Але ж хто не знав, що Гандальф — великий майстер світляної та вогняної магії (навіть Більбо не забув, якщо ви пригадуєте, тих чарівних фейєрверків на купальські бенкети старого Тука)! Решта всім нам відома — окрім того хіба, що Гандальф добре знав про запасну браму, як він її називав, — ті нижні двері, де Більбо розгубив свої гудзики. Насправді про нижні двері знали всі, хто бував у цій частині гір; але в тих ходах-переходах таки треба було чарівницької голови, щоб вивести всіх де слід.
— Ту браму вони зробили ще хтозна-коли, — пояснив він, — почасти як запасний вихід, коли треба порятуватися від небезпеки, і почасти як вихід у землі, що лежать по той бік гір. Гобліни досі ночами роблять набіги на східні землі, завдаючи їм великої шкоди. Запасну браму вони завжди охороняють, і нікому ще не вдавалося її закидати. Після цієї пригоди поторочі подвоять сторожу, — засміявся він.
Усі теж засміялися. Хоч і втратили багато, зате ж вони вбили Великого Гобліна і ще багатьох почвар і всі врятувалися, — тож, можна сказати, вийшли з халепи звитяжцями. Але чарівник нагадав їм, що небезпека ще не минула.
— Ми трохи відпочили, тож рушаймо хутчій, — сказав він. — Коли споночіє, сотні їх вирядяться за нами навздогін; а вже довшають тіні. Після того, як ми пройдемо, гобліни ще багато годин чутимуть наші сліди. До сутінків нам треба пройти чимало миль. Якщо не зіпсується погода, нам трохи посвітить місяць, і це добре. Не те, що поторочі не люблять місяця, чи що, — просто нам легше буде знаходити дорогу.
— Саме так! — відповів він на ще деякі гобітові запитання. — В тих гоблінських тунелях ти загубив лік часу. Сьогодні четвер, а нас захопили в полон у понеділок вночі або у вівторок на світанку. Ми пройшли багато-багато миль, пройшли попід найвищими горами і вигулькнули тепер з другого боку Імлистих гір — ніби навпростець. Але ми перебуваємо не там, куди нас мала вивести дорога через наш перевал; ми надто збочили на північ, і попереду в нас важка дорога. А ми ще досі в горах. Рушаймо!
— Я помираю з голоду, — простогнав Більбо, який раптом збагнув, що це ж він не їв з поза- позавчорашнього вечора.
Отаке знести гобітові! Ви тільки уявіть. Шлунок був у нього порожній-порожнісінький, і тепер, коли минулося хвилювання, тремтіли ноги.
— Нічим не можу зарадити, — відказав Гандальф. — Хіба що піди назад, коли хочеш, і гарненько попроси гоблінів, щоб віддали твого поні з поклажею.
— Ні, красно дякую!
— Ну, тоді нам просто слід міцніше затягти пояси й чимчикувати далі — або ж із нас самих зроблять вечерю, і це буде куди гірше, ніж коли ми не повечеряємо сьогодні.
Дорогою Більбо все роззирався обабіч, чи не трапиться щось їстівне. Та ожина досі ще тільки цвіла, і, звісно ж, тут не було ніяких горіхів, навіть глоду не було. Він пожував трохи щавлю та напився з гірського потічка, що перетинав стежку. З'їв ще три сунички, що їх знайшов на березі потічка, але наїдку з того було небагато.
Вони все йшли і йшли. Кам'янистої стежки не стало. Кущі, висока трава поміж валунами, випасені кролями зелені галявинки, чебрець, шавлія, майоран, жовті гірські троянди — все це зникло, і мандрівники опинилися на вершині широкого й крутого схилу, всіяного камінням, — рештками кам'яної лавини. Почали спускатися тим схилом, і з-під ніг покотилися дрібні камінчики, поповзла всяка потеруха; скоро вже більші шматки битого каменю поторохтіли вниз, зрушуючи інші камінці, змушуючи все те сунутись і котитись; далі зрушилися справжні брили, і поскакали, гупаючи та здіймаючи пилюку. Незабаром чи не увесь схил вище й нижче від наших подорожан поповз і заворушився, і всі вони, збившись докупи, їхали вниз посеред жахливої мішанини брил і каменів, що сунулись, гуркотіли, розбивалися в друзки.
Врятували їх дерева на дні долини. Вони “наїхали” на край соснового бору, що здирався на узвишшя, а в долинах ген-ген далі темніли густіші ліси. Хто зачепився за стовбур і, вхопившись за нижню гілляку, підтягнувся і виліз на неї, а хто (як-от малий гобіт) заховався за деревом від кам'яної навали. Скоро небезпека минула, лавина зупинилась, і чулися тільки останні глухі удари найбільших зрушених брил, що далеко внизу котилися, підскакуючи, серед папороті по сосновому корінню.
— От і добре! — сказав Гандальф. — Спасибі лавині, що підвезла нас трохи. Навіть гоблінам, що підуть по нашому сліду, навряд чи вдасться пройти тут без шуму.
— Може бути, — пробурчав Бомбур, — та зате їм легко буде скочувати камені на наші голови.
Гноми (і Злоткінс теж) аж ніяк не раділи, потираючи свої позбивані та подряпані ноги.
— Дурниці! — заявив Гандальф. — Тут ми повернемо вбік, зійдемо лавині з дороги. І то мерщій! Гляньте на світло!
Сонце давно сіло за горами. Сутінки вже густіли кругом них, хоч поміж стовбурів і понад вершинами тих дерев, що росли нижче, мандрівники могли бачити осяяні вечірнім світлом далекі рівнини. Швидко, як тільки могли, пошкандибали вони пологим схилом бору і вийшли на стежку, що навкіс, не відхиляючись, вела вниз, на південь. Часом їм доводилося пробиватись крізь зарості папороті, високі віяла якої здіймались якраз вище гобітової голови; часом ішли тихо-тихо по килимі з соснової глиці,— але весь час лісовий морок злягав дедалі важче і глибшала лісова тиша. Того вечора не було навіть вітерця, який би позітхав у гіллі дерев.
— Чи далеко нам ще йти? — спитав Більбо, коли стало вже так темно, що він тільки й бачив, як коливалася поряд Торінова борода, і так тихо, що гномове дихання здавалося йому гучним шумом. — Пальці на ногах у мене геть позбивані, покорчені, ноги ниють, а шлунок теліпається, мов порожня торбинка.
— Ще трохи, — відказав Гандальф.
Після того “трохи”, яке здалося цілою вічністю, вони вийшли несподівано на прогалину, де не росли дерева. Зійшов місяць і залив галяву світлом. Усім чогось це місце дуже не сподобалося, хоч нічого підозрілого й не було видно.
Зненацька знизу долинуло виття — протягле, від якого мороз дер поза шкірою. У відповідь завило праворуч, набагато ближче до галяви, а тоді завило й ліворуч недалечко. Це вили на місяць вовки — вовки, що збираються в зграю!
Біля Злоткінсової оселі не жили ніякі вовки, але він знав, як вовки виють. Часто про вовче виття розповідалося в казках. Один із старших його двоюрідних братів (з туківського боку) був великим мандрівником, і він часто лякав Більбо, виючи по-вовчому. Почути вовче виття в лісі при місяці — це було надто велике випробування для гобіта. Навіть чарівні персні не дуже помічні проти вовків — особливо проти лихих зграй, що гніздилися в затінку засмічених гоблінами гір, за межею Дикого краю, на рубежі невідомого. Ці вовки мають гостріший нюх, ніж гобліни, і, щоб спіймати когось, їм не потрібно того когось бачити.
— Що ж нам робити, що робити? — закричав він. — Від гоблінів та вовкам у пащу! — сказав він, і цей вислів став прислів'ям, хоч нині, коли хто потрапляє з однієї прикрості в іншу, звичайно кажуть: “Із вогню та в полум'я”.
— Хутчій на дерева! — крикнув Гандальф, і всі побігли до найближчих дерев на краю галявини, вибираючи ті, що мали над землею гілля або тонкі стовбури, на які можна було видертися. Звичайно, ж, вони ті дерева познаходили дуже швидко і повилазили так високо, як тільки могли довіритися гіллячкам та вершечкам. Ви б посміялися (з безпечної відстані), якби побачили гномів, що сиділи, позвішувавши бороди, на деревах, — от ніби старі дідки, змалівши, граються в маленьких хлопчиків, Філі й Кілі сиділи на вершині високої модрини, схожої на величезну новорічну ялинку. Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн прилаштувалися зручніше — на могутній сосні, гілки якої росли ярусами й на однаковій віддалі одна від одної, мов шпиці в колесах. Біфур, Бофур, Бомбур і Торін були на іншій сосні. Двалін та Балін видерлися на високу струнку ялину з кількома гілками й намагалися примоститись аж у зеленому вершечку. Гандальф, набагато вищий за всіх інших, знайшов собі дерево, на яке тільки він міг вилізти, — розкішну велику сосну, що стояла на самому краї галявини. Його всього ховало гілля, тільки очі блищали в місячному світлі, коли він виглядав звідти.
А Більбо? Гобіт не міг вилізти на жодне дерево й перебігав від стовбура до стовбура, мов кріль, що втікає від собаки й ніяк не втрапить до своєї нори.
— Ти знову загубив нашого Викрадача? — сказав Норі до Дорі, подивившись униз.
— Не можу ж я весь час носити Викрадачів на своїх плечах — вниз по тунелях і вгору по деревах! — огризнувся Дорі.— За кого ви мене маєте? За носильника?
— Його з'їдять вовки, як ми не зробимо що-небудь, — сказав Торін, бо виття вже лунало зусібіч і все наближалося до поляни.
— Дорі! гукнув ватажок гномів, бо Дорі сидів найнижче на найзручнішому дереві.— Хутко подай руку панові Злоткінсу!
Дорі, дарма що любив побурчати, був добрим товаришем. Він зліз на найнижчу гілку й, скільки міг,
