мотузках.
— Для таких піднебесних прогулянок я затовстий, — відмовлявся він. — Мені в голові запаморочиться, та ще на бороду наступлю, і тоді знов стане вас тринадцятеро. А мотузки з вузликами затонкі для моєї ваги.
На щастя, в цьому він помилявся, як ви побачите згодом.
Тим часом дехто пішов обстежувати виступ далі, за заглибину, і там починалася стежка, що вела вище й вище — чи не до самої вершини; але ніхто не зважився підійматися дуже високо, та й не було в тому особливої потреби. Там, на великій висоті, панувала тиша — її не порушував ніякий птах, ніякий звук, тільки вітер свистів у щілинах. Гноми розмовляли тихо, не гукали й не співали, бо в кожному камені таїлася небезпека. Ті, що морочилися з секретом дверей, теж нічого не добилися. Надто були вони нетерплячі, щоб пам'ятати про якісь там руни та місячні літери; без перепочинку дошукувалися: де ж саме на гладенькій кам'яній поверхні сховані ті двері? З Озерного міста гноми привезли кайла та всілякі знаряддя й спочатку випробували їх. Але від ударів об кам'яну стіну дерев'яні ручки розліталися на скіпки, ранячи гномам долоні, а сталеві гостряки відламувались або розплющувалися, мов свинцеві. Гноми навіч переконалися:
гірничими способами нічого не вдієш супроти чарів, якими замкнено двері, та й страшно їм стало гомінкої луни.
Гобітові сидіння на порозі видалося невеселим і стомливим. Ніякого порога, звісно ж, насправді не було, але вжарт гноми прозвали порогом зарослу травою латку між стіною і входом до заглибини, — згадуючи Злоткінсові слова на такій давній-давній вечірці в гобітівській норі, коли той сказав, що вони можуть посидіти на порозі, поки щось придумають. Отож вони сиділи й думали, а то знічев'я нишпорили довкола і ставали дедалі похмуріші й похмуріші. Коли знайшлася стежка, гноми трохи збадьорились, але нині знов занепали духом, і все ж вони не хотіли покинути гору й піти геть. З Більбо теж пуття було не більше, ніж із гномів. Він нічого не робив і не хотів робити; тільки сидів, спиною притулившись до гладенької стіни, й дивився ген на захід через вхідний отвір — понад бескидом, понад широкими просторами — на темну стіну Чорного лісу й далі, за ліс, де іноді йому нібито щастило розгледіти на обрії далекі гори. Коли гноми питали його, що він робить, Більбо відповідав:
— Ви ж сказали, що моя робота буде сидіти на порозі й думати, не кажучи вже про те, щоб лізти всередину, отож я сиджу та й думаю.
Але мені здається, що гобіт не дуже думав про роботу, а все про те, що ховала голуба далина: про тихий західний край і Гору, і про свою гобітівську нору під Горою.
Посеред трав'яної латки лежав великий сірий камінь, і Злоткінс невесело дивився на нього або стежив за чималими слимаками. Мабуть, слимакам була до вподоби ця невелика затишна місцинка, захищена холодними кам'яними стінами, адже багатенько їх, розкішних, слизьких, повзало по каменю, залишаючи липкий слід.
— Завтра починається останній тиждень осені,— мовив одного дня Торін.
— А за осінню прийде зима, — докинув Біфур.
— А за зимою — і наступний рік, — підхопив Двалін, — і наші бороди виростуть такі довгі, що через урвище дістануть до дна долини, поки тут щось зміниться. Що робить для нас наш Викрадач? Із невидимим перснем, та ставши досі чудовим майстром своєї справи, він міг би, — так я починаю думати, — пройти в передню браму й вивідати дещо!
Більбо це почув — гноми розмовляли на камінні якраз у нього над головою — і подумав: “Леле! Оце до таких дійшли вони думок? І щоразу я, бідолашний, мушу виручати їх із чергової халепи — принаймні, відколи нас покинув чарівник. Що ж мені робити? Мав би я здогадатися ще спочатку, що наприкінці зі мною може скоїтися жахливе. Я навряд чи спроможуся ще раз глянути на нещасний Діл, а що вже та димуча брама!..”
Він був такий пригнічений, що майже не спав ніч. Наступного дня гноми розбрелися хто куди: ті прогулювали коненят, а ті никали по схилі. гори. Більбо до самого вечора понуро сидів у порослій травою заглибинці й розглядав сірий камінь або через вузький отвір дивився на захід. Дивне почуття не полишало його: от ніби він на щось чекає.
“Може, сьогодні раптом повернеться чарівник?”— подумалось.
Підводячи голову, бачив смужку далекого лісу. Ось сонце повернуло на захід, і та смужка позолотіла — чи не останні бліді листочки запалали під сонячним промінням? Ось жовтогаряча куля денного світила опустилася до рівня його очей.
Більбо підійшов до отвору і побачив над небокраєм блідий, невиразний серпочок молодика.
Тієї самої миті позаду щось різко луснуло. На сірому камені посеред трави сидів незвичайно великий дрізд, ледь не такий чорний, як вугілля, із темними цяточками на блідо-жовтих грудях. Лусь! Дрізд ухопив дзьобом слимака і лускав ним об камінь. Лусь! Лусь!
І враз Більбо зрозумів. Забувши про всяку небезпеку, він вискочив на виступ і загукав, замахав руками до гномів. Хто був найближче, поспішив, перечіпаючись через каміння, чи по виступу — якомога швидше, бочком; решта внизу вимагала, щоб їх підняли на мотузках (звісно, крім Бомбура — гладкий гном спав).
Більбо швидко пояснив. Тоді всі позамовкали: гобіт закляк біля сірого каменя, а гноми з розмаяними бородами нетерпляче спостерігали. Сонце опускалося нижче й нижче, і надії гномів згасали. Ось воно опустилося в пояс побагрянілої хмари і щезло. Гноми застогнали з досади, але Більбо й не зворухнувся. Тоненький місяць теж хилився все нижче до небокраю. Наставав вечір. І тоді раптом, коли вони майже втратили всяку надію, червоний промінь, мов палець, пробився у просвіт хмари. Розжеврене світло пройшло просто в отвір заглибини і впало на гладеньку стіну. Старий дрізд, що уважно дивився намистинками очей, примостившись високо вгорі й схиливши голову набік, несподівано зайшовся треллю. Щось гучно тріснуло.
Від стіни відкололася кам'яна плитка і впала. На висоті трьох футів від землі з'явилася шпарина. Прожогом, боячись пропустити нагоду, гноми кинулися до стіни й натисли — та марно.
— Ключ! Ключ! — вигукнув Більбо. — Де Торін? Підбіг Торін.
— Ключ! — крикнув Більбо. — Той ключ, що його дано разом з картою! Випробуйте його зараз, поки ще є час!
Торін підійшов і зняв із шиї ланцюжок з ключем. Устромив ключ у шпарину. Він повернувся! Клац! Промінь погас, сонце зайшло, місяць сховався, і по небі розлився вечір.
Тоді всі разом натисли на стіну, й поволі частина її піддалася. Проступили, розширяючись, довгі прямі щілини. Окреслилися двері п'ять футів заввишки і три завширшки й повільно, безгучно розчинилися досередини. Здалося, ніби темрява, як пара, заклубочилася з тієї дірки в схилі гори; чорна темрява, у якій нічого не розгледиш, глибочіла перед їхніми очима; зяйлива пащека, що вела вниз, у надра.
Розділ дванадцятий. РОЗМОВА З ДРАКОНОМ
Довго стояли гноми перед дверима в пітьмі й сперечалися, поки нарешті заговорив Торін:
— Тепер настала пора нашому шанованому панові Злоткінсу, який показав себе добрим товаришем у нашій довгій дорозі, а також гобітом, сповненим відваги й винахідливості, набагато більших за його зріст, і, коли можна так сказати, наділеним удачею понад звичайну міру, — тепер настала пора йому виконати роботу, задля якої і взято його в Компанію. Настала йому пора заробити свою винагороду!
Ви вже знаєте, як промовляв Торін в урочистих випадках, тож я не наводитиму решти його промови, хоча він розводився ще довгенько. Випадок таки справді був урочистий, але гобітові урвався терпець. Він уже досить добре знав Торіна і зразу втямив, куди той гне.
— Якщо ви хочете сказати, що гадаєте, нібито це моя робота — першому піти в таємний прохід, о Торіне Дубощите, Траїнів сину, — сердито відповів Більбо, — то скажіть так зразу і квит! Бо я можу й відмовитись. Я вже визволив вас із двох халеп, що ніяк не обумовлено в первісній угоді, й тому, гадаю, вже заслужив на якусь винагороду. Але третій раз вирішальний, як любив казати мій батечко, і я думаю, що все ж таки не відмовлюсь. Може, я став набагато більше покладатися на свій талан, ніж покладався колись, — він мав на увазі не таку й давню весну, коли покинув свою домівку, хоча здавалося, відтоді минули сторіччя, — але так чи так, а я, мабуть, піду й погляну зразу, щоб не важитися довго. Ну, а хто піде зі
