трапилася б колись іще.
— “Стань біля сірого каменя, де стукає дрізд, — прочитав Елронд, — і призахідне сонце останнім променем Дурінового дня вкаже замкову шпарину”.
— Дурін, Дурін! — вигукнув Торін. — Він був прабатько одного з двох племен гномів — Довгобородих — і предок мого діда.
— То що ж тоді таке Дурінів день? — поцікавився Елронд.
— Це перший день гном'ячого Нового року, — пояснив Торін. — Як усі знають, він є першим днем останнього місяця осені на порозі зими. Ми досі звемо Дуріновим той день, коли востаннє осінню місяць і сонце бувають на небі разом. Але ця порада навряд чи багато нам допоможе, адже нині нашого знання замало, щоб угадати, коли знову це повториться.
— Це ми ще побачимо, — заявив Гандальф. — Чи написано там ще щось?
— Нічого такого, що можна б розгледіти при цьому місяці,— відказав Елронд, віддаючи карту Торінові.
Потім усі повставали з-за столу й пішли до річки подивитись, як ельфи танцюють і співають у ніч на Купала.
Наступний ранок — ранок купальського дня — був такий гарний та свіжий, про який можна тільки мріяти: ані хмариночки на блакитному небі й сонячні блищики на воді. Мандрівники вирушили в дорогу, а навздогін їм лунали пісні з побажаннями доброї та короткої мандрівки. В серцях у них була готовність зустріти ще не одну пригоду, а в головах — точне знання про дорогу, якою вони повинні перейти Імлисті гори й потрапити в загірні землі.
Розділ четвертий. ПО ГОРАХ І ПОПІД ГОРАМИ
Багато стежок вело в гори, багато було й перевалів через них. Але більшість тих стежок були оманливі, несправжні, бо вели в нікуди або в пастки, а перевали здебільшого кишіли лихими створіннями й жахливими небезпеками. Гноми та гобіт, за поміччю мудрих Елрондових порад та знання й пам'яті Гандальфа, вибрали потрібну дорогу до потрібного перевалу. Минали довгі дні за днями, миля за милею лишалися позаду, відколи мандрівники покинули Останній затишний дім і видерлися з долини на гору, а все так само — вгору, вгору, вгору — вела їх дорога чи то стежка: крута, небезпечна, покручена, пустельна і довга-довга. Іноді вони озиралися назад, на краї, залишені позаду і геть унизу. Далеко, далеко на заході, де все голубіло й розпливалося, десь там, знав Більбо, лежала його рідна країна надійних і милих речей, там була його маленька гобітівська нора. Гобіт тремтів. Що вище, то ставало холодніше; тут холод пронизував до кісток, поміж скель завивав вітер. А то опівденне сонце підтопить трохи сніг і то тут, то там зірветься камінь і пострибає вниз по схилу; котрий проскочить поміж них (то ще добре), а котрий — понад їхніми головами (ой-ой-ой!). Ночівлі були незатишні й студені, і мандрівники не сміли ані пісню заспівати, ані заговорити вголос, так моторошно відгукувалась луна, а тиша ніби не любила, щоб її порушувало що-небудь, крім шуму води, завивання вітру та лускання каменю.
“А там, унизу, літо в розпалі,— подумував Більбо, — там косять сіно, ходять на прогулянки в ліс. З такою швидкістю, поки ми почнемо спускатися з гір потойбіч, удома зажнивують і почнуть збирати смородину”. Гномам думалися теж похмурі думи, хоч, прощаючися з Елройдом ясного купальського ранку, вони були сповнені райдужних надій, весело говорили про те, як швидко перейдуть через гори та проїдуть загірні краї. Вони тоді гадали, що, може, дістануться до потаємних дверей на Самітній горі ще першого місяця осені “й, може, то буде Дурінів день”,— казали вони. Тільки Гандальф хитав головою і не казав нічого. Гноми вже багато літ не ходили тією дорогою, а Гандальф нею ходив часто, і він знав, як розплодилося та розмножилося зло і лихо в Диких краях, відколи дракони прогнали звідти людей, а гобліни, сплюндрувавши рудні Морії, розселилися на широких просторах. Навіть добрі задуми мудрих чарівників — таких, як Гандальф, — і таких вірних друзів, як Елронд, можуть бути зведені нанівець, коли ви вирядитеся на пошуки небезпечних пригод за межу Дикого краю. А Гандальф був мудрий чарівник і все це знав.
Він знав, що може скоїтися щось несподіване, і не смів навіть надіятися, що вони пройдуть без якої- небудь жахливої пригоди через ці великі гори з височезними, похмурими вершинами та глибоченними долинами, де не правив ніякий король. Так воно й сталося. Все йшло гаразд, поки одного дня не налетіла гроза — ні, не гроза, а грозова битва!
Ви знаєте, якою страхітливою буває справжня велика гроза десь у низовині чи в річковій долині, надто коли сходяться дві чималі грозові хмари. Але ще жахливіші бувають грім і блискавка в горах, коли зі сходу й заходу приходять туди дві бурі й зустрічаються в герці. Блискавка розбивається на скалки об вершини, скелі здригаються, оглушливий гуркіт грому розколює повітря і навпереверти розкочується скрізь, не минаючи жодної печери чи заглибини; раптові спалахи світла і громові удари без перепочинку розпанахують, товчуть чорну пітьму.
Більбо ніколи не бачив і не уявляв нічого подібного. Вони сиділи високо вгорі на вузенькому прискалку, над жахливим урвищем; глибоко внизу ледь мріла долина.
Заночували під прихистком навислої скелі. Гобіт лежав, закутавшись у ковдру, й трусився з голови до п'ят. Виглядаючи при спалахові блискавки, він побачив кам'яних велетнів по той бік долини. Велетні розгулялися: заіграшки жбурляли каменюки один на одного, а, зловивши, кидали вниз, у пітьму, і ті брили гупали далеко внизу серед дерев чи розбивалися вдрузки. Потім налетів вітер з дощем і градом, задуваючи то з цього, то з того боку, тож нависла скеля ніскільки їх не захищала від холоду й вологи. Скоро всі стали мокрі як хлющ, а їхні поні стояли, опустивши голови й підібгавши хвости; декотрі коненята іржали з переляку. Чути було, як велетні регочуть і кричать по всіх схилах гори.
— Це нікуди не годиться! — заявив Торін. — Якщо нас не зідме вітром чи не змиє водою у прірву, якщо не вб'є блискавкою, то котрийсь із велетнів похапає нас і почне підгилювати, мов м'ячі, до неба.
— Гаразд, якщо ви знаєте краще місце — ведіть нас туди! — огризнувся Гандальф, який сам був у дуже дратівливому настрої і непокоївся через тих велетнів.
Зрештою погодилися на тому, що треба послати Філі й Кілі пошукати ліпшого прихистку. Ці двоє мали вельми гострий зір, а що були молодші за інших гномів десь на п'ятдесят років, то їм і діставалися подібні доручення (надто коли всі бачили, що зовсім безглуздо було б посилати Більбо). Хто шукає, той неодмінно щось та знайде, — так чи десь так напучував Торін молодих гномів. Звісно, коли шукаєш, то щось та знайдеш, тільки не завжди те, що тобі треба. Так трапилось і цього разу.
Невдовзі Філі й Кілі повернулися, чіпляючись за виступи прямовисної стіни, щоб не здув вітер.
— Ми знайшли суху печеру, — доповіли вони, — якраз за поворотом. Там помістимося і ми, й поні.
— Чи ви ж як слід її оглянули? — спитав чарівник, який знав, що печери високо в горах рідко бувають незаселені.
— Оглянули, аякже! — запевнили молоді гноми, хоч усі знали, що небагато в них було на те часу, — надто швидко повернулися Філі й Кілі.— Вона не дуже велика і не така вже й глибока.
Глибина печер — ось що в них найнебезпечніше: не знаєш, наскільки печера заглиблюється в товщу каменю, куди приведе тебе покручений хід чи що чигає на тебе в темних закапелках. Але в ту мить новина, яку принесли Філі й Кілі, видалася гномам непоганою. Всі попідводились і приготувалися перейти на нове місце. Завивав вітер, гуркав іще грім, тож нелегко було їм посуватися вперед самим та ще й коненят вести за собою. Але до печери було таки недалеко, і скоро вони добулися до скелі, що виступала на стежку. Як звернути за ріг скелі, то зразу ж за ним у схилі гори відкривалася ніби низька арка. Вона була якраз така завширшки, що можна було втягти одного поні без поклажі та сідла. Пройшовши під аркою та опинившись у печері, мандрівники полегшено зітхнули: вітер і дощ опинилися надворі, а не кругом них, та й велетнів з їхніми брилами можна було не боятися. Але чарівник не хотів ризикувати. Він засвітив свою патерицю (пам'ятаєте, Гандальф зробив це й того вечора у світлиці Більбо — як давно те було!), і з допомогою чарівницького світла вони з краю в край оглянули печеру.
Вона була чималенька, хоч не надто велика й не таємнича. Суха долівка, декілька затишних куточків. В одному кінці була саме така заглибина, де б розташувати коненят — туди ж їх і поставили. Паруючи, вони радо захрумали у своїх шаньках з вівсом. Оїн і Глоїн хотіли були розпалити вогнище біля входу, щоб просушити одежу, та Гандальф не хотів про таке й чути. Тоді поскидали з себе мокре й розстелили на
