щоб гобіти туди дісталисссь… Ні, моя радість, добрим гобітам туди посспішшати не треба. Пил, порох, попіл, ссуш і глухомань, і орки, цілі полчища орків. Там не місссце добрим гобітам…
— Отже, ти бував там? — наполягав Фродо. — І тебе тягне туди знов! [199]
— Так-так… ох, ні! — заверещав Горлум. — Лишше один раз ми туди забралиссся… випадково, мій сскарбе, цілком випадково. І ззнову не підемо!
Раптом і голос, і мова його дивно змінилися, і він, схлипуючи, замурмотів:
— Ззалишште мене, відпустіть! Боляче, боляче! Ой, мої бідні рученята! Я… ми… я не хочу повертатиссся. Не можу знайти… він пропав, його ніде немає! Ті зберігають його… гноми, люди, ельфи, жжжахливі ельфи з пекучими очима! Не можу, не можу!
Він підхопився і, сплітаючи руки у кістлявий вузол, потряс ними у напрямку сходу.
— Ніколи! — заволав він. — Не для тебе!
Він знов обм'як, повалився додолу, заканючив:
— Гор-р-лум, гор-р-лум… Не торкай нас, відійди, залиш нас… Йди ссспати!
— Він не піде і не засне, — промовив Фродо. — А якщо хочеш його здихатись — допоможи мені. Ти вкажеш дорогу, але я не вимагаю, щоб ти йшов з нами до кінця.
Гррлум сів і допитливо глянув на Фродо з-під напівзаплющених повік.
— Він там, у себе, — заскрипів він. — Він завжди там. Орки тебе доставлять, вони тебе зустрінуть на східному березі ріки. Не проси Смеагорла. Бідний, бідний Смеагорл пропав дуже давно. Відібрали у нього радісссть. Смеагорл пропав зовссім…
— А може, ти її знайдеш, якщо підеш з нами, — відповів Фродо.
— Ніколи, нізащо!
— Встань! — велів Фродо. Горлум слухняно встав і позадкував.
— Говори! Коли тобі легше йти — удень чи вночі? Ми втомилися, але якщо ніч тобі більше до вподоби, вирушимо негайно.
— Нам від світла боляче, — відповів Горлум жалібно. — І ця Бліда Пика на небі теж заважає. Нехай вона закотиться, тоді підемо. Добрі гобіти трохи відпочинуть.
— Сядь і не здумай навіть ворушитися, — звелів Фродо.
Вони сіли, зіпершись спинами на камінь і затиснувши бранця плечима. Обоє без зайвих слів розуміли — склепити [200] повіки цієї ночі жодному з них не доведеться. Місяць повільно повз по небесах. Тінь від гір подовжувалася і затоплювала долину, але над горами, як і раніше, горіли яскраві зірки. Усі троє сиділи нерухомо. Горлум уткнув голову в коліна, опустив пласкі долоні, очі заплющив; але гобіти відчували, як він весь напружився.
Фродо скоса глянув на Сема, і вони зрозуміли один одного. Через декілька хвилин обоє звісили голови і прикинулись сплячими, дихаючи глибоко і рівно. Руки Гор-лума затрусилися. Ледве помітним рухом він обернувся праворуч, розплющив одне око, потім друге. Гобіти не ворухнулися.
Тоді з разючою швидкістю і спритністю Горлум зістрибнув з місця вперед, мов сполоханий коник чи жаба. На це і чекали гобіти. Другого стрибка Горлум не зробив: Сем схопив його за руки, а Фродо — за ноги.
— Подай-но сюди свою мотузку, Семе, — звелів Фродо.
— Куди це ви, пане Горлум, попрямували? — запитав Сем, витягаючи мотузку. — Невідповідний час для візитів? Чи ваші добрі друзяки-орки домовилися вас чекати? Підлий зрадник! Ти заслужив зашморг на шию, і я сам його затягну!
— Поки що не на шию, а на ногу, — зупинив його Фродо. — Якщо ми бажаємо, щоб він ішов з нами, дуже міцно в'язати не можна. Ти візьмешся за кінець і будеш його пасти.
Горлум навіть не намагався вирватися, тільки витріщав злісні баньки, Фродо тримав його, доки Сем затягував вузол. Зненацька Горлум заверещав тонким, несамовитим голосочком, забився, намагаючись дістати мотузку зубами. Схоже було, що мерзотник насправді терпить пекельні тортури. Петля не була тугою — Фродо перевірив і впевнився, що дії Сема були зовсім не такі люті, як слова.
— У чому річ? — здивувався Фродо. — Нам довелося тебе прив'язати, щоб більше не бігав, але мучити тебе ми не збиралися…
— Болить, болить! — волав Горлум. — Кусає, палить! Ельфи сплели її, прокляті ельфи! Ох-ох-ох! Злі, жорстокі гобіти! Ми не даремно хотіли втекти від них, мій скарбе! Ми знали, гобіти бридкі, вони злигалися з ельфами, моторошними ельфами з пекучими очима… Зніміть, зніміть! Боляче! [201]
— Я відв'яжу тебе, тільки якщо заприсягнешся, — сказав Фродо. — Втім, чим ти можеш твердо присягтися?
— Клянуся, все, що велиш, буду робити! — вигукнув Горлум, катаючись по землі. — Боляче, рятуйте!
— Чим ти можеш заприсягтися? — знов запитав Фродо.
— Смеагорл, — зненацька рівним голосом сказав Горлум і широко розкрив очі, - Смеагорл заприсягнеться своїм скарбом!
Фродо випростався і знову здивував Сема і змістом, і тоном своїх слів:
— А не боїшся? Хіба тобі не відомо, як було проречено? «І один — Володарю Тьми на чорнім престолі»! Така клятва зв'яже тебе надійно. Одначе ВІН підліший за тебе. Він може переінакшити твої слова. Бережися, Смеагорле!
Горлум скиглив, але продовжував повторювати:
— Присягаюся своєю радісстю!
- І що обіцяєш?
— Я буду гарний, — хрипко заквилив Горлум. Він плазував біля ніг Фродо, трусився, зляканий
