Зразок прадавньої монети,
На нiй -- Нерона голова.
Пихата, лаврами вiнчана...
Хто увiнчать його звелiв,
Несамовитого тирана,
Що стiльки вигубив голiв?
Тому, кому прокльони слали,
Кого затаврував поет, -
Чи склав би люд данину слави,
Увiчнивши в однiй з монет?
Я вам скажу не по секрету,
Без лицемiрства i оман,
Що карбувати цю монету
Примусив сам-таки тиран.
Безсмертя, думав вiн, здобуде
Через монети найскорiш.
Оце ж його безсмертя, люди, -
Цiна йому -- щербатий грiш!
-- Чудово, тiтонько Юлiє, просто чудово! -- сказав прадiдусь. -Та ви ж справжня поетеса!
-- Е, я ж не вмiю так швидко, як ви, -- засоромилася тiтонька Юлiя.
-- О господи, тiтонько Юлiє! -- вигукнув я. -- Не той справжнiй поет, хто пише швидко! Чи вiрш написано за чверть години, а чи за чверть року -- байдужiсiнько! Важливо тiльки, щоб вийшло щось путнє.
-- А ваш вiрш, люба тiтонько Юлiє, -- це таки щось путнє, -- додав прадiдусь.
-- Та про героїв у ньому немає нiчогiсiнького, шановнi!
-- Овва, тiтонько Юлiє! Вiн же показує, що пам'ятник ще не робить героєм. Так-бо, прадiдусю?
-- Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотiлось би послухати ще й твого вiрша. Як вiн називається?
-- 'Дзвонар i генерал'.
-- Прочитай нам його!
I я прочитав:
Дзвонар i генерал
При в'їздi в мiсто пам'ятник величний -
Цей генерал без бою мiсто взяв.
А спосiб був таки не зовсiм звичний,
В який звитяжець той героєм став.
Довгенько ад'ютантовi й не снилось,
Щоб вiн про все те правду розповiв.
Але не втерпiв, i тодi розкрилось
Все, як було, й дiйшло до наших днiв.
Вiн сповiстив, що мiсто це стовежне
Пан генерал здобути наказав,
Забувши геть всi 'мудро' й 'обережно',
Хоч би там кожний другий наш упав.
I раптом воячок один похилий,
Що в мирному життi був дзвонарем,
Сказав: -- На вежах цих дозорцiв сила -
Ми мiста просто так не заберем.
У них-бо кожна вежа -- то дзвiниця,
Там нiч i день чатують дзвонарi.
А громадяни -- так у них годиться -
Тут мають зброю в кожному дворi!
-- Що?! -- гримнув генерал. -- Дозорцi висять
На проклятущих вежах день i нiч?
А ми хiба не можемо, до бiса,
Усiх їх звiдти виманити прiч?
-- Тi дзвонарi свої покинуть чати
Усi як є в одну-єдину мить,
Коли подзвiння їм закалатати: -
'Помер король! На похорон дзвонiть!'
-- А, он як! Ну то, може, почекати,
Аж доки королю набридне жить?
Розбити тут садок, грядки скопати
I на грядках капусту посадить?!
-- Нi, ваша милосте, явiть терпiння.
Дозвольте йти у дзвона задзвонить:
На королiвське вдарю я подзвiння -
Всi дзвонарi дзвонитимуть за мить.
I коли ви почуєте тi дзвони,
На жоднiй вежi вже не буде чат.
Тодi ведiть на штурм свої загони -
Рушайте перемогу зустрiчать.
А генерал:
-- Це спробувати можна.
Iди дзвони! -
I в мiстi зник дзвонар...
Ударив дзвiн. А далi вежа кожна
Подзвiнням озивалася до хмар...
I мiсто генерал узяв по тому,
Без бою взяв. Займалася зоря...
I рушив з перемогою додому.
А дзвонаря... Убито дзвонаря.
Тiтонька Юлiя гучно зiтхнула.
-- Бiдолашний дзвонар! -- примовляла вона. -- Вiн був героєм, а пам'ятника поставили генераловi.
-- Не знаю, -- замислено мовив прадiдусь, -- чи був цей дзвонар героєм. Допомiг якомусь можновладцевi здобути якесь мiсто i сам наклав головою -- так, що, грубо кажучи, й собаки не загавкали. А тим часом яке було йому, маленькiй людинi, дiло до завоювань якогось генерала? Дзвонаря вони аж нiяк не обходили. За тих часiв сильнi свiту цього, багачi й можновладцi, безборонне топтали маленьких людей пiд ноги. Нерозумно було якомусь убогому бiдоласi їм допомагати. Той, хто полiг за неправедну справу, -- не герой.
-- То може... -- Тiтонька Юлiя знову зiтхнула. -- Може, хоч у вашому вiршi є герой?
-- Послухайте цього вiрша, тiтонько Юлiє!
Старий Хлопчак перехилився з крiсла до шпалери на столi й прочитав:
Рiзник i три пари няньок
Няньок три пари з дитсадка
Напалися завзято
На Вальдемара-рiзника,
Що коле поросята.
-- Ах-ах! Ви грубий чоловiк!
I груба ця робота! -
Вони кричали б цiлий вiк,
Лиш слухай, як охота.
Не мiг знайти вiд них рiзник
Спасенного куточка:
Вiн заперечувать не звик
Нянькам iз дитсадочка!
Але таки їм нагадав:
-- Напевне, й зараз ласо,
Якби я тiльки вам подав,
Ви б їли добре м'ясо?
А що, коли я не продам
М'ясива нi шматочка
I всю вину складуть на дам
З одного дитсадочка?..
Так розлютив той гурт няньок
Сердегу Вальдемара,
Що вiдтодi про всiх жiнок
Казав вiн:
-- Божа кара!
Одного разу сам-один
Iшов рiзник додому.
I враз будинок бачить вiн
У полум'ї страшному.
Вогонь пашить, i вiтер б'є,
Жене тривожнi хмари.
А ще в будинку люди є,
I хто ж? Няньок три пари!
-- До лиха! -- скрикнув Вальдемар. -
