З роду в рід намісники вважали, нібито ніхто не знає їхньої таємниці, але я здавна знав, що в Білій Вежі, як і в Ортханку, зберігався один із семи палантірів. Доки мудрість не зрадила Денеторові, він уникав користуватися ним, знаючи межу своїх сил. Але згодом намісник став самовпевненим; коли війна підійшла впритул, він зазирнув у палантір - і став жертвою підлого підступу. Після від'їзду Боромира він, мабуть, робив це все частіше. Великим був гонор Денетора, він не дав себе поневолити; але він міг бачити лише те, що Саурон вважав за потрібне показувати. Поза сумнівом, Денетор отримував і корисні відомості, але свідоцтва непереможної могутності Мордору, котрі йому весь час постачали, посіяли розчарування й безнадію в його серці, що нарешті потьмарили розум.
- А я ж голову сушив, - втрутився Пін. - Денетор якось вийшов з кімнати Фарамира, а повернувся зламаний, постарілий...
- Ми бачили дивне світло в кімнаті під дахом незабаром після того, як Фарамира було поранено, - пригадав Берегонд. - Бувало світло і раніше, люди казали, буцімто Намісник почав думкою битися з ворогом...
- На жаль, це була правда, - сказав Гандальф. - Ось у такий спосіб вдалося Сауронові невидимо вторгнутися до Мінас-Тіріту. Тому і довелося мені кинути поле битви. І я залишуся тут ще надовго; невдовзі доведеться попіклуватися не тільки про Фарамира. Я бачив з муру гірке видовище; хтозна, чи не чекають на нас ще більш сумні події. Піне, ти можеш піти зі мною. А ти, Берегонде, повинен повернутися до Цитаделі і про все доповісти командирові. Мабуть, він вважатиме за потрібне виключити тебе з гвардії. Але скажи йому - якщо він бажатиме врахувати мою думку, - що я раджу відіслати тебе сюди, ти будеш при новому Намісникові, коли той прокинеться... якщо взагалі прокинеться. Адже це тобі він повинен завдячувати, що не згорів живцем. Йди, Берегонде. А я вийду ненадовго і незабаром повернуся.
Він кивнув головою до Піна, і вони вирушили до нижнього міста. По дорозі їх наздогнав рясний дощ; він ішов та йшов, гасячи пожежі, і тільки білі клуби пару та шипіння згасаючих вогнищ супроводжували їх на вулицях Мінас-Тіріту. [118]
Розділ 8 ЦІЛИТЕЛІ ДУШІ І ТІЛА
Вже не сльози, а смертельна знемога застилала очі Меррі, коли він наближався до розбитих воріт Мінас-Тіріту. Він не звертав уваги ані на руїни, ані на трупи. Пахло згарищем, літав попіл - багато облогових машин згоріло чи попадало до ровів; потрапляли туди і люди, і тварини. Там і тут валялися напівобвуглені туші оліфантів - несхибні лучники Мортонду вражали їх влучними пострілами в очі. На нижніх колах повітря відгонило кислим смородом пожеж. Однак прохід до брами уже розчистили, і з міста принесли зручні ноші з м'якими подушками для Еовіни. Тіло Теодена накрили златотканим покривалом. Роханці запалили смолоскипи і оточили носилки; бліді в денному світлі язички полум'я тріпотіли на вітрі'.
Перехожі знімали шапки і низько вклонялися перед цими людьми. Вони підіймалися брукованими вулицями все вище й вище. Меррі підйом здавався нестерпно довгим, він плентався, як уві сні, вже не розуміючи, куди йде та навіщо. З кожним кроком слабкішим здавалося йому світло смолоскипів, потім воно зовсім згасло. Меррі стало млосно, майнула думка: «Це, мабуть, підземний хід до могили, де ми залишимось назавжди...» Аж раптом у сонний одур увірвався знайомий голос:
- Меррі! Нарешті! Нарешті я тебе зустрів!
Меррі насилу підвів голову, і морок трохи розсіявся. Перед ним стояв Пін! Вони були одні посеред вузької вулички. Меррі протер очі.
- Де ярл і де Еовіна?
Його затрусило, він осів на чийсь поріг і знову розридався.
- Їх понесли нагору, до Цитаделі, - пояснив Пін. - А ти, схоже, заснув на ходу і десь завернув не туди. Коли помітили, що тебе нема, Гандальф послав мене шукати, і ось... Ох, бідолаха! Як же я давно тебе не бачив! Ти жахливо втомився, правда? Тоді не буду тобі заважати балаканиною, скажи тільки - ти не поранений?
- Здається, ні. Тільки знаєш, Піне, як я штрикнув цього... чорного... так у мене правиця й оніміла. А меч згорів, мов тріска.
Пін занепокоївся. [119]
- Знаєш, пішли-но хутчіш до Гандальфа. Шкода, що я тебе понести не зможу, бо ти ж ледве ноги тягнеш! Треба було і тебе відразу на ноші... але вибачимо людей: стільки усього звалилося на них відразу, тут вже не до гобітів...
- Непомітність і корисною буває, - зауважив Мер-рі. - Той, чорний, мене теж не помітив. Ні, про це поки що не буду... Допоможи, Піне. У мене в очах темно, і рука мов крижана...
- Обіприся об мене, Меррі, голубчику, і підемо. Потихеньку, потрошку, тут недалечко.
Меррі зробив кілька кроків і зупинився.
- Ти мене поховаєш? - раптом запитав він. - Як треба, по-нашому?
- Що ти верзеш! - обурився Пін бадьоро, хоча серце в нього так і стислося. - Ми ж ідемо до Дому Цілителів!
Вони вийшли з провулка під стіною четвертого кола на головну вулицю і крок за кроком стали підніматися до Цитаделі. Меррі хитало, він бурмотів щось, немов крізь сон. «Так ми і за сто років не дійдемо, - подумав Пін. - Невже ніхто не допоможе? Адже я його, бідолаху, ні на хвилинку залишити не можу!»
Їм пощастило: незабаром повз них щодуху пробіг хлопчисько, і Пін упізнав Бергіля, сина Берегонда.
- Гей, Бергілю! - гукнув Пін. - Куди поспішаєш? Радий тебе бачити живого і здорового.
- Я став у лікарів за посильного. Мені затримуватися не можна!
- І не треба. Ти тільки скажи лікарям: у мене тут гобіт, по-вашому періан, потерпілий у бою. Сам він до них не дістанеться. А якщо побачиш Мітрандіра, скажи і йому!
Бергіль кивнув і помчавея далі.
- Ну, тепер розумніше присісти і почекати, - сказав Пін. Він посадив Меррі на краю бруківки, на сонечку, присів поруч, поклав голову хворого собі на коліна й обережно обмацав його руки. Правиця і справді була важка і холодна, мов крига.
Незабаром з-за рогу з'явився Гандальф, він схилився до Mepjpi, погладив по голові, потім узяв на руки.
- Йому б треба влаштувати урочистий в'їзд, - пробурмотів маг. - Бачиш, друже, якби Елронд не згодився і ви не пішли з нами, було б набагато гірше... - Він зітхнув і [120] додав буркотливо: - Новий клопіт на мою голову, але ж долю битви ще не вирішено!
Тепер усі троє - Фарамир, Еовіна і Меррі - лежали в Домі Цілителів, на зручних постелях, оточені турботою і спокоєм. Щоправда, колишнє мистецтво лікування призабули в Мінас-Тіріті, але ще вміли лікувати від усіх поранень і хвороб, які зустрічалися в Гондорі та на узбережжі. Тільки проти старості не було засобу, і нинішні гондорці жили лишень трохи довше інших народів, а щасливців, котрим в розквіті сил перевалило за сотню, можна було на пальцях перерахувати. Останніми роками з'явилася ще мор-іульська пошесть. Вражала вона людей, що потрапляли на очі назгулам. Цілителі виявилися неспроможні лікувати цю хворобу. Нещасні поступово занурювалися в непробудний сон, втрачали мову, потім тіла їхні ставали немов крижані, і наставала смерть. Лікарі і Доглядальниці Дому Цілителів підозрювали, що саме ця жахлива напасть вразила і напіврослика, і Красу Рохану. До полудня вони ще могли говорити, шепотіли щось (доглядальниці старанно прислухалися, сподіваючись зрозуміти суть хвороби), але незабаром замовкли, глибоко заснули, а коли сонце схилилося на захід, сіра тінь лягла на їхні обличчя. Фарамира, навпаки, спалювала страшна гарячка. Гандальф переходив від хворого до хворого, доглядальниці переказували йому слово в слово все почуте. Так тягся цей день у Домі Цілителів, доки на полях Пеленнору кипіла велика битва, повна дивних несподіванок і мінливої удачі. Нарешті рожеве західне світло проникло крізь високі вікна, оманливо розрум'янивши мертвотно-сірі обличчя хворих. Дивлячись на Фарамира, старша з доглядальниць, Іорет, мовила, плачучи:
- І такого красеня ми повинні втратити! Де ж королі колишніх часів? У старовинних книгах говориться: «Рука короля зціляє». За цією ознакою навіть можна відрізнити справжніх королів...
