Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче слухати.
- Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати?- скрикнув Чоловік.
- Так і так,- кажуть йому.- Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав, собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали…- Всяке чим-небудь переступило його наказ.
- Ведіть мені злочинців на суд! - скрикну' Чоловік.
Нагнали винуватих з усякого роду й плоду,- всяке чим-небудь провинилось, закон переступило.
- Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу? - пита грізно Чоловік.
- Царю наш, розпоряднику наш! - повинилися перед ним злочинці,- винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж і ти нас розсуди по правді, по закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усі з голоду помремо, а як нам з голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
От і почав Чоловік думати та гадати, як тих винуватих розсудити.
Правда на одно ухо йому шепче:
- Суди! Карай! Як вони сміли таке вчинити, других зобиджати, другим життя коротити? Хіба вони те життя давали їм?
А Кривда з другого боку в друге ухо нашіптує:
- Ану,- суди! ану! - карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усіх повинно судить - всі винуваті… Всіх виполони до ноги, до колін'!.. Яке ж ти маєш право їх виполонювати? Хіба ти їм життя давав?.. А жити їм як? Годуватися чим? Хіба вони винні, що такими вродилися?.. Ну - перероди їх, перероби!
Подумав-погадав Чоловік, розкинув думками і сяк і так; і покарати б, щоб не робили злочинства… Та чим же вони винуваті, що такими вродилися?.. Махнув рукою та й звелів всіх випустити, і не сказав нікому нічого…
XI
На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків, що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив черед всяких, сам став пастухом.
Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться. Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості - старий та древній! І от, чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати його думки: 'Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна впорядкувати, щоб не було між ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Поділити? - думав він.- Розійдуться вони по всій землі широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й плоду, і, стрінувшись, почнуть ворогувати… Не ділити, зоставити вкупі? На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина - Другі будуть ремствувати, а на всіх разом - не помиряться'.
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна свов доводить. Кривда радить: поділи!.. Правда рає: не діли… Не знає Чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого.
Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:
- Що робити, як їм бути?
XII
От самий старший і каже їм:
- Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого… Як тепер будемо жити?
- Як жити? - питають другі.- Ну, кажи!
- По-моєму,- каже старший,- як жили, так і жити вкупі.
Мовчать менші, тільки голови посхиляли.
- Укупі? - замовив підстарший.- А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?
- Та вже ж хто старший, то не менший,- каже найстарший брат. | - То себто ти?- спитався підстарший.- Що ж ти за цяця така, що нами будеш верховодити? -! скрикнув він. ' - А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.
- То що, що ти раніше родився? А в нас хіба не один батько був? Не одна мати родила?.. Чого ж ми будемо тобі коритися?
Другі собі гудуть:
- Справді, справді! Одного батька однакові діти. Чого ж одному все, а другому нічого? Почали змагатись.
- Ну, як хочете, так і робіть,- каже старший брат.
- А як,-кажуть,-робить? Ось як зробить: ділиться - всіх порівну ділить, щоб нікому не було завидно.
Почали ділитись. Лічать, ділять, дивись,- одно зостається лишне або кому одного не дістає. Як ти поділиш, як помириш? Усяк кричить: 'Моє!' - або:
'Мені не стало!' Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далі дійшло діло й до бійки. Устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу душогубну, згубу са-мосічну; вибили народу чимало, вигубили цілі роди, виполонили цілі коліна. Зосталося небагато нащадків, що розтаскали начисто добро батьківське й порозтікались мерщій одно від одного в різні краї, несучи в своєму серці ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, від кого одрізнялися…
Так та Кривда знайшла ярміс приступити й до чоловіка і через його вже опанувала всім світом.
XIII
З того часу пройшло багато літ, минуло чимало віків; розкорінилися люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'я, наробили царств і царів, панств і панів, та Правди не залучили до себе. Чим далі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита… Ніхто її знати не хоче. Часом тілько старі сліпці, божі люди, згадують її в своїх важких піснях:
Та вже ж тії Правди, Правди не зіськати, Бо стала та Кривда тепер панувати…
- Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одоліє Кривду й почне на землі панувати? - спитався бабусі білолиций Івась.
Усі діти уп'яли очі в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько склонила голову, і та стара голова на тонких в'язах чогось дуже хиталася.
[1889]
