Жвавий дуже у роботi,
Знає оповiдок силу
I складає вiршi мило,
Їх записує на дошку
Й потiм згадує потрошку.
Кожному вiн друг у скрутi,
Любить всiм корисним бути.
Мудру раду може дати,
Не старий, хоч бородатий.
Ой, багато в нього вартi
Приповiдки всякi й жарти!
Рiдко губиться у мовi,
Слово-бо напоготовi.
Так живе Хлопчак веселий
У старiй своїй оселi.
Фарб не знаю де й узяти,
Хоч приблизно змалювати:
Це Хлопчак, це прадiд мiй!
Чи є ще в кого такий?
Шкода -- вiрш кiнчаю я.
Ща, Ю, Я.
Гостi заплескали в долонi. Мiй друг Геннiнг прошепотiв:
-- Добре втнув, Хлопчак!
-- Чудесно! Як з натури змальовано! -- вигукнула панi Зiнгер. I всi дуже хвалили мого вiрша.
Тiльки прадiдусь похитав головою.
-- Ти, Хлопчак, перехвалив мене, -- сказав вiн. -- Та коли це вже день народження, то нехай. А взагалi вiрш дуже гарний!
I знову гостi хтозна й чого засмiялися. Потiм читання вiршiв скiнчилося. Нашi моряки зiтхнули з видимою полегкiстю. Бо вiршi -- це не на їхнiй смак. Вони слухали тiльки з чемностi, а справжнє зацiкавлення виявили до єдиної 'Норовливої яхти'. А тепер вони за маринованими оселедцями та гарячим грогом вiдпочили вiд трудiв слухання й навiть поскидали куртки, бо в кiмнатi стало надто тепло. Мого друга Геннiнга й мене о дев'ятiй годинi вiдiслали додому. Правда, ми копилили губи й говорили про несправедливiсть та нерозумiння. Але все марно. Горiшня бабуся сама простежила, щоб ми пiшли.
Отож я взяв матроську торбу, в яку були запханi мої речi, надiв плетену шапку, зимову куртку й покинув прадiдусiв дiм.
Прадiдусь вийшов аж до дверей, щоб попрощатися зi мною. Я пiднiс праву руку до шапочки й сказав:
-- Дозвольте вiдбути, пане капiтан!
-- Шкода, -- сказав прадiдусь. -- Шкода, що ти вiдпливаєш! Але ж ти часом приходитимеш провiдати мене?
-- Аякже, прадiдусю! Я просто не знаю, що робитиму без вас!
-- Учись i грайся! Бо життя коротке!
Прадiдусь пiднiс на прощання руку до кашкета, примружив око, повернувся й пiшов у дiм.
А я зi своєю морською торбою помандрував нiчними вулицями до батькiвського дому.
