зістрибнути з ґанку і підбігти до нього.
- Знаєш, Семе, ти так гарно виглядаєш! - вигукнула вона. - Поспішай! Але будь обережний, будь ласка, і як проженеш лиходіїв - відразу до нас!
У Заріччі вже все вирувало. Повернувшись, Сем застав і юрбу молоді, і близько сотні дорослих, кремезних гобі-тів, озброєних сокирами, кувалдами, довгими ножами та кийками, у деяких були навіть мисливські луки. А з околишніх ферм прибували все нові добровольці.
Розпалили багаття: по-перше, це суворо заборонялося, по-друге, ставало темно. Меррі велів перегородити дорогу на обох кінцях селища. Присланий загін, наштовхнувшись на перешкоду, відразу ж зупинився, а коли стражники втямили, що до чого, більшість, зірвавши пера із шапок, приєдналися до повстанців, а інші потихеньку накивали п'ятами. [270]
Коли Сем з'явився, Фродо розмовляв зі старим Вовне-ром, а околишні жителі стояли навколо щільним гуртом і розглядали їх з цікавістю та подивом,
- З чого ж починати? - запитав Вовнер.
- Поки що не знаю, - сказав Фродо, - спершу треба зібрати відомості. Скільки тут у вас розбійників?
- Важко сказати. Вони то приходять, то зникають. Близько півсотні в їхньому сараї по дорозі на Гобітон, звідти вони розповзаються всюди красти - це в них називається «реквізиція». Але при начальнику завжди залишається не менше двох дюжин, при Губернаторі тобто. Взагалі ж він проживає в Торбі, але останнім часом не показується, вже десь два тижні. Щоправда, його люди нікого до садиби не підпускають.
- Але здоровили є не тільки в Гобітоні, чи не так? - запитав Пін.
- Де їх тільки немає! Ціла зграя на півдні, у Глибокопі, і над Сарнським Бродом, і в Лісовій Межі, кажуть, ховаються, а при Роздоріжжі збудували собі будинок. Та ще є Підвали, тобто старі льохи в Гобітоні, там вони в'язницю влаштували... А взагалі ж цих негідників по всій Го-бітанії більше трьохсот не набереться. Якщо навалимося усім миром, впораємось.
- Зброя в них є? - запитав Меррі.
- Батоги, палиці та ножі. Їм цього вистачає. Але якщо дійде до сутички, в них знайдеться, безперечно, щось серьозніше. Деякі навіть луки мають. Вони якось застрелили декого з наших...
- Бачиш, Фродо, - мовив Меррі, - я казав: без бійки не обійтися. Ті першими почали убивати!
- Не зовсім так, - заперечив Вовнер. - Стріляти почали ваші, пане Перегріне. Батечко ваш не бажав підкоритися Лотто, мовляв, якщо кому й правити Гобіганією, то це законному тану, а не самозванцю. Тоді Лотто наслав своїх людей, а пан Тук заявив, що не дозволить втручатися у свої справи. Тукам добре, вони мають у Пагорбах глибокі нори, та ще й Великі Кладівники. Туки лиходіїв до своєї землі і на крок не пускають. Якщо хто й заблукає - проганяють, а трьох застали за крадіжкою - тих і зовсім застрелили. Тоді здоровили дуже озлобилися, обложили садибу Туків, ніхто туди не пройде і звідтіля не вибереться... [271]
- Молодці родичі! - вигукнув Пін. - І все-таки з ними треба зв'язатися. Я їду до Кладівників. Хто зі мною?
Визвалося декілька хлопців. їм відразу підвели поні.
- До скорого побачення! - крикнув Пін. - Навпростець тут не більше ніж чотирнадцять миль, до ранку приведу ополчення!
Меррі засурмив у ріг, гобіти дружно крикнули «Ура!», і Пін з товаришами зник у густому мороці ночі.
- І все ж мені противне вбивство, - зітхнув Фродо. - Намагайтеся щадити навіть цих негідників, якщо не буде загрози для життя гобітів...
- Добре, - кивнув Меррі. - Візиту наших нових знайомих з Гобітона можна чекати з хвилини на хвилину. І вони сюди не базікати прийдуть! Постараємося обійтися з ними по-шляхетному, але готуватися треба до гіршого. В мене є план...
- Добре, - сказав Фродо. - Влаштовуй усе, як ти розумієш.
Підбігли два підлітки, яких Меррі годину тому посилав на розвідку до Гобітона:
- Йдуть! Голів двадцять, а то й більше. Двоє завернули ланами на захід.
- Напевно, до Роздоріжжя, - припустив Вовнер, - за підкріпленням. Ну, туди та назад їм ще відмахати миль по п'ятнадцять треба. Поки що можемо не турбуватися.
Меррі поспішив приступити до підготовки. Том Вовнер очистив дорогу, відіславши по домівках усіх, хто не мав зброї. Чекати довелося недовго. Незабаром почулися різкі голоси і тупотіння важких чобіт. Підійшовши до завалу на околиці, люди вибухнули сміхом: їм не вірилося, що в цьому тихому краю могли знайтися сміливці, готові чинити опір двом десяткам людей-здоровил!
Гобіти відкрили прохід у завалі і вишикувалися обабіч дороги.
- Дякуємо! - глумливо закричали бандити. - А тепер марш звідси, під перини, якщо не хочете отримати прочухана!
Тупочучи по вулицях Заріччя, вони репетували:
- Гаси лампи! Усі по домах! У разі непокори п'ятдесят голів заберемо на рік у Підвали! По домах! У начальства уривається терпець! [272]
Ніхто не звертав на ці крики уваги. Гобіти дочекалися, поки загін пройде, вишикувалися по чотири в ряд і покрокували слідом.
Біля багаття на площі бандити застали одного Тома Вовнера - він грів руки над вогнем.
- Ти хто такий? Що тут робиш? - напустився на нього ватажок банди.
Вовнер не поспішаючи озирнувся:
- Саме це я хотів би довідатися у вас. Ця земля не ваша, і ніхто вас сюди не звав!
- Ого! - здивувався ватажок. - Ану, хлопці, візьміть його! До Підвалів! А по дорозі провчимо його, щоб не брикався!
Двоє бандитів підбігли до Тома, але відразу ж застигли, мов укопані: виявилося, що старий фермер на площі не один. У сутінку, по краю кола, куди досягало світло багаття, стояли гобіти, що тихо прокралися слідом за бандитами під прикриттям темряви. їх було близько двохсот, і усі озброєні.
У коло світла увійшов Меррі:
- Ми вже зустрічалися сьогодні, і я вас, здається, застерігав? Застерігаю вдруге: ви добре освітлені, і наші лучники вже прицілилися. Якщо посмієте торкнути цього старого чи когось з інших гобітів, вони спустять стріли. Кидайте зброю!
Ватажок озирнувся - виходу з пастки не було. Однак, маючи при собі два десятки шибеників і погано знаючи гобітів, він не злякався. Йому здавалося, що пробитися через оточення буде легко.
- Бийте їх, хлопці! - верескнув він. - Бийте, не жалійте! - І з довгим ножем в одній руці і палицею в другій він кинувся на прорив. Меррі заступив йому шлях - бандит люто замахнувся палицею - і впав, пробитий відразу чотирма стрілами.
Інші бандити відразу все зрозуміли й здалися. Їх роззброїли, зв'язали і замкнули в казармі, яку вони для себе ж і побудували. До дверей поставили варту. Убитого ватажка закопали віддалік від дороги.
- Непогано вийшло, га? - радів Вовнер. - Впоралися! Я ж казав, треба тільки підштовхнути... Ви вчасно повернулися, пане Меррі! [273]
- Ну, це ще тільки початок, - сказав Меррі. - Якщо ти вірно підрахував, ми знешкодили усього десяту частину зграї. Але продовження доведеться відкласти, бо вже темно. А вранці відвідаємо правителя.
- Чому не відразу? - запитав Сем. - Восьма година, дитячий час! А мені кортить побачити старого. Дядечку Вовнер, чи ви щось чули про нього?
- Чув... Поганого мало, але й хорошого нічого. Навколо Торби усе перерили, і старий сильно хвилювався. Люди Губернатора спочатку, крім паління та крадіжок, ще справою займалися, збудували кілька халуп. От старого туди і переселили. Це за милю звідси, він відвідує мене при нагоді. З харчами в нього, здається, краще, ніж в інших бідолах. Зрозуміло, він проти нових порядків! Я б запросив його пожити в нас, але це забороняють...
- Спасибі, дядечку, повік не забуду! - схвилювався Сем. - Неодмінно поїду до старого. Цей самий Губернатор і Шаркун, чи як там його, таку капость вночі можуть зробити!
- Хочеш - їдь, - сказав Вовнер, - тільки візьми із собою кого-небудь. Везіть старого до мене на ферму, до Гобітону не наближайтеся. Джоллі тобі покаже дорогу.
