— Фіал? Володарка? — повторив Фродо, не розуміючи. — Авжеж! Як же я міг забути!
Він сунув руку за пазуху й обережно витягнув дарунок Галадріелі. Кришталеве скло слабко засвітилося, як зірка у вечірньому тумані, потім дужче, дужче, і от засяяло сонячне полум'я, начебто сам Еаренділ зійшов з небесного шляху в надра землі й останній Сільмарил сяє в його вінці, і рука фродо сама по собі засвітилася! Темрява відступила.
Фродо здивувався: і це чудо він так довго зберігав, як пам'ятну дрібничку, не відаючи його цінності і сили! Він майже не думав про нього в дорозі, вперше згадав у долині Моргула, але відкрити не ризикнув, щоб ворог не помітив світла. А тепер…
— Айя Еарендил Єленіон аккалима! — вигукнув він — невідомо відкіля знайшлися слова, немов чийсь інший голос вирвався з його грудей, сильний, дзвінкий, не перекручений затхлістю підземель.
У Середзем'ї ще доживають свій вік потвори ночі, древні і повні злості. Та, що підбиралася зараз до гобітів, чула бойові кличі ельфів у прадавні часи і ніколи їх не боялася; і нині він її не приборкав. Слова ще дзвеніли, згасаючи, коли Фродо відчув потік злісної, смертоносної волі. У тунелі [299] між затерплими тобітами і бічним проломом, де їм стало погано, загорілися два грона зелених вогнів. Прихована небезпека нарешті стала явною. Зоряний вогонь відбився в тисячах мушиних очей, але вони, й самі горіли жадобою вбивства. І зажерливість горіла в них, і передчуття поживи, і зловтіха: жертви потрапили в безвихідну пастку.
Фродо і Cем, смертельно злякані, почали задкувати. Але рухалися гобіти, рухалися і моторошні грона. Рука Фродо зі світильником замліла і потроху опускалась; раптом ворожий погляд, начебто для забави, ледь відпустив їх, і вони, показавши ворогу спини, у сліпій паніці пробігли кроків на сорок уперед, але, оглядаючись, Фродо переконався: очі не відстають, а наближаються різкими стрибками. Трупний сморід обступив гобітів. — Стій, стій! — вигукнув Фродо. — Бігти даремно!
Очі підкрадалися все ближче.
— Галадріель! — закричав Фродо і, зібравши останні крихти хоробрості, знову підняв фіал над головою. Страшні очі зупинилися, ледь помутніли — від подиву. Серце гобіта стрепенулося; не усвідомлюючи, що робить, не розмірковуючи, що штовхає його — божевілля, відвага чи розпач, — він перехопив фіал лівою рукою, а правою висмикнув з піхов свій арнорський меч. Жало спалахнуло, непоборна ельфійська сталь заіскрилася сріблом, блакитні відблиски ударили в пітьму. З зоряним світильником та мечем у руці Фродо, гобіт з далекої мирної країни, пішов без страху на невідомого ворога!
Очі здригнулися. Чим ближче насувалося світло, тим сильніше застилала їх каламуть розгубленості. Потім вони почали гаснути, цятка за цяткою, і відступати. Темні потвори завжди біжать від сонця, місяця і зірок, а тут зірка небесна спалахнула прямо в норі! Власниця моторошних очей злякалася. Величезна туша повернулася, прикриваючись від світла власною тінню, і сховалася в темряві.
— Пане, пане! — закричав Сем (він ішов слід у слід за Фродо, теж з оголеним мечем). — Благословення зіркам! Як гарно заспівали б про це ельфи… Дожити б нам, розповісти їм усе та послухати, як проспівають! Досить, пане, стійте. Не переслідуйте цю потвору! Треба бігти з цієї капосної діри, бігти…
І вони обернулися і побігли. Тунель підіймався, мерзенні запахи з нори чудовиська залишилися внизу, і надії гобітів [300] знов ожили. Вже їм назустріч повіяло холодним, свіжим повітрям. Вихід, довгоочікуваний вихід! Задихаючись вщ туги за небом і вітром, гобіти рвонулися вперед. І раптом невидима сила пружно виштовхнула їх. Вихід не був завалений камінням, і все ж таки пройти не можна було. Його затягла м'яка на дотик, податлива, але неприступна завіса: повітря вона пропускала, а світло не пробивалося. Гобіти поторгали руками, натиснули плечима — і відкотилися, вщкинуті. Фродо посвітив фіалом і побачив завісу, немов виткану з туману, сіру тканину з правильним багатокутним малюнком, з ниток завтовшки з корабельний канат.
— Павутиння! — гірко посміхнувся Сем. — Лише павутиння, га! Та який же павучок, судячи з роботи? Ну, спробуємо впоратися самі?
Він заходився розлючено рубати павутиння мечем, але товстелезні нитки гнулися і відразу розпрямлялися, як тятива. Тричі Сем атакував заслону, і лише одна-єдина нитка лопнула і звилася пружиною, хльоснувши його по обличчю.
— Так ми і за тиждень не впораємося, — жахнувся Сем. — Що робити? Ця банькаста гидота нас не доганяє?
— Не бачу, — відповів Фродо, — але погляд відчуваю. Напевно, готує нові напади. Якби світло згасло або ослабнуло, вона б миттю примчала.
— Потрапили в пастку на порозі! — сумно сказав Сем. — Як мухи! Хоч би відплата Фарамира наздогнала Горлума, тільки скоріше!
— Нам від цього краще не стане. Дай мені спробувати, Все ж таки Жало ельфійської роботи. В Белеріанді, де його кували, теж водилися величезні павуки. Ось тобі світильник, дивися пильно. Не бійся, тримай його вище і стеж за очима!
Фродо підійшов до павутиння впритул, замахнувся і рубонув щосили. Відразу ціле пасмо лопнуло, нитки скрутилися. Жало зрізало їх легко, як коса свіжу траву. У павутинні утворилася помітна дірка. Ще удар, ще один — і незабаром усі нитки, до котрих Фродо зміг дотягтися, зависли жмутами, сірим прядивом.
— Вперед! — гукнув Фродо. — Тікаймо! Божевільна радість охопила його. В голові зашуміло, як від міцного вина. Із бойовими вигуками, він вискочив з печери.
Світ здавався йому чудовим. Клуби чорного диму розсіялися, кривава заграва Мордору блідла; день згасав, а [301] Фродо ввижалося, ніби настає світанок. Він вибрався майже на саму вершину хребта. Перед ним темною борозною між стрімчаків, що дерли небо, лежав Кіріт-Унгол. Коротка перебіжка — і вони на тому боці!
— Перевал, Семе! — гукнув Фродо, забувши, що тут, на волі, його голос лунає далеко навколо. — Біжімо! За хвилину ми на місці, ніхто нас тепер не затримає!
Сем помчав щодуху, але на радощах не забував озиратися через плече, побоюючись погоні. Ні Сем, ні його хазяїн не знали всієї підступності та хитрощів Шелоби. А в неї був аж ніяк не один вихід з печери…
Вона жила тут багато століть, ця остання павучиха; колись її рід населяв землі ельфів на заході, нині затоплені Морем. З величезними павуками боровся Берен у Горах Погрози, у Доріаті; під час одного такого полювання він і зустрів на зеленій галявині в ялиннику прекрасну Лючиень у місячному сяйві. Ніхто не знає, як спромоглася Шелоба вибратися з лісів, що гинули, і потрапити до гір — мало відомостей збереглося про Чорні Роки. Так чи інакше, жила вона тут ще перед тим, як з'явився Саурон і були закладені перші камені Барад-Дура. Вона нікому не служила, крім самої себе, пила кров людей і ельфів, товстішала і пухнула, справляючи моторошні бенкети в пітьмі лабіринту, і повсюди наставляла свої тенета: все живе годилося їй на їжу. Виродки, яких вона наплодила з нещасними самцями (вона їх усіх з'їдала), розповзлися по долинах Похмурих Гір і далі на схід до Дол-Гудцору і лихих хащ Глухомані; але жоден з них не міг зрівнятися в лютості із Шелобою, останньою з мерзенного роду Унголіанта.
Колись давно, нишпорячи в пошуках укриття від сонячного світла, зустрівся з нею Горлум; він вклонився їй, віддав почесті, і з того часу її зла воля і лиховісна сила підтримували його і гасили навіть малі, випадкові іскри світла в його душі. Він пообіцяв постачати їй харч, але в бенкетах не брав участі. Шелоба нічого й не чула про вежі, про персні, про справи рук людських; їй це було байдуже, усьому живому бажала вона лише смерті — смерті духу і тіла, а собі самій — вільного життя і ситості; вона хотіла жерти й жиріти, щоб зрештою будь-яка нора стала їй тісною. Однак до здійснення цих мрій було далеко. Міць Саурона зростала, живі уникали заходити в його землі, і павучиха голодувала у своїй смердючій норі. Фортеці в горах спорожніли, пішли і люди, [302] і ельфи, тільки інколи який-небудь орк напідпитку, заблукавши, потрапляв у тенета Шелоби. Та ця страва була зовсім неситною. Але ж якось треба харчуватися, і хоча орки невпинно рили обвідні ходи, Шелобі щоразу вдавалося підчепити здобич. Але хотілося чого-небудь смачненького. І ось Горлум пообіцяв їй нові ласощі…
— Подивимося, подивимося, — бурмотів Падлюка в хвилини роздратування. — Подивимося! Коли вона їх висмокче… і викине кістки й ганчір'я… може, ми і знайдемо нашу радість, подяку бідному Смеагорлу за смачненьке частування. Ми врятуємо її, виконаємо обіцянку, так-так. А коли наш скарб буде в безпеці, вона про це теж довідається, ми їй відплатимо, ще й з гаком…
