Золоту скидає маску
I корону й каже: -- Зволь! -
Перебрались -- раз та два.
Тут i сталися дива.
Як гукне пастух до варти:
-- Гей, хапайте чужака! -
Ну, оце-то вже не жарти,
Анi забавка яка...
Наш король заголосив
(Знав би -- маски не носив!)
Вже за мурами темницi
Пiд замком король сидить,
А в палацi -- подивiться! -
З пастухом iде обiд.
Коли враз (i так бува!)
З себе маску вiн зрива!
-- Придивiться-но, -- гукає, -
Не король я зовсiм, нi!
Я пастух, що тiльки й має
Сонце, степ, зiрки яснi.
Ваша варта -- ой-ля-ля! -
Посадила короля.
Я науку дав, тирану.
Дяка ж вам за хлiб, за сiль, -
Бiльш не хочу я обману
I пiду собi звiдсiль,
Ви ж приймiть це все за сон
Знов садiть його на трон.
Та народ гукнув: -- Не треба
Нам тирана королем!
Раз ти любиш сонце й небо,
Ми тебе собi берем!
Надягай же маску знов,
Нами прав i будь здоров!
Та пастух вiдмовив: --Люди!
Ось вам вiдповiдь моя:
Коли править вами буду,
То без маски буду я! -
Знявся гомiн мiж людьми:
-- Слава, слава, згоднi ми!
Утiшались бiднi люди,
Що король у них -- пастух,
Бо скiнчився дух облуди
I повiяв правди дух.
То зривай же й ти в життi
Маски простi й золотi!
Коли я скiнчив, прадiдусь тiльки вигукнув:
-- А, бодай йому! -- Бiльше нiчого.
Та вiд цього 'А, бодай йому!' я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадiдусевi. Вiн згодився, що пастух -- справжнiй герой.
-- На це завжди треба неабиякої мужностi -- зривати маски з можновладцiв цього свiту. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливiстю, -- то це вже не гусарство -- це героїзм.
-- А герой неодмiнно чинить добро, так, прадiдусю?
-- Здебiльшого так.
Старий пiд'їхав на своєму крiслi до вiкна й задивився на темне море й низку вогнiв над причалом.
-- Героїчнi вчинки, -- сказав вiн, -- це наче отi вогнi внизу, -дороговкази у свiтi несправедливостi й сваволi, їхнє свiтло додає вiдваги людям.
Поглянувши на прадiдусеве обличчя на тлi вiкна -- сиву чуприну, великий нiс, бороду, -- я раптом подумав собi: 'Може, оце такий був iз себе Гомер, що понад двi тисячi рокiв тому описав подвиги давньогрецьких героїв?'
I тому я попросив прадiдуся прочитати з зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi якийсь його вiрш про Геракла.
Як кожний поет, прадiдусь не змусив себе довго умовляти.
Вiн попросив мене увiмкнути свiтло, що я й зробив. Маленьку кiмнатчину залило яскраве свiтло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер -- на мого прадiдуся.
Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:
-- У твоїй баладi пастух, щоб зiрвати маску з короля, пустився на хитрощi. От i я прочитаю тобi вiрша про те, як Геракловi одного разу також довелося пуститися на хитрощi.
I вiн, поклавши зошита на бильце свого крiсла, прочитав:
Балада про Геракла та амазонок
Геракл у днi старовини,
Як з мiфiв нам вiдомо,
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
От якось мусив вiн пiти
До амазонок, дiти,
Щоб звiдти пояс принести
Царицi Iпполiти.
Отож i вирушив, сумний,
З вояцьким легiоном
Туди, де мешкали вони, -
До царства амазонок.
Чого ж вiн був сумний такий? -
Спитаєте ви, дiти.
Бо там жили самi жiнки,
В тiм царствi Iпполiти.
Герою ж анi воякам
(Немає що й казати!)
Нiтрохи не хотiлось там
З жiнками воювати.
Та вже сумуй чи не сумуй -
В палацi лиш освоївсь, -
Сказав: -- Царице, подаруй
Менi свiй срiбний пояс!
Цариця випнула губу:
-- Що, пояс? Я не знаю...
Хiба пiду, -- ти тут побудь, -
Фельдмаршалки спитаю!
Коли богиня Гера -- блись
В царицi бiля трону
I їй тихенько: -- Бережись:
Прийшов вiн по корону!
Тут Iпполiта як гукне,
Труснувши головою:
-- А, ти прийшов дурить мене?
Готуйся йти до бою!
I не оглянулись, коли
Кругом заклекотiло,
I амазонки, як орли,
Летiли в битву смiло.
Герой же кроку не ступив -
Вагався до останку,
А потiм спритно захопив
Фельдмаршалку за бранку.
На скелю вiн її вiднiс,
Де лиш орли гнiздились,
Пiдняв i позирає вниз,
Де амазонки бились.
-- Ой-ой, не кинь її, нi-нi! -
