з водоспадів Ітіліену, країни тисячі джерел. Прошу вас, заходьте.
Сонце сховалося, веселка згасла. Гобіти переступили поріг і опинилися в просторій, грубо обтесаній печері з нерівним, низьким склепінням. Кілька смолоскипів давали неяскраве світло. Тут вже зібралося багато людей, і вони ще надходили по двоє, по троє через вузькі двері, ледве помітні в далекому куті. Коли очі звикли до напівтемряви, [256] ґобіти зрозуміли, що печера набагато більша, ніж спершу здалося, і повна запасів зброї та провіанту.
— Ось наш притулок, — сказав Фарамир. — Не дуже тут багато усіляких зручностей, але сухо і є чим підживитися. Цілком можна провести ніч, хоч вогонь розпалювати не будемо. Колись по цих ходах текла вода; наші будівельники зуміли відвести джерела на верх скелі, і тепер вода падає з удвічі більшої висоти, а всі підходи до печер замуровані. Залишилися лише два виходи — коридором, де ми з вами пройшли, і через арку під водоспадом, але там на споді, під водою, стирчать гострі, як ніж, уламки скель. А зараз відпочивайте, поки нам приготують повечеряти.
Гобітів провели в тихий куточок і вказали на зручну низьку лежанку; люди діловито снували по печері: висували складні столи, розставляли простий, але красивий посуд — миски, тарілки і чаші з глини або виточені з самшиту. Було лише кілька ковшів та тарілок з бронзи, а на головному столі, перед капітаном, поставили срібний келих. Фарамир зустрічав кожного, хто приходив; усі, кому наказали переслідувати харадримів, уже зібралися, останніми поверталися розвідники, що залишалися до вечора уздовж дороги. Усіх харадримів вдалося наздогнати, але оліфанта більше ніхто не бачив. Околиці здавалися спустілими, ніде ні сліду.
— Що бачив, Анборне, що чув? — запитав Фарамир одного з розвідників.
— Все тихо, капітане. Орків немає. Зате мені зустрілася дивовижна тварина… Правда, може, й привиділось. У темряві усі предмети розростаються. Може, просто білка чи тхір пробіг.
Сем насторожився.
— Якщо білка, то чорна і безхвоста, — вів далі Анборн. — Розумієте, ковзнула тінь і сховалася за деревом, а коли я підійшов ближче, воно полізло по стовбуру нагору, немов білка. Ви не веліли бити лісову живність без потреби, і я стріляти не став. Тим більше, що у присмерку годі й поцілити. Про всяк випадок повартував під деревом, але нічого не помітив і пішов далі. З дерева мені вслід начебто засичав хтось. Може, в тіні Безіменного прижилася яка-небудь звірина з Чорнолісся? Подейкують, нібито там водяться великі чорні білки. [257]
— Може, і так, — відповів Фарамир, — але це погана ознака. Нам не вистачало ще прибульців з Чорнолісся!
Сему здалося, що при цих словах Фарамир скоса глянув у їхній бік. Фродо не оглянувся; він мовчазно, байдуже дивився на миготливе полум'я смолоскипів і зненацька задрімав під приглушений гомін гондорців.
Сем не знав: вірити Фарамиру чи не вірити? Красиві слова — не обов'язково від чистого серця… Сем зітхнув. «Дали б мені поспати тиждень, і то мало. Навіщо сторожити? Як щось трапиться, я один, а цих молодців он скільки, хіба мені з ними впоратися? Ох, Семе Гемджи, така вже твоя доля: вартуй, поки живий…»
Сон відступив. Під аркою сутінків змінився на пітьму, тепер тільки невгамовний плескіт нагадував про водоспад. І він так добре присипляв… Сем руками підтримував повіки, щоб не злипалися.
Тим часом гондорці засвітили ще півдюжини смолоскипів, викотили барило вина, розпакували скрині з їжею. Люди підходили до арки, набирали води у фляги, мили руки. Фарамиру піднесли мідний таз і білий рушник.
— Розбудіть гостей, — звелів він, — допоможіть їм умитися. Час до столу.
Фродо сів на лежанці, потягнувся, зітхнув. Рослий воїн, вклонившись, подав Сему казанок з водою. Сем зніяковів: він не звик, щоб йому прислужували.
— Поставте це, будь ласка, на підлогу, — попросив він. — Так нам обом буде зручніше.
На подив і втіху хазяїв, гість не тільки умився, а занурив голову у воду, полив собі на маківку і на потилицю.
— Невже у вас такий звичай — перед вечерею мити голову? — поцікавився солдат.
— Ні, ми звичайно робимо це перед першим сніданком, — відповів Сем. — Але сонного гобіта вода бадьорить, як дощик — зів'ялу капусту. Тепер я безперечно не засну, поки не наїмся!
Їх усадовили поруч з Фарамиром на покритих шкіряними куртками барилах — вони були вищі за лави, де сиділи люди, і гобіти могли зручно дотягуватися до столу. Перед їжею капітан, а за ним і усі воїни, піднялися і хвилину стояли мовчки, дивлячись на водоспад, на захід. Фарамир подав знак гостям, щоб вони вчинили так само. [258]
— Це давній звичай, — пояснив він, коли всі знову всілись. — Ми звертаємося туди, де затонув Нуменор; за ним — острів ельфів, а ще далі — край, де не владна смерть. Чи ваше плем'я не знає такого звичаю?
— Ні, - відповів Фродо, раптом відчувши себе необтесаним селюком, — у гостях ми спершу кланяємося хазяїну, а після частування дякуємо.
- І ми робимо так само, — посміхнувся Фарамир.
Після поневірянь та ночівель просто неба, після стількох днів на безлюдді вечеря здалася гобітам розкішною: легке золотаве вино, хліб з маслом, солонина, сушені фрукти, прекрасний твердий сир — і все це на тарілках і чистими руками! Обоє гобітів не обминули жодної страви, не ухилилися ні від других, ні від третіх порцій. Вино розігріло їм кров, на серці стало веселіше; вперше з дня від'їзду з Лоріену настрій поліпшився.
По вечері Фарамир провів їх у відгороджену нішу, де поставили крісло і два ослінчики, а до склепіння підвісили глиняний світильник.
— Вам, звісно, незабаром захочеться спати, — мовив Фарамир, — особливо шановному Сему: він перед вечерею очей не склепив. Апетит беріг чи від мене оберігався? Відразу після ситної їжі спати шкідливо, тим більше після тривалого голодування. Отож давайте трохи поговоримо. По виході з Рівенделлу з вами, напевно, чимало трапилося пригод, та й я розповім дещо корисне. Отже, прошу: усе, що можна про мого брата, про старого Мітрандира і про шляхетних жителів Лоріену.
Фродо вже виспався і був готовий до бесіди. Вино і ситна їжа, ясна річ, сприяли відвертості, але не до кінця. Сем посміхався, мовчав і виразним мугиканням підтакував Фродо. А той старанно ухилявся від суті справи. Докладно описував він мужність Боромира під час зустрічі з вовками, бурю на Карадрасі, битву з орками в глибинах Морії… Розповідь про сутичку на Морійському мосту дуже схвилювала Фарамира.
— Мабуть, брату здавалося принизливим відступати навіть перед цим виплодком безодні, Барлогом. Його мучив сором, хоча він і відступав останнім…
— Так, він відступив останнім, — визнав Фродо. — Не забувай, що Арагорн не мав права піддаватися небезпеці: [259] після загибелі Гандальфа він один був здатний вивести нас з підземелля. Якби не ми, ні Арагорн, ні Боромир не відступили б.
— Може, йому краще було загинути там, у Морії, разом з Мітрандиром, а не біля водоспадів Раурос?
— Хто знає! — відповів Фродо і поспішив перемінити тему: — Ну, а тепер ми хотіли б довідатися побільше про Мінас-Ітіль, Осгіліат і неприступний Мінас-Тіріт. Як ви сподіваєтесь утримати його, якщо спалахне велика війна?
— Розраховувати нам уже давно нема на що. Меч Еленділа, якщо повернеться, лише відстрочить нашу поразку. Допомогу від сусідів — людей або ельфів — ми навряд чи одержимо. Сили Ворога зростають, а ми дедалі слабшаємо. Над Гондором стоїть осінь, що вже не переміниться на весну… Колись нуменорці жили уздовж всього узбережжя та в приморських долинах, але їх згубили безтурботність і марнославство. Одні віддалися життєвим утіхам, інші змагалися за першість, треті навіть вдалися до чорної магії. Зрештою, ослаблені неробством і розбратом, усі вони стали здобиччю завойовників. Тільки в Гондорі ім'я Ворога ніколи не вимовляли з повагою. Мудрість і любов до краси, принесені з-за Моря, довго осявали володіння синів Еленділа. Але занепад торкнувся і Гондора; люди заколисували себе запевненнями, що Ворог слабкий, а він тим часом збирав сили для нового нападу. Нащадки нуменорців більше думали про смерть, ніж про життя, як і в минулі часи, коли через це загинуло 'їхнє перше королівство. Гробниці для померлих будувалися краще, ніж житло для живих, вельможі пишалися діяннями предків, а не здібностями підростаючих нащадків.
