— Ні, ні! — заперечив Більбо. — Я не те хотів сказати. Я мав на увазі, чи нема якої кружної дороги?
— Є, коли вам до вподоби пройти добрих двісті миль на північ і ще вдвічі більше — на південь. Але навіть так ви не матимете безпечної дороги. В цій частині світу взагалі нема безпечних доріг. Пам'ятайте, що нині ви перебуваєте за межею Дикого краю, і хоч би де ви пішли, скрізь на вас чигають чудні пригоди. Перш ніж ви обійдете Чорний ліс із півночі, ви опинитеся якраз на схилах Сивих гір, а там аж кишить гоблінами, гоб-гоблінами та орками щонайгіршого виду і роду. Ви ще не обійдете лісу на півдні, як потрапите на землі Некромансера, і навіть вам, Більбо, не треба розказувати історій про того чорного чаклуна. Не раджу вам і близько підходити до тих місць, над якими нависає його чорна вежа! Тримайтеся лісової стежки, бадьоріться, надійтеся на краще і, якщо вам страшенно поталанить, ви, може, і вийдете з лісу одного чудового дня і побачите перед себе внизу Довгі болота, а за ними, далеко на сході, Самітну гору, де гніздиться старий Смауг, хоча, сподіваюся, він не чекає вас у гості.
— З вас таки чудовий розрадник, — пробурчав Торін. — Прощавайте! Якщо ви не йдете з нами, то краще їдьте геть без зайвих балачок!
— То прощавайте, прощавайте насправді! — мовив Гандальф і, повернувши свого коня, помчав униз схилом на захід. Але він не зміг побороти спокуси сказати ще найостанніше слово. Від'їхавши на таку відстань, що мандрівники ще могли його почути, він обернувся і, приклавши долоні до рота, гукнув. Гноми ледь розчули слова:
— Прощавайте! Шануйтеся, бережіться і — НЕ СХОДЬТЕ ЗІ СТЕЖКИ!
Тоді пустив коня учвал і незабаром зник з очей.
— Ох, прощавай і їдь собі геть! — пробурчали гноми, подвійно сердиті ще й через те, що втрата проводиря сповнювала їх жахом. Тепер починалася найнебезпечніша частина всієї їхньої подорожі. Кожен завдав собі на плечі свою важку ношу та ще міх з водою, і, повернувшися спиною до сонячного світла, що грало на рівнині, вони увійшли в ліс.
Розділ восьмий. МУХИ ТА ПАВУКИ
Ішли вервечкою. Починалася стежка такою собі аркою, що вела в темний тунель; ту арку утворювали двоє величезних дерев, що хилилися одне до одного, — старезні, майже задушені плющем, обвішані бородами моху, з поодинокими зчорнілими листочками на гіллі. Сама стежка була вузька; звиваючись, бігла вона поміж стовбурів. Скоро світлий отвір арки став маленькою яскравою цяткою далеко позаду. Тиша стояла така глибока, що, здавалося, вони тупотіли ногами, а всі дерева нашорошено схилялись над прихідьками і дослухалися.
Коли очі звикли до сутіні, мандрівники стали дещо розрізняти обабіч серед тьмяно-зеленого мерехтіння. Іноді тонесенькому промінчикові сонця щастило випадково прослизнути в якусь щілину в листі високо вгорі, й потім — коли йому ще більше щастило — не згубитись нижче в плетиві гілля та плутанині галуззя, він тонким і ясним жалом устромлявся в стежку. Але таке траплялося рідко, а скоро й зовсім перестало траплятися.
У Чорному лісі водилися чорні білки. Коли зіркі гобітові очі почали розрізняти окремі предмети в цій пітьмі, він часом помічав, як білки тікали зі стежки, ховаючись за стовбури дерев. Чулися також якісь чудні звуки; щось там рохкало, вовтузилося, шелестіло в підліску, в товстелезних купах опалого листу, — але Більбо не міг роздивитися, що видавало ті звуки. Найбридкіше з того, що вони бачили, було павутиння — темне, густе павутиння, сплетене з незвичайно товстих ниток, часто нап'яте між двох дерев чи в нижніх гілках одного дерева. Жодна павутина не перетинала стежки, але невідомо було, чи то від якихось добрих чарів чи ще чомусь.
Минуло небагато часу, й гноми зненавиділи ліс усім серцем — так само, як ненавиділи ще недавно гоблінські тунелі; тільки ліс начебто лишав їм ще менше надії на те, що колись йому буде кінець. Але вони мусили йти і йти вперед, хоч і знудьгувалися давно за світлом сонця, хоч як тужили за ласкавим доторком вітру до обличчя. Тут, під лісовим дахом, повітря не рухалося зовсім; воно тут завжди було застигле, тьмяне й задушливе. Відчували це навіть гноми, звичні рити ходи під землею та довго жити без сонячного світла, але гобітові, який любив у норі жити, а не збувати літні дні, здавалося, ніби щось йому повільно стискає горло.
Найтяжче минали ночі. Ніч була не просто чорна, як смола; це була справжня смола — така чорна, що в ній нічогісінько не розгледиш. Більбо махне було рукою перед своїм носом і не побачить її зовсім. Ну, та заради справедливості слід, мабуть, сказати, що мандрівники таки бачили щось, — вони бачили очі. Спали, щільно притулившись одне до одного, пильнуючи кожен по черзі й, коли була гобітова черга пильнувати, він бачив ніби жарини в довколишній темряві. Часом на нього зблизька витріщалася то пара жовтих, то червоних, то зелених очей, що згодом поволі тьмяніли й зникали, а тоді помалу засвічувалися в іншому місці. Іноді очі світилися просто з гілля в них над головою, і це жахало найдужче. Та найосоружніші йому були страшні бліді кулясті очі. “Такі очі,— подумалося йому, — бувають не у звірів, а в комах, тільки ж ці неймовірно великі”.
Хоч було ще не дуже холодно, пробували палити вночі сторожові багаття, та незабаром відмовилися від цього. Вогонь немовби притягав сотні й сотні очей зусібіч, хоча ті створіння, хоч би хто вони були, остерігалися показуватись у світлі несмілих пломінців. До того ж на вогонь летіли тисячі темно-сірих і чорних мотилів, деякі завбільшки з людську долоню; вони били крильцями й дзижчали коло вух. Цього гноми не могли стерпіти — а ще величезних кажанів, чорних, мов капелюх-циліндр. Тож вони перестали палити вогнища й сиділи ночами, дрімаючи посеред неосяжної, моторошної чорноти.
Все це тривало так довго, що здавалося гобіту вічністю. І він був завжди голодний, бо гноми дуже ощадливо витрачали харчі. Але хоч як вони ощаджали, а дні минали за днями, і ліс так само стояв довкола, мов кінця йому не було, і мандрівники почали непокоїтися, їжа колись та мала скінчитись; а втім, їхні припаси вже й почали вичерпуватися. Спробували стріляти в білок і витратили чимало стріл, поки збили одну на стежку. Та коли її засмажили, м'ясо виявилося таким гидким на смак, що полювати білок перестали.
А ще допікала спрага, бо води в них лишалося зовсім небагато, і за весь цей час їм не трапилося ні джерела, ні струмочка. Отакі в мандрівників були справи, коли одного дня вони побачили, що впоперек їхньої стежки тече річка. Із бистрою та дужою течією, але не дуже широка саме в цьому місці, була вона чорна чи такою здавалася в тім мороці. Гаразд, що Беорн попередив їх про ту річку, а то б вони з неї напилися, байдуже про колір води, і наповнили б ті міхи, що спорожніли. А так вони тільки задумались, як переправитися, не намочившись у зачарованій воді.
Колись через річку був перекинутий дерев'яний місток, та він підгнив і завалився, і нині лише зламані стовпці стирчали біля берега.
Більбо став навколішки і задивився вперед.
— На тому березі є човен! — вигукнув він. — І чого б йому не бути на цьому боці!
— Як далеко він звідсіля, на твою думку? — спитав Торін, бо всі досі вже знали, що Більбо серед них найзіркіший.
— Зовсім недалеко. Не далі, ніж за дванадцять ярдів[1] звідси.
— Дванадцять ярдів! Я сказав би — щонайменше тридцять, але мої очі вже не ті, що були сто років тому. Таж дванадцять ярдів для нас — однаково, що ціла миля. Нам ані перестрибнути річку, ані спробувати перейти її вбрід чи переплисти.
— Чи може хтось із вас кинути мотузку?
— І що з того? Човен напевне прив'язаний, навіть якби ми зачепили його гаком, у чому я сумніваюся.
— Не думаю, щоб човен був прив'язаний, хоча, звісно, я не можу визначити напевне при цьому світлі. Тільки ж мені здається, що його просто витягли на берег, а берег низький у тому місці, де стежка збігає до води.
